Мати, яка казала: «Ліпше б я зробила аборт». Батько-пияк, що мав важку руку. Вагітна у чотирнадцять, як Опра Вінфрі, від ґвалтівника? Ви сушите голову: «Що зі мною не так?». Натомість поставте собі запитання: «Що зі мною сталося?». Глибокий аналіз травм минулого, негативних патернів і спогадів — спільна робота Опри та психіатра Брюса Перрі. Це щира розмова, під час якої ви плакатимете: від болю, що поступово стихатиме, від жахливих спогадів, що стиратимуться з пам’яті, і від щасливого відчуття крил на злеті. Про все це Брюс Д. Перрі, доктор медичних наук, дитячий психіатр, нейронауковець, та Опра Вінфрі написали у книжці «Що з тобою сталося? Про травму, психологічну стійкість та зцілення». Публікуємо уривок. 

«Більшість випробувань мого дитинства залишили по собі психологічні травми. Знадобилися десятиріччя роботи із психологами, щоб примиритися з минулим. Хочу, щоб моя нова книжка допомогла зцілитися всім людям із непростою долею». Опра Вінфрі

 

Уривок

Опра: Поки ми говоримо про рішення й свідомий вибір, я б хотіла торкнутися питання, яке багатьом з нас здається незрозумілим. Чому люди, які зазнали травми, так часто опиняються в нездорових стосунках, де знову зазнають насильства?

Д-р Перрі: Дозволь мені трохи розширити це питання, бо це важливо для розуміння не лише насильства, але й людської поведінки загалом. Тож для початку важливо зрозуміти, що всі ми схильні тягнутися до знайомого, навіть коли знайоме є нездоровим і  руйнівним. Ми прагнемо до того, з  чим ми виросли.

Як ми вже казали раніше, на початку нашого життя, коли наш мозок намагається розібратися в отримуваному досвіді, він створює робочу модель світу. Наш мозок вибудовує себе довкола змісту та інтенсивності тих перших подій, які ми сприймаємо. Отже, якщо в ранньому віці нас оточують любов і піклування, ми починаємо думати, що всі люди хороші. Крім того, як ми також згадували раніше, такий світогляд підштовхує нас проєктувати цю «хорошість» на незнайомців, завдяки чому ми отримуємо від них те, чого чекаємо.

Але якщо дитиною ви жили в непередбачуваних і загрозливих умовах, ваш мозок організував себе довкола переконання в тому, що світ небезпечний і людям не можна довіряти.

Пригадайте Джеймса. Він не почувався в безпеці поруч з людьми. Близькість викликала в нього відчуття загрози. Але ось частина, яка багатьох спантеличує: Джеймс почувався найзатишніше, коли світ довкола відповідав його очікуванням. Будь-яку людину виводять з рівноваги чиїсь спроби перевернути з ніг на голову її глибинні переконання. Як казала про це психологиня Вірджинія Сатир, нам більше подобається певність мук, аніж муки непевності. Погане чи хороше, ми все одно тягнемося до того, що нам знайоме.

Опра: Тож хтось, зазнавши насильства в дитячому віці, може вступити в нездорові стосунки вже дорослим просто тому, що це знайомо?

Д-р Перрі: Так. Власне, якщо ця людина перебуватиме в стосунках з кимось, хто ставитиметься до неї добре, вона може відчувати дискомфорт, який з часом лише наростатиме. А тоді, підсвідомо, вона починає шукати передбачуваної відповіді. Вона може її навіть спровокувати. Можливо, я зроблю ось це, і він спалахне. Якщо в такий спосіб вдається викликати знайому поведінку — якщо партнер розлютиться і таки почне ставитися до вас погано — це може бути навіть приємно. Це означатиме, що ваші погляди на світ виявилися правильними. Так, це призводить до безладу й конфлікту, але в якомусь сенсі так спокійніше, бо це знайомо.

Опра: Я часто бачу це в дівчаток з нашої школи. Ми ретельно підбираємо розумних і талановитих молодих жінок, але дуже багато з них виросли в умовах, де вони не бачили й не відчували справжньої любові і навіть не знають, як її слід виявляти. Удома, у родині й у своєму оточенні вони бачили систематичне насильство. І  йдеться не лише про фізичну жорстокість: люди могли просто не приходити тоді, коли мали прийти; не робити того, що обіцяли зробити. Поступово ви починаєте думати, що саме такий вигляд має любов. Вас цьому навчили. Тож, коли якась з  моїх дівчат зустрічає молодого чоловіка, який ставиться до неї з повагою, вона автоматично думає, що з ним щось не так. І, як ти кажеш, вона починає провокувати його; фактично, вона саботує стосунки так, щоб змусити його поводитися з нею, як вона звикла — і щоб він пішов. Як любила повторювати Мая Енджелоу: «Ви вчите людей того, як з вами поводитися».

Тож мені справді цікаво: якщо вже ваш мозок так розвинувся, то чи можливо ще цьому якось зарадити? І якщо можна, то як?

Д-р Перрі: Гарна новина полягає в тому, що наш мозок залишається пластичним протягом усього нашого життя. Ми можемо змінюватися. Але ми не змінюємося спонтанно. Використовуючи твоє улюблене слово, скажу, що ми можемо свідомо змінюватися, якщо знаємо, на що саме звернути увагу. Головне при цьому — знайти закономірності у своїй поведінці.

Опра: Гаразд, гаразд. Ти починаєш з того, що шукаєш зв’язок і причини тієї чи іншої поведінки. Але як ти допомагаєш людям побачити, що випадки, які здаються їм не пов’язаними між собою, насправді є проявом однієї проблеми? Що вона просто приходить до них у різних капелюхах? Бо так зазвичай і відбувається. У їхньому житті регулярно з’являється той самий тип людей. Вони можуть грати різні ролі  — наприклад, це може бути друг або владний керівник на роботі.

Я кажу дівчатам: «Гляньте, це червона нитка, яка тягнеться крізь усе ваше життя. Зверніть увагу на те, яких друзів ви обираєте, у які стосунки ви вступаєте, які хлопці вам подобаються — спробуйте зрозуміти, що між цими людьми спільного. Тоді запитайте себе, які відчуття вони у вас викликають і які з цих вражень нагадують вам про те, що ви зазнавали раніше. А тоді, коли ці відчуття у вас з’являються й ви починаєте нервувати через якийсь вчинок цієї людини, подумайте, чи не зачепила вона те, що вже давно жило у вас всередині».

Д-р Перрі: Ці закономірності простежуються через усе життя людини, а часто навіть і життя її батьків та їхніх батьків. Якщо цих закономірностей не усвідомити, їх буде дуже складно змінити. Діти й дорослі, з якими ми працюємо, настільки звикли до хаосу, що почуваються в  непередбачуваних умовах комфортніше, ніж у спокійних. Тож, коли вони потрапляють у новий клас чи в нову родину, де люди поводяться передбачувано, послідовно і вдумливо, це викликає у них відчуття неспокою. Цей дискомфорт потроху наростає, аж поки вони не спровокують у когось передбачувану відповідь. Я не один раз чув від учителів та батьків: «Він поводиться так, наче хоче, щоб його покарали».

І якоюсь мірою вони мають рацію. Цей хлопчик намагається викликати у  світу передбачувану реакцію. А  звик він до того, що його карають, уникають і  принижують. Він шукає підтверджень своєму світогляду. Цей світ безладний. На людей не можна покластися. Я всюди зайвий. Він намагається зробити так, щоб його вигнали з нового класу. Він зробить так, щоб від нього відмовились нові опікуни. На початку нашої роботи ми завжди намагаємося пояснити дорослим, що насправді означає ця поведінка і як вони можуть розпізнати її, щоб не повторювати.

Опра: Це саме те, що ти сказав мені десять років тому, у найперший тиждень роботи моєї школи в Південній Африці, коли я зателефонувала тобі вже на третій день.

Д-р Перрі: Так, я пам’ятаю.

Опра: Дівчатка, які щойно переїхали до школи, зненацька почали поводитися дуже дивно, і ми не розуміли чому. Я припускала, що вони можуть сумувати за домом, але ти вважав, що в  деяких з  них свою роль відіграє пережита травма та навіть повноцінний ПТСР. Ти вказав на те, що якими б скрутними не були умови, в яких вони жили, ми все-таки забрали дівчаток з  дому. У  них вдома на одному ліжку могло спати шестеро дітей, а тепер вони спали самі. Простирадла та ковдри були іншими. Іншим був рівень комфорту. Відчуття порядку було дивним. Усі в школі зненацька оточували цих дітей любов’ю й дарували їм безмежні моря підтримки.

Читайте також: До всесвітнього дня письменника: 8 книжок які вийшли цього року та захоплять вашу увагу

Д-р Перрі: І  цей порядок, стабільність і турбота суперечать усьому їхньому світогляду. Їхній мозок не розуміє, що відбувається: «Що це, в біса, таке?». Вони думають: «Я хочу чогось знайомого». Тож вони починають поводитися радикально. Вони створюють безлад замість порядку, думаючи: «Я  створю тут щось знайоме».

Опра: Я хочу хаосу. Я хочу того, що мені знайомо.

Д-р Перрі: Саме так. Тож у такому разі ви маєте просто дати цій дитині час і позитивний досвід. Такі діти потребують терпіння, підтримки та достатньої кількості нових позитивних взаємодій, які б допомогли вибудувати нову модель світу. Для того, щоб прокласти нові нейронні мережі з цілковито новим набором асоціацій, потрібен час. І саме це Академія лідерства для дівчат дає своїм ученицям — цілі роки нових можливостей; роки когнітивного засвоєння нового; і, що найважливіше, роки нових стосунків, структур, очікувань і нових соціальних та емоційних уроків. Їхній світогляд поступово видозмінюється, розширюється, очищується та зміцнюється. Це вимагає часу, терпіння, а іноді й психотерапії.

Опра: Але це має бути правильна психотерапія.

Д-р Перрі: Це досить цікаво: люди часто думають про психотерапію як про повернення в  минуле та виправлення того лихого, що сталося. Але що б не зробив з вашим мозком досвід, якого ви зазнали, ці асоціації вже сформовані, і їх не можна просто видалити. Минуле не можна стерти. Натомість психотерапія полягає у створенні нових асоціацій і формуванні нових, здоровіших нейронних шляхів, які ваш мозок почне використовувати за замовчуванням. Можна сказати, що психотерапія бере вашу вузеньку ґрунтову дорогу й будує поруч з нею швидкісну автостраду. Стара дорога нікуди не подінеться, але ви більше не користуватиметеся нею так  часто. Терапія створює для вас нову альтернативу, нову норму. Для цього потрібні багаторазові повторення та час — якщо чесно, то це спрацьовує значно краще з  людьми, які знають, як змінюється наш мозок. Саме тому розуміння того, як травма може впливати на здоров’я людини, є обов’язковим для кожного.