Фредрік Бакман. Уривок з книги «Тривожні люди»

Роман всесвітньо відомого шведського письменника Фредріка Бакмана «Тривожні люди» очолив найвідоміші книжкові рейтинги і став світовим бестселером. 

Це зворушлива комедія, а водночас психологічний роман про злочин, який ніколи не відбувся. Грабіжник-невдаха бере випадково в заручники вісьмох надзвичайно стурбованих незнайомців, які оглядають квартиру, виставлену на продаж. Під час перебування у цьому помешканні вони поступово починають відкриватися одне одному – і виявляється, у них чимало спільного.

Подружжя, яке щойно вийшло на пенсію, директорка банку, старенька пані, яка вже не боїться, коли на неї наставляють пістолет, молода пара, яка очікує дитину, агентка з нерухомості – усі вони розкривають одне одному свої найглибші таємниці. 

Роман «Тривожні люди» – смішний, сповнений емпатії та мудрості. Це історія про силу дружби, прощення і надію – про речі, які рятують навіть у найнеспокійніші часи.

Уривок

Настає новий рік, на який усі покладають великі сподівання — але які так ніколи й не збуваються, якщо ви, звісно, не продавець календарів. Один день змінює інший, ото й усе. Зима захоплює місто, як занадто самовпевнений родич; будинок по інший бік вулиці від банку змінює колір, коли холоднішає. Звичайний на вигляд будинок, нічого особливого — сірий, хоч зараз він тимчасово вкритий білим, — тут навряд чи хтось захоче жити, хіба перебути якийсь час. Через кілька років хтось із місцевих покаже комусь із приїжджих з великого міста на сходову клітку й скаже: «Тут колись захопили заручників». Приїжджий примружиться і фиркне: «Ось тут? А, так-так, точно!». У такому місті нечасто трапляються такі події, це кожному зрозуміло.

Через кілька днів після Нового року з будинку виходить жінка, з нею — дві її донечки, вона сміється, бо вони щойно про щось говорили й так пирхнули, аж шмарклі закружляли поміж сніжинок. Утрьох вони рушають до сміттєвих баків, викидають коробки з-під піци, а тоді жінка раптом підіймає погляд і не може зрушити з місця. Одна донька в цей час хоче вилізти на неї, друга підскакує вгору-вниз.

Уже пізня пора, небо по-січневому чорне, снігопад застилає погляд, але жінка бачить поліційний автомобіль на іншому боці вулиці. Там сидять старший і молодший поліціянти. Жінка не відводить від них очей, дівчатка ще не встигли помітити маминого переляку. Жінка думає лише одне: «Тільки не перед дівчатками». Усе триває кілька хвилин, але для неї вони тягнуться, ніби два життя. Їхні два життя.

Поліційний автомобіль повільно котиться на неї.

Минає.

Їде далі, блимає, повертає праворуч і зникає.

— Якщо хочеш заарештувати її, я зрозумію, — тихо каже Джим на пасажирському сидінні, наляканий, що син передумає.

— Ні, я просто хотів її побачити. Тепер ми заодно, — відповідає син за кермом.

— Що — заодно?

— Ми її відпустили.

Вони їдуть ще кілька хвилин по місту, а тоді тато врешті каже, не дивлячись на сина:

— Я знаю, що тобі пропонували роботу в Стокгольмі. Джек здивовано повертається.

— Але… звідки?

— Слухай, я ж не дурний. Принаймні не весь час. Іноді я просто здаюся дурним.

Джек зніяковіло всміхається.

— Я знаю, тату.

— Треба було погоджуватись.

Кліпнувши, Джек обертається й тільки згодом каже:

— Погоджуватись на Стокгольм? Ти що, не знаєш, як там дорого?

Тато засмучено постукує обручкою по приладовій панелі зі свого боку.

— Хлопче, не треба залишатися тут заради мене.

— А це не так, — бреше Джек.

Він знає, що якби тут була мама, вона сказала б татові:

«Чуєш, старий? Бувають і гірші причини, щоб десь залишатися».

— Ми закінчили зміну, — повідомляє Джим.

— Хочеш кави? — запитує Джек.

— Зараз? Уже пізно, — позіхає тато.

— Давай зупинимося й купимо каву, — наполягає Джек.

— Але нащо?

— Доїдемо до відділку, пересядемо в мою машину й трохи проїдемося.

— Куди?

Джек старається, щоб відповідь прозвучала буденно:

— До сестри.

Джим відриває погляд від сина. Дивиться на дорогу.

— Що? Зараз?

— Так.

— Але… чому зараз?

— У неї скоро день народження. У тебе скоро день народження. До Різдва залишилося одинадцять місяців. Та хіба важливо чому? Я просто подумав, що вона, можливо, захоче повернутися з нами додому.

Джим мусить дивитися на дорогу й вести очима за лінією посередині неї, щоб опанувати голос.

— Ми ж будемо їхати з добу щонайменше. Джек закочує очі.

— Ну, тату. Я ж сказав: давай зупинимося, візьмемо каву!

Так вони й роблять. Їдуть усю ніч і весь наступний день.

Стукають у її двері. Може, вона повернеться разом із ними додому, а може, ні. Може, вже готова вибиратися, і може, тепер знає різницю між відчуттям польоту та відчуттям падіння, а можливо, ні. На такі речі неможливо впливати, як і на любов. Мабуть, це правда: до певного віку дитина любить вас безумовно й бездумно, маючи для цього одну-єдину причину: ви — її тато чи мама. Ваші батьки та брати з сестрами можуть любити вас до кінця життя точнісінько з тієї ж причини.

Правда? А немає правди. Усе, що ми з’ясували про межі Всесвіту, — він безмежний, а про Бога ми знаємо тільки те, що нічого не знаємо. Мама-священниця вимагала від своєї сім’ї одного-єдиного — робити все можливе. Посадити яблуню, навіть якщо знаєш, що завтра настане кінець світу.

Рятувати тих, кого можна врятувати.

Придбати книжку можна тут