Головне — як ми використовуємо своє життя, роблячи його світлом життя іншої людини, — Опра Вінфрі

Інтерв’ю Опри для книги «Бути лідером»

Впродовж останніх п’яти років Девід М. Рубенштейн спілкувався з відомими лідерами та лідерками про їх життєві шляхи, ухвалення рішень, невдачі та зміни. У своїй книзі «Бути лідером. Мудрість від тих, хто змінив правила гри», що вийшла друком у видавництві «Лабораторія», автор зібрав найкращі інтерв’ю, а з ними — принципи та керівні філософії сучасних інноваторів. Публікуємо уривок з інтерв’ю Опри Вінфрі.

Важко знайти американські історії успіху й лідерства, які можуть зрівнятися з історією Опри Вінфрі. Її виховувала бабуся в абсолютній бідності. У 19 років Опра отримала першу роботу на телебаченні. Коли працювала в Балтиморі на місцевому телеканалі, її понизили з ведучої до репортерки. Вона переїхала в Чикаго, де була найулюбленішою і найпопулярнішою телезіркою Сполучених Штатів упродовж майже 30 років. Її шоу транслювалося у 150 країнах світу і мало такий рейтинг, якого не вдавалося досягти жодному іншому телеведучому в США. Тим часом Опра Вінфрі також стала видатною особою в американському суспільному житті, найбагатшою афроамериканкою у США і провідною благодійницею, яка зібрала 51 млн у межах своєї організації Angel Network. Навіть у Голлівуді не вигадали б неймовірнішої історії казкового багатства. Окрім щоденного ток-шоу, Опра має також журнал, керує названим на її честь загальнонаціональним каналом і просуває читання у межах свого всесвітньовідомого книжкового клубу, за підтримки якого продано понад 55 мільйонів книжок.

Як їй усе це вдалося? Як Опра Вінфрі стала такою важливою і відомою частиною американського життя? Девід Рубенштейн спробував з’ясувати думку Опри про її виняткову кар’єру і життя, коли брав у неї інтерв’ю.

Глядачі в студії вас не лякають, чи не так?

Анітрохи. Щиро кажучи, я тут, як удома. Оце одна з причин, чому я сумую за щоденним шоу. Постійно хтось питає: «Сумуєш за шоу?». Та я сумую не за шоу, я сумую за людьми, за товариською атмосферою. Щодня влаштовувала собі власне «післяшоу» з глядачами в залі. Спілкувалася з ними, мабуть, пів години чи 40 хвилин після кожного ефіру — десять років. Бо спочатку щоразу роздавала автографи. І одного дня вирішила: «Більше не хочу. А що я хочу? Спілкуватися з аудиторією. Хочу дізнатися, хто вона й звідки». Ці розмови стали для мене улюбленою частиною дня.

То була моя особиста фокус-група. Я використовувала інформацію, яку щодня збирала з найкращого джерела — від людей.

Шоу знімали в Чикаго протягом 25 років. Ви отримали майже пів сотні премій Emmy, і передачу визнали однією з найкращих в історії телебачення. Проте за 25 років ви закрили шоу й зосередились на іншій діяльності. Не шкодуєте?

Ні про що не шкодую. Я не хотіла валятися побитою на рингу, сутужно підводитися і в розпачі вигукувати: «Що далі? Що далі?». За стільки років ми самі собі стали головними конкурентами. Відколи 1986 року вийшов перший випуск мого ток-шоу, щоразу як з’являлося нове ток-шоу, я хвилювалась: «Що нам робити?». 

Але через кілька років допетрала: свою дистанцію ти пробіжиш краще за будь-кого іншого. Якщо гаяти час, зупиняючись подивитись, що робить решта, піймаєш облизня. Найкраще в мене вийде бути собою, а не кимось іншим. Немає сенсу порівнювати себе з іншими. Щойно я це зрозуміла, ми працювали у своєму ритмі. Я виявила, що маю не просто шоу, а платформу, з якої звертаюся до світу.

Що спонукає вас так багато працювати? Чому ви працюєте ще завзятіше, ніж раніше?

За всі ці роки в роботі, з журналом (який я досі маю) чи з шоу, мені допомагало, що я розумію: у людському досвіді все зводиться до спільного знаменника. Я хочу того ж, що й ви, а це те саме, чого хочете ви і ви. Усі ми хочемо жити так, щоб найправдивіше, найвиразніше проявляти себе як особистість. І це триває до останнього подиху. Яке ж найправдивіше, найвиразніше бачення себе? Незалежно від того, на якому ти етапі в житті, завжди буде наступний рівень. Завжди є наступний рівень, до останнього подиху. Я завжди знала, що розпрощаюсь із шоу, коли вирішу: «Ну все, я сказала все, що могла, на цій платформі. Яке застосування знайду собі далі?». 

Сьогодні, озираючись на те, чого ви вже досягли, чим ви найбільше пишаєтеся?

Я відкрила школу для дівчат у Південній Африці. І нещодавно відзначала її десяту річницю. Відправила дівчат в університети по всіх Сполучених Штатах. Оскільки я була бідною дівчиною і знаю, як то воно, мені дуже важливо допомагати дівчатам. Я знаю: коли змінюєш життя дівчини, змінюєш не тільки її життя, а й життя цілої спільноти, адже від дівчат це потім іде у їхні сім’ї, у їхні спільноти.

Десь за рік після того як я перейшла на загальнонаціональне шоу, дещо сталося. Жінка написала мені листа, слова з якого, напевно, я впишу в заповіт. У мене не буде надгробка, але якби був, якби на мене не чекала кремація, я би взяла слова з того листа. Вона написала: «Опро, я щодня дивлюсь, як ти незмінно залишаєшся собою, і від цього мені більше хочеться бути собою». Кращих слів годі уявити. Наша спадщина — це кожне життя, на яке ми вплинули. Ми схильні думати, наче грандіозні благодійні заходи лишають слід або змінюють світ на краще, але насправді наш внесок — це те, що ми робимо щодня, як використовуємо своє життя, яке може стати світлом чийогось життя. Головне, як ми використовуємо своє життя, роблячи його світлом життя іншої людини. Головне, як ми використовуємо свою роботу, де проявляється наше власне мистецтво — хай яким воно є.

За походженням ви мали дуже скромне матеріальне становище. Ви з незаможної родини.

«Скромне» — не те слово. Я була бідною. У мене із цим словом жодних проблем. Мені не соромно. Раніше в житті й кар’єрі це слово мене зачіпало. Але я була бідною. Жити без водогону, Девіде, без електрики, з туалетом надворі — це бідність.

Крім того, ви розривалися між матір’ю, батьком і бабусею. Коли дитину відсилають то сюди, то туди, це дезорієнтує. На якому етапі ви здали собі справу, що володієте навичками, які, можливо, дадуть змогу пробитися нагору? 

Мабуть, я відчула це в нульовому класі. Я росла на маленькій ділянці. (Називала її фермою, але потім приїхала і побачила, що  ніяка то не ферма. Це була ділянка.) Пам’ятаю, бабуся навчила мене читати. Я вчилася читати малою. Ми читали біблійні тексти. Отаке було читання. Коли мені виповнилося шість, і мене повезли в Мілвокі, я мала щастя не провести й дня у сегрегованій школі, бо так припав мій день народження, що я пішла в школу пізніше. Мене ані на мить не змусили вірити, наче я гірша за когось. Коли я зайшла у мій нульовий клас, то вперше побачила інших білих дітей, на яких не працювала моя бабуся. Усі вчили алфавіт. Я така: «Чого всі діти вчать алфавіт?». Я написала вчительці, міс Нью, листа, де заявила: «Люба міс Нью, мені тут нічого робити, бо я знаю багато довгих слів». Тоді взялася записувати кожне довге слово, що знала. Для всіх тих, хто читає Біблію, скажу: це були такі слова, як Седрах, Мисах, Авденаго, Неємія, Єремія. Додала ще «ведмідь» і «гіпопотам» просто тому, що це довгі слова. Я побачила, що справила на міс Нью враження.

До речі, про довгі слова і Біблію: ваше ім’я біблійного походження, і назвали вас…

Орпа.

Як же ви стали Опрою?

Першого ж дня у школі ім’я неправильно записали, і так уже лишилося. За свідоцтвом про народження я Орпа.

Отож ви приїхали у Балтимор і спочатку стали ведучою. Та щось не склалося.

Мене звільнили, точніше понизили.

Ви отримали пониження, бо підписали договір, і вони не могли сказати «до побачення». Як же вам вдалося нарешті потрапити на післяобіднє шоу й стати інтерв’юеркою?

Тепер з віком, маючи досвід, я знаю, що часто пониження або звільнення відкриває нові можливості. Багато людей, у яких я стільки років брала інтерв’ю, розповідали історії про те, як ця халепа стала найкращою подією в їхньому житті. Ти потрапляєш в ще одне найкраще місце. Телерепортерка з мене була так собі. Я була надміру емоційною. Їздила знімати сюжет і потім приносила людям ковдри.

Крім того, ви були дуже молода. Мали 21 чи 22 роки.

Так, але ще й надто співчутлива. Весь час отримувала догани за те, що лізу в чужі справи. Я рада, що з тією роботою не склалося. Після пониження на посаді вони не хотіли платити мені вихідну допомогу. Я заробляла 25 тис річних. Канал не мав бажання виплачувати мені 25 тис. Тому вони тримали мене й сказали: «Поставимо тебе на це шоу, поки не завершиться термін дії договору». 

Шоу було дуже успішним. Та зненацька з’являється людина із пропозицією: «Чи не хотіли б ви вести шоу в Чикаго?». І ви вирішили звільнитися?

Так, я вирішила піти з передачі. Термін договору ще не завершився, але, мабуть, усі вже знають, що я все життя діяла за відчуттями. Якщо досягла всього, чого могла, в одному місці, то інстинктивно змінювала місце. Я відчула, що треба переїжджати. Нью-Йорк видавався надто великим містом, де важко пробитися. Це був ринок номер один. Усі хотіли в Нью-Йорк. Я мала на той час агента, і сказала йому: «Просто знайдіть мені місце на заміні Джоан Лунден. Я працюватиму, коли вона поїде у відпустку чи захоче перепочити». Агент мені сказав: «Не може бути й мови, вони вже взяли одного темношкірого.». Я відповіла: «Та це ж не той канал. Він на іншому. Може, вони візьмуть ще одного». Але він не здавався: «Ні, нічого не вийде». Я попрощалася з тим агентом. Урешті потрапила в Чикаго. Я була на демонстраційному відеоролику іншої людини. Одна з моїх продюсерок їздила на прослуховування, зателефонувала мені, та й каже: «Денніс Свонсон побачив тебе в моєму ролику». Ту продюсерку взяли на роботу, і вона перетягнула мене: «Він питає, чи не захочеш ти працювати тут на передачі A. M. Chicago?» Отак це і сталося.

Це було цікаве шоу. Коли ви почали його вести, воно стало доволі популярним. Ба більше, назву змінили на «Шоу Опри Вінфрі».

Глядачі самі звикли казати «Шоу Опри». Питали типу: «Дивилась сьогодні “Шоу Опри”?». Не називали його A. M. Chicago. І от яка справа: всі, окрім моєї подруги, пророкували мені: «Ти провалишся в Чикаго». Мені було байдуже. Так і сказала босові, який пізніше багато чудового зробив на телебаченні, а він відповів: «Ми знаємо, що ти не можеш обійти Філа Донаг’ю. Не хвилюйся про це, просто будь собою». Це мене врятувало. Бо уявіть, щоб оце мені, пухкенькій дівчині із «завивкою Джері», веліли: «А тепер іди і розбомби Філа Донаг’ю». Денніс заспокоїв мене: «Ми лише місцеве шоу. Якщо зможеш зробити рейтинг, ми будемо раді». Отож тиску не було. Я просто виходила в ефір і була собою. 

Коли ви збагнули, що вмієте брати інтерв’ю краще за інших?

Я ніколи не вважала себе кращою за інших. А от що маю унікального, то це, гадаю, здатність встановлювати зв’язок з аудиторією. Це не інтерв’юерське вміння. Я його маю, бо вмію слухати, а ще глибоко переконана, що нічим не відрізняюся від аудиторії.

Моя сила як ведучої, моя сила з мікрофоном була в тому, що я завжди сприймала себе представницею аудиторії. Я ставила людям запитання, на які зазвичай не наважувалася. 

Сьогодні, якщо я правильно все розумію, стежачи за вашою діяльністю, ваші пріоритети — це розвиток компанії own, акторство й продюсерство?

Я буду продовжувати акторську діяльність. Продовжуватиму працювати над серіалами, присвяченими людяності, які спонукають людей жити краще і робити кращі вчинки, прославляють їхні перемоги і підштовхують їх зрозуміти, що вони важливі й значущі у світі. Моє шоу, Девіде, було моєю щоденною терапією. На кожній передачі я була дуже уважною. Ніколи не ходила до психотерапевта, але щодня уважно слухала на шоу. І я зробила терапію прийнятною для багатьох людей, які думали: «Це не для мене, ні». Десь усередині чи наприкінці 1990-х я збагнула одну річ — усі мої гості на шоу питали мене після інтерв’ю щось на зразок: «Нормально вийшло? Як вийшло?». Я почала стежити за цим. Якось брала інтерв’ю у батька, засудженого до довічного ув’язнення за вбивство своїх дочок-близнючок. Наприкінці інтерв’ю він, сидячи за ґратами, запитав у мене: «Ну що, нормально вийшло? Як я впорався?». Те саме казав Барак Обама, коли вперше сів у крісло на моєму шоу. Те саме казав Джордж Буш. І Бейонсе. Вона вчила мене танцювати тверк, а потім спитала: «Ну як, нормально?».

Отже, це набуте вміння, так? 

Так, тверк я опанувала. Але ось, що я засвоїла, просидівши в кріслі ведучої 25 років. Зрештою, незалежно від того, берете ви інтерв’ю в мене чи я беру інтерв’ю у вас, незалежно від фаху, незалежно від того, що у вас зараз діється в житті, у стосунках, кожна людина, яка зустрілася вам, після будь-якої події, хоче дізнатися: «Ну як, нормально вийшло?». Насправді люди мають на увазі: «Ви мене почули? Чи мої слова щось для вас означають?». Я почала слухати людей, тримаючи це в голові: постійно готова підтвердити, що ваша присутність тут, ваші слова, звернені до мене, наша з вами розмова, ваш час, присвячений мені, — важливі, тому що ви маєте значення. Це стосується кожного, хто дивиться чи слухає, кожної суперечки, кожної зустрічі — людина просто хоче знати: «Ви мене почули? Ви мене побачили? Чи мої слова мали значення?».