Маленьким дітям про велике місто: Як дитина може взяти участь у важливих змінах в своєму місті

А ви знали, що територія міста-держави Ватикан така ж, як 75 футбольних полів? А те, що Токіо найбільше місто у світі за населенням? Але вчені пророкують, що його випередить Делі уже в 2030 році. А те, що в Амстердамі є готель на вершині підйомного крану всього на 3 номери? А ще цікаво, що міста часто будуть величезні стадіони для Олімпійських ігор чи чемпіонатів, але деякі з них живуть дуже мало. Наприклад, стадіон в Афінах, збудований до Олімпійських ігор 2004 року, перетворився на притулок для біженців.

Ірина Озимок – засновниця Міжнародного саміту мерів, керівниця Програми місцевого економічного розвитку WNISEF, регіональна представниця Technovation Girls в Україні, авторка колаборації «Руйнувати бар’єри легко. Разом!» з Lady Di Atelier та Сонячною майстернею вирішила написати книжку «У міста є Я!», яка орієнтована на дітей від 6 до 12 років і яка відповідає на всі ці запитання.

Одне із завдань інтерактивної книги — розпитати дорослих, як вони обирали мера і чи виконав міський голова свої обіцянки. Цінність таких книг не лише в тому, що різні цікавинки можна знайти всередині, описані текстом і передані ілюстраціями, але й тим, що батьки можуть поділитися враженнями з власних подорожей, розпитати і дітей, що захоплює їх і разом запланувати чи помріяти про нову подорож.

Ірина Озимок

«У моєму дитинстві, — розповідає Ірина спеціально для читачів WoMo, — книжок було мало, а класних — ілюстрованих, кольорових, ще менше. Я ходила в бібліотеки, часто потрібні мені книги вже хтось забрав і їх доводилося чекати чи виловлювати. Це ще та історія. Сьогодні ж книжки можна доставити з різних куточків світу, іноземними мовами, з неймовірними ілюстраціями та інтерактивом. Проте вони зазнають нечуваної конкуренції з гаджетами, соціальними мережами і що ще важливіше – часом батьків.

Книжки, як на мене, все ж мають іншу функцію крім пізнавальної та розвивальної. Вони можуть зближувати покоління. Зокрема через розмови довкола тем з книг. Тому я дуже раджу неймовірно заклопотаним батькам нашого часу (знаю з власного досвіду) знаходити час на читання та розмови з дітьми».

На прикладі «У міста є я» проілюструю, чому читати з дітьми варто, а говорити з ними про міста – необхідно. Бо:

Пояснює дітям і батькам всі міські процеси

Діти не завжди розуміють цінність грошей, а розібратися в тому, як працює міський бюджет, що таке податки і навіть хто такий корупціонер – корисна практика. Можна спробувати порахувати, скільки податків сплачує сім’я та що отримує натомість. Так формується і фінансована грамотність і розуміння вартості грошей – і для людини, і для сім’ї і для міста. До речі, в доповнення можна «погратися» з платіжками за комунальні послуги, обговорити таку улюблену усіма тему тарифів та прикладів економії ресурсів.

Терміни як ОСББ можуть лякати і дорослих, але розуміння, що спільно можна досягти дієвих результатів з користю для кожного мешканця – безцінне. Це стане в нагоді дитині не лише як для мешканця багатоповерхівки, але в багатьох аспектах її дорослішого життя. Цінність гуртування можна довести і на прикладі громадського бюджету. Впевнена, це буде цікавий діалог, коли не лише батьки питатимуть дітей, яких змін їм хочеться у місті, а й ділитимуться своїми. Бо це про виховання цінностей і громадської позиції зокрема.

Діти можуть стати співтворцями міста

Дорослі часто самі розгублені, коли йдеться про те, що робити, якщо у місті погана якість повітря, постійно ремонтують ті самі клаптики дороги, а громадський транспорт розвалюється. Але їм легше розібратися з механізмами участі, зайти на сайт мерії, зініціювати петицію, об’єднатися з сусідами і т.і. Діти ж часто не знають про інструменти дитячої участі, і дорослі мають і повинні підтримувати і допомагати їм реалізувати право на участь у житті міста. Вони можуть розповісти про опитування для виявлення думки людей щодо тих чи інших питань у місті, повести до волонтерської служби чи разом подбати про літніх сусідів чи долучитися до прибирання парку, та навіть запропонувати написати листа меру. Бо лише так діти усвідомлять, що вони є частиною міста, але можуть обирати, чи бути активними чи чекати змін за дверима квартири, не докладаючи зусиль. Перший варіант напевно важчий, але він точно сприятиме позитивним змінам у суспільстві.

Сторінка з книги «У міста є Я!»

Діти дізнаються про різні професії

На зустрічах з дітьми я часто питаю, хто хотів би стати мером. І нотую так мало бажаючих. Але ІТішниками хоче стати більшість. Це не добре і не погано, але у світі ще так багато цікавих професій. Наприклад, у Токіо існують «штовхачі» — люди, які заштовхують інших у метро у години-пік у понад 37 млн мегаполісі. А містопланувальник – це фахівець, що працює над тим, або архітектура, транспорт, публічні простори, клініки, школи та ін. робили місто комфортним для всіх. А є ще люди, які будуть інноваційні парки, інші – будинки на 3D-принтері, розробляють мобільні застосунки для спрощення життя у місті та займаються кібербезпекою. ІТішники теж можуть бути корисними для міста, наприклад у США є програма «Кодуй для Америки», її учасники допомагають владі міста розробляти зручні сервіси для мешканців. Такий діалог не просто буде корисним для розширення можливостей для дітей у виборі професії, але й усвідомленні, що бути успішним можна на будь-якій посаді, а користь не лише у зарплатні, а й у можливості творити якісні зміни. Спитайте у дітей, чим насправді вони хотіли б займатися. І розкажіть, чи ви щасливі на роботі. Хто зна, можливо ця розмова надихне вас на зміни.

Вони стануть відповідальними мешканцями

У дорослій парадигмі існує формула, що місто нам щось винне. Так, якщо ми є платниками податків, то маємо право вимагати відповідної якості послуг та умов для життя. Водночас, це не дає нам права бездумно засмічувати місто, аргументуючи тим, що все одно сміття їде на звалище (в багатьох містах вже є сортувальні станції), витрачати воду чи енергію даремно, аргументуючи це тим, що ми за неї платимо. Адже гроші не змінять той факт, що ресурси скінченні, кліматичні зміни не відворотні і виснаження інфраструктури надто швидке. Це все теж не дає нам права паркувати авто де-небудь і особливо перешкоджаючи пішоходам у їхньому праві на місто. Адже скільки б книжок ми б не прочитали з дітьми, вони наслідують наші вчинки, а не наші настанови. А нам усім так хочеться бути авторитетами для дітей. Моєму сину 2,5 роки, ми сортуємо сміття і Lego у нього тематичне навіть. І коли він каже мені ввечері: «мамо, а давай поговоримо про погані вчинки», я розумію, наскільки цінними є наші читання, розмови і спільна робота, адже не часи змінилися і сьогодні не батьки виховують дітей, а це взаємний вплив на ріст одне одного.