Директорка Українського Жіночого Фонду Олеся Бондар: Насильство забирає у жінок повагу, волю і стримує розвиток

Не до кінця закручений кран; не ідеально випрасувана скатертина; не найкраща оцінка в школі у дитини – за це в Україні б’ють до смерті. 

За що дістанеш наступного разу, спрогнозувати неможливо. Домашній тиран може катувати, фізично чи психологічно, за будь-що.

Для того, щоб запобігти домашньому насильству, боротися з ним, а також захищати постраждалих і карати кривдників було створено міжнародний договір – Стамбульську конвенцію. 34 країни світу ратифікували цей документ, Україна – ні. Хоча й брала участь у створенні Конвенції.

Про те, як протидіяти домашньому насильству та чому необхідно ратифікувати Стамбульську конвенцію в Україні, ми говоримо із Олесею Бондар – директоркою Українського Жіночого Фонду.

600 жінок гинуть від домашнього насильства в Україні щороку. Як захищатись?

Олеся Бондар, директорка Українського Жіночого Фонду.

Передусім насильство потрібно ідентифікувати – і це проблема для України, бо велика частка жінок і дівчат не ідентифікують прояви насильства, тільки яскраво виражене фізичне чи сексуальне насильство. Але є ще і психологічне, і економічне насильство, і такий вид, як переслідування.

По-друге, не думати, що це випадково і більше ніколи не повториться. Як правило, жінка сподівається, що кривдник одумається, попросить вибачення, принесе квіти, і на цьому все скінчиться.

Ні. Чим раніше постраждала особа почне діяти, тим швидше зможе позбутися цих проявів у своєму житті. Тож потрібно точно укласти договір із самою собою, пообіцяти собі не терпіти такого ставлення. Не лишатись із проблемою сам на сам і діяти.

Що робити, щоб не стати жертвою? Як розпізнати потенційного агресора?

Слово «жертва» не коректно вживати у даному випадку, краще говорити про постраждалих.

Кожна особа може постраждати від домашнього насильства, наразі в Україні набуває обертів насильство над літніми людьми. Найчастіше від домашнього насильства страждають жінки, але і чоловіки звертаються за допомогою, хоча їхня частка значно менше – біля 10%.

Передбачити або розпізнати потенційного кривдника дуже важко, поки він або вона не почнуть поводитись неадекватно. Головне – усвідомити, що насильство відбувається, і звернутися по допомогу.

Чому в Україні так багато домашнього насильства? Через гендерну нерівність, коли чоловіки заробляють переважно більше, ніж жінки? Через те, що досі живі стереотипи «б’є – отже, любить»? Чи через безкарність кривдників?

Чинників кілька. От, наприклад, є популярний мультик про козаків. В одній із серій козака хочуть одружити із донькою чорта. Він б’є її булавою по голові, а вона радіє. «Б’є – значить любить», – каже.

Я скаженію, коли таке бачу, адже за державні кошти зняли мультфільм, який дітям змалечку вкладає в голову викривлені гендерні стереотипи. Ми багато писали про мультфільм, до інстанцій різних звертались, щоб вирізати цей шматок. Безрезультатно. Його продовжують показувати по телевізору.

Це дуже небезпечні речі – гендерні стереотипи про те, що «сміття не виносять із дому», що взаємини в сім’ї – справа суто індивідуальна.

Друга причина величезної кількості домашнього насильства – виправдання кривдника.  Мовляв, це він чи вона випадково, один раз так повівся. Насилля не можна виправдовувати.

Впливає також серйозна недовіра до правоохоронних органів. Жінка знає, що вона може пожалітись, але стане тільки гірше. Бо його забирають, він там, в поліції, проводить декілька годин, а потім повертається дому. І ще більше її лупцює.

Або от я пам’ятаю випадок, коли в сільській місцевості забрали поліцейські чоловіка,  а потім викинули його посеред дороги. Він додому йшов пішки і весь цей час себе накручував. Прийшов додому злий, і жінка отримала ще більше. Після цього яка жінка звертатиметься до правоохоронних органів?

Насильство забирає у жінок повагу, волю і стримує розвиток. Саме тому десятки жіночих громадських організацій об’єдналися, щоб вимагати від влади ратифікації Стамбульської конвенції проти насильства.

Проте силами самих лише організацій громадянського суспільства цю проблему ми системно не подолаємо. Конвенція ж зобов’язує державу протидіяти насильству: визнати його злочином, ефективно допомагати постраждалим і карати кривдників.

В Україні є закони «Про запобігання та протидію домашньому насильству» та «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні». Однак домашнє насильство – наша величезна невирішена проблема. Як її може змінити ратифікація Стамбульської конвенції?

Україна справді має законодавство, яке повинне захищати жінок і чоловіків і дітей від домашнього насильства. Але не всі види насильства в ньому враховані.

Наприклад, гендерно зумовлене насильство не визначене в нашому законодавстві. Однак захиститися від нього можна за допомогою Стамбульської конвенції.

Крім того, у випадку ратифікації, Україна приєднається до когорти цивілізованих держав, які визнають насильство проблемою і злочином.

До слова, саме від насильства у світі гине більше людей, ніж від усіх катастроф і збройних конфліктів загалом. Суди всього світу займаються справами щодо домашнього насильства.

Але тільки не в Україні. У 2020 році суди багатомільйонного Києва розглянули лише 43 подання про винесення обмежувального припису, щоб ізолювати кривдника від сім’ї. З них цілком або частково задовольнили тільки 26. Зрозуміло, що у такій ситуації постраждалі від домашнього насильства майже не звертаються до суду, бо, по-перше, не знають як, а по-друге – не вірять в успіх справи.

Після ратифікації Стамбульської конвенції виконання Україною зобов’язань щодо протидії насильству контролюватиме міжнародний орган. Тобто держава буде відповідальною за протидію насильству – так само, як за крадіжку чи наїзд на пішохода.

А хіба зараз не так?

Зараз кримінальне правопорушення виникає тільки з третього випадку насильства. Тобто якщо перший раз сталося насильство над жінкою, просто виписується штраф у розмірі  340 грн. Другий раз – штраф у розмірі 680 грн. І тільки з третього випадку відкривається кримінальне провадження.

Наслідки – криваві. Днями от повідомили із Хмельницького, що знову стався випадок, коли дитина дзвонила в поліцію, бо було насильство над мамою. І поки поліція приїхала, агресор таки вбив жінку. І це все на очах дітей.

Поліція їде довго, бо дуже часто – через гендерні стереотипи, які є в нашому суспільстві – все ще вважається, що це справа сім’ї. Мовляв, полаються та й помиряться, в усіх буває. Поки домашнє насильство толерується з боку поліції, сім’ї страждають. Особливо жінки і діти страждають.

Стамбульська конвенція – це чіткий алгоритм переадресації і взаємодії органів правопорядку й опіки (ніби гаряча клавіша в телефоні). Після ратифікації з’являться протоколи реагування для медиків, поліції, соцпрацівників – щоб діяти як треба, а не на власний розсуд чи смак.

Це справді важливо, тим більше в ситуації, коли багато поліцейських ще й досі вважають домашнє насильство приватною справою.

Ви – директорка Українського Жіночого Фонду. Як жінки можуть допомогти одна одній боротися з домашнім насильством?

Ми багато працюємо з жінками на Сході – у Донецькій, Луганській областях. І от в кількох громадах жінки домовились, що будуть підтримувати одна одну. Вони ходять у гості одна до одної. Просто попити чаю. І це дуже впливає на поведінку кривдника, коли він бачить, що за жінкою хтось є – хто готовий її захистити, підтримати, надати допомогу.

Ще один приклад я знаю, коли в сільській місцевості створили жіночі підрозділи.  Жінка, яка потерпала від домашнього насильства, дзвонила іншим жінкам, і вони приходили до неї додому. Просто заходили 5-6 жінок. Чоловік при них поводився не так, як сам на сам із дружиною.

Можна спілкуватись із колом тих жінок, які теж постраждали від домашнього насильства. Тобто створювати групи самодопомоги – де і моральну підтримку можна отримати, і перебути якийсь час, якщо треба. Сам на сам із бідою не лишатись. Це дуже важливо.

Ну і дзвонити на анонімні «гарячі лінії», на яких працюють фахівчині та фахівці, які нададуть консультацію й порадять, що робити далі.

Урядова гаряча лінія з протидії насильству 15-47. Національна громадська лінія ГО «Ла Страда» 116-123

Я б ще порадила жінкам і чоловікам, які часто стикаються з насильством, дізнатися, де найближчий до них притулок, в який можна прийти, щоб не перебувати з кривдником в одному приміщенні і мешкати деякий час, поки питання не вирішиться.

В Україні притулки для тих, хто постраждав від домашнього насильства – шелтери – створюють переважно громадські та деякі релігійні організації. Яка ситуація в державних притулках?

Ратифікація Стамбульської конвенції дасть можливість створити достатню кількість притулків. Бо зараз їх усього 25 на всю Україну – таких, що дійсно пристосовані до перебування жінок із дітьми.

Інші – аж надто формальні. Наприклад, у витверезниках чи на базі лікарень. Буває так, що це якась така кімната, в яку привозять і жінку, яка постраждала від домашнього насильства, і можуть привезти чоловіків, які безчинствували в громадських місцях. І це абсолютно неприйнятно для жінок, які постраждали від домашнього насильства.

Сільським жінкам взагалі допомога дуже часто недоступна, бо потрібно якось добиратися до облцентру – часом це сотня кілометрів перекладними.

Офіс Президента нещодавно поширив заяву, що Володимир Зеленський виступає за приєднання України до СК. Від кого зараз залежить ратифікація?

Розмови про ратифікацію Конвенції точаться не перший рік, і дуже добре, що президент підтримує її, але потрібно подати відповідний законопроєкт до Верховної Ради. І – найголовніше – парламент має підтримати його.

Серед депутатів і депутаток менше тих, хто розуміють суть проблеми і готові проголосувати, але є багато і тих, на кого мають вплив релігійні об’єднання.

У 2015 під час аналізу нератифікації Конвенції і зустрічі з депутатами ВРУ було сказано: приберіть слово «гендер» і ми її підтримаємо, а в кулуарах звучало таке: «Поки ви, громадські активістки, ходите, розказуєте, роздаєте свої брошурки, в день голосування нам дзвонять представники релігійних спільнот і кажуть – не бери гріха на душу, прийди, покайся, сповідуйся і не голосуй».

Найкраще на депутатів діє їхній електорат, тож дуже важливо, щоб вони чули і бачили серйозні наміри громадськості щодо ратифікації Конвенції.

Отже, передусім слід підписати електронну петицію і цим ще раз наголосити на важливості Конвенції. До того ж брати участь у подіях, флешмобах і акціях жіночих організацій за ратифікацію. Президенту – подати відповідний законопроєкт, парламенту – підтримати його.

Спілкувалася Наталія Шамрай