Чому твердження «жити сьогоднішнім днем» — це оманлива мантра ХХІ століття

Поширена культурна мантра ХХІ століття закликає нас жити нинішнім днем. Замість того, щоб знемагати від минулих страждань чи тривог про майбутнє, вона радить нам зосередитися на зв’язках з іншими і собою тут і зараз. Та це добромисне послання суперечить нашій біології. У своїй книжці «Внутрішній голос. Як навчитися себе слухати», що вийшла у видавництві «Лабораторія», експериментальний психолог і невролог Ітан Кросс пояснює, чому дослухатися цієї поради виходить далеко не завжди і це цілком нормально.

Людська природа не дає нам змоги концентруватися на поточному моменті весь час. Не на це була спрямована еволюція нашого мозку. Останніми роками передові експериментальні методи, що дозволяють вивчати те, як мозок опрацьовує інформацію, і спостерігати за поведінкою людини в реальному часі, виявили приховану механіку людського розуму. У такий спосіб ми довідалися про свій вид щось цілком незвичайне: від третини до половини свого свідомого життя ми не живемо нинішнім днем.

Так само природно, як дихаємо, ми «від’єднуємося» від теперішнього моменту — і мозок відносить нас до минулих подій, вигаданих сценаріїв та інших глибоких роздумів. Ця тенденція настільки фундаментальна, що вона має свою назву: наш «пасивний стан». Це діяльність, до якої автоматично вдається наш мозок, коли в нього немає будь-яких інших справ, і часто навіть тоді, коли ми заклопотані іншими справами. 

Ви, без сумніву, помічали, як, наче з власної волі, починає блукати ваш розум, коли вам потрібно зосередитися на завданні. Ми безупинно втікаємо від сучасності в паралельний, нелінеарний світ нашого розуму, коли нас мимоволі затягує «углиб» мало не щохвилини. У світлі цього вислів «життя розуму» набуває нового й додаткового значення: переважна частина нашого життя — це і є розум. То що ж так часто відбувається, коли ми втікаємо від теперішнього моменту?

Ми розмовляємо з собою. І прислухаємося до того, що кажемо. Людство боролося з цим явищем ще на світанку цивілізації. Голос у голові неабияк дражнив ранніх християнських містиків, без упину втручаючись в їхнє мовчазне споглядання. Дехто навіть вважав ці голоси демонічними. Приблизно в той самий час на Сході китайські буддисти міркували про природу психічного збурення, яке спроможне затьмарити безхмарні емоційні обрії. Вони називали це «оманливою думкою». 

Коли йдеться про внутрішній голос, то люди, цілком природно, міркують про його патологічні аспекти. Я часто починаю презентації, запитуючи в присутніх, чи розмовляють вони з собою в голові. І незмінно дуже багато людей відчувають полегшення, побачивши, як руки інших підносяться вгору разом з їхніми. На жаль, нормальні голоси, які ми чуємо у своїй голові (що належать, наприклад, нам самим, родині або колегам), іноді можуть переродитися в аномальні, характерні для психічної недуги. У таких випадках особа не вірить, що голос походить з її власного розуму, і вважає, що його джерелом є деяка інша сутність (вороги, прибульці та уряд — і багато інших поширених звукових галюцинацій). Важливо, що коли ми говоримо про внутрішній голос, про різницю між психічною недугою і здоровим глуздом, то йдеться не лише про дихотомію — патологічне супроти здорового — але й про культуру і ступінь. Дивні примхи людського мозку призводять до того, що приблизно одна людина з десяти чує голоси і приписує їх зовнішнім факторам. Ми досі намагаємося зрозуміти, чому це відбувається.

Отже, всі ми чуємо голос у голові в тій чи іншій формі. Потік слів настільки невіддільний від нашого внутрішнього життя, що він існує навіть за наявності дефектів мовлення. Наприклад, деякі люди, які затинаються, повідомляють, що говорять подумки плавніше, ніж уголос. Глухі люди, які користуються мовою знаків, говорять із собою також, хоча й мають свою особливу форму внутрішньої мови. Вони мовчазно розмовляють із собою знаками, подібно до того, як люди, що можуть чути, говорять самі до себе. Внутрішній голос — це фундаментальна риса розуму.

Якщо ви колись безмовно повторювали телефонний номер, намагаючись запам’ятати його, подумки відтворювали розмову, уявляючи, що ви хотіли б сказати, або словами повчали себе, розв’язуючи проблему чи опановуючи навичку, то неодмінно використовували свій внутрішній голос. Більшість людей покладається на цю здібність і користається з неї щодня. І коли вони від’єднуються від теперішньої миті, то часто саме заради того, щоб поговорити з цим голосом або почути, що він їм скаже — а він може сказати чимало.

Наш вербальний потік думок настільки працьовитий, що, як стверджує одне дослідження, ми внутрішньо говоримо з собою в темпі, який еквівалентний чотирьом тисячам слів за хвилину, промовленим уголос. Якщо взяти для порівняння сучасне звернення американських президентів «Про стан у країні», то воно зазвичай містить шість тисяч слів і триває годину.

Наш мозок уміщує майже такий самий словесний об’єм лише в якихось 60 секунд. Це означає, що в тому разі, якщо ми не спимо 16 годин на добу (як це зазвичай буває) і наш внутрішній голос залишається активним приблизно половину цього часу, то теоретично нам можуть прочитати 320 звернень «Про стан у країні» щодня. Голос у голові таки справді говорить швидко.

Хоча наш внутрішній голос функціонує добре майже весь час, він часто стає негативним саме тоді, коли ми потребуємо його найбільше — коли зростає стрес, багато стоїть на кону, і ми стикаємося зі складними емоціями, що вимагають якнайбільшої розважливості. Інколи він набуває форми безладного монологу, або ж діалогу, який ми ведемо з собою. Іноді це компульсивне переповідання минулих подій (румінація), або пройняте страхом передчуття майбутніх подій (тривога). Іноді це вільне асоціативне переплигування між негативними почуттями та ідеями. Або фіксація на одному конкретному неприємному почутті чи понятті. Однак коли наш внутрішній голос сходить з розуму і негативні думки не відходять від мікрофона, то наш розум не тільки катує, але й паралізує нас. Він може довести нас до того, що буде нам на шкоду.

І саме він спонукає нас видивлятися з вікна своєї вітальні пізно вночі, стискаючи в руках до смішного малу дитячу бейсбольну битку, і вишукувати поглядом небезпечного злочинця.