Історія пошуків Барак Обамою своєї біраціальної ідентичності

Книга «Мрії мого батька. Історія про расу і спадок» — це відвертий портрет молодої людини, яка стикається з важливими питаннями ідентичності і належності. Будучи сином чорношкірого африканського батька з Кенії та білої американської матері з Уічіто, штат Канзас, молодий Обама був змушений зробити вирішальну психологічну одіссею, насичену на безліч суперечливих емоцій. Спочатку він простежує переміщення сім’ї своєї матері з Канзасу на Гаваї, а потім в Індонезію. Однією з багатьох відмінних якостей книги є природний і безстрашний шлях Обами до діалогу. Він оживляє незліченні сцени між його молодим «я», його матір’ю, бабусею і дідусем з обривками, які добре запам’яталися, або, можливо, добре уявної бесіди, яка надає розповіді чудову неформальність.

У міру того, як книга стає все більш конфіденційною, молодий «Баррі», нарешті, відправляється в Кенію, щоб звернутися до болючої істини «старого», життя його батька, і примиритися зі своєю спадщиною як американця африканського походження. Як тільки його батьки розлучилися, він залишився один. «Неймовірно швидко, — пише він, — здається, що мій батько потрапив під те ж заклинання, що і моя мати і її батьки, і перші шість років мого життя, навіть коли це заклинання було знято, і світи, які, як вони думали залишили позаду, повернули кожному з них те місце, де були їхні мрії». Тут він зворушливо відгукується про своє «неспокійне серце — змішана кров, розділена душа, примарний образ трагічного мулата, що потрапив в пастку між двома світами». Публікуємо один із розділів.

Уривок

Після тієї історії я вирішив сидіти тихо і навчитися стримувати свій запальний характер. Утім через кілька тижнів мене розбудили звуки сварки з кухні — ледь чутний голос бабці та приглушене дідове гарчання. Я прочинив двері й побачив, як Тут [Бабця Обами — Ред.] заходить до спальні, щоб одягнутися на роботу. Я запитав її, що сталося.

— Нічого. Просто твій дідо не хоче везти мене сьогодні вранці на роботу, оце й усе.

Коли я зайшов до кухні, дідо щось бурчав під ніс. Він налив собі кави, а я сказав йому, що готовий відвезти Тут на роботу, якщо він стомився. Це був широкий жест, бо я не любив прокидатися рано. На моїх словах він сердито глянув з-під лоба.

— Річ не в тім. Вона просто хоче мені насолити.

— Діду, я певен, що це не так.

— Звісно що так, — дідо відсьорбнув кави. — Відколи пішла працювати до банку, вона їздила автобусом. Казала, що так зручніше. А тепер хтось до неї причепився, і вона хоче все змінити.

Крихітна постать Тут зависла в коридорі, втупившись у нас поглядом із-під двофокусних окулярів.

— Це неправда, Стенлі.

Я відвів її в іншу кімнату і запитав, що сталося.

— Учора якийсь чоловік попросив у мене грошей. Коли я чекала автобуса.

— І все?

Її губи роздратовано скривилися.

— Він був дуже агресивним, Беррі. Дуже агресивним. Я дала йому долар, а він усе клянчив. Якби не прийшов автобус, думаю, він би вдарив мене по голові.

Я повернувся до кухні. Дідо мив чашку, спиною до мене.

— Слухай, — сказав я, — дозволь мені відвезти її. Вона дуже засмутилася.

— Через того жебрака?

— Так, знаю, але її це злякало — якийсь здоровань заступив їй дорогу. Не важить.

Він обернувся, і я побачив, що ним трусить.

— Це важить. Мені важить. До неї й раніше чіплялись якісь чоловіки. А знаєш, що її так злякало цього разу? Я скажу тобі. Перш ніж ти зайшов, вона сказала мені, що хлопака був чорний.

Це слово він вимовив пошепки.

— Ось чому вона так стривожилася. І як на мене, це неправильно.

Ті слова ніби вдарили мене кулаком у живіт, і я захитався, щоби повернутися до тями. Тримаючи себе в руках, наскільки це можливо, я сказав йому, що таке ставлення і мені не подобається, але запевнив діда, що страхи Тут минуть, а ми тим часом маємо відвезти її на роботу. Дідо опустився в крісло у вітальні і перепросив мене за те, що сказав мені. На моїх очах він перетворювався на маленького старого сумного чоловіка. Я поклав руку йому на плече і сказав, що нічого страшного, я все розумію. 

Так ми провели кілька хвилин у болючій тиші. Зрештою, він наполіг, що сам відвезе Тут, і, натужно підвівшись із крісла, пішов одягатися. Коли вони поїхали, я сів на краю свого ліжка і задумався про діда і бабцю. Вони стільки пожертвували заради мене. Вклали усі свої надії у мій успіх. Ніколи не дали найменшого приводу засумніватись у їхній любові, та й навряд чи взагалі ще дадуть. Але я також знав, що люди, які могли би бути моїми братами, все ж здатні нагнати на них тваринний страх.

Того вечора я поїхав до Вайкікі — повз яскраво освітлені готелі, до каналу Ала-Вай. Мені знадобилося трохи часу, щоб упізнати будинок із хитким ґанком і пологим дахом. Усередині горіло світло, і я побачив Френка, [поет, друг родини Обами — Ред.]  який сидів у м’якому кріслі з книжкою поезії на колінах. Окуляри з’їхали йому на носа. Я затримався в авто, поспостерігав за ним якийсь час, а тоді нарешті вийшов і постукав у двері. Старий навіть не глянув, підводячись і відстібаючи ланцюжок. Я не бачив його три роки.

— Хочеш випити? — запитав мене. Я кивнув і простежив поглядом, як він виймає з буфета пляшку віскі та два пластикові стаканці. Френк зовсім не змінився, хіба що побілішали його вуса, звислі над масивною верхньою губою, мов зів’ялий плющ, і на обрізаних джинсах з’явилося трохи більше дірок, і тепер вони були підв’язані на поясі шматком мотузки.

— Як дідо?

— Добре.

— То чого ти приїхав?

Я не знав. Розповів Френкові дещо з того, що сталося. Він кивнув і долив нам ще по порції віскі.

— Веселий тип той твій дід, — сказав він. — Ти знав, що ми виросли за якихось вісімдесят кілометрів одне від одного?

Я ствердно похитав головою.

— А так і було. Ми обоє жили неподалік Вічити. Звісно, ми не були знайомі. Я вже давно виїхав звідти, коли він підріс до свідомого віку. Але ж я міг бачити когось із його рідні. Міг би-м стріти їх на вулиці. Якщо так, то мусив би-м зійти з хідника, дати їм дорогу. Твій дідо розказував тобі щось про це?

Я перехилив своє віскі та знову похитав головою.

— Нє, — сказав Френк, — не думаю, що він би це зробив. Стен не любить говорити про цей бік життя у Канзасі. Йому незручно. Якось він розповів мені про чорношкіру дівчину, яку вони найняли няньчити твою маму. Здається, вона була донькою проповідника. Він казав, що вона стала для них родичкою. Розумієш, як воно в нього відклалося в голові — дівчина приходить доглядати чужих дітей, її мати — обпирати чужих людей. Родичі.

Я потягнувся до пляшки, щоб налити самому. Френк не дивився на мене: він заплющив очі й відкинув голову на спинку крісла. Його велике зморшкувате лице було ніби витесаним із каменю.

— Не вини Стена за те, ким він є, — тихо промовив Френк. — Узагалі-то він хороша людина. Та він не знає мене. Як не знав тієї дівчини, яка няньчила твою маму. Але він і не може знати мене так, як знаю його я. Можливо, деякі з цих гавайців можуть, чи індіанці з резервації. Вони бачили, як принижували їхніх батьків. Безчестили їхніх матерів. Але твій дідо ніколи не розумітиме, як це. Ось чому він може з’являтися тут, пити моє віскі й засинати в тому кріслі, де ти сидиш. Як немовля. А я ніколи не зможу зробити такого у його домі. Ніколи. Навіть якщо я страшенно втомлюся, мушу бути обережним. Мушу пильнувати себе, щоб вижити.

Френк розплющив очі.

— Я намагаюся сказати, що твоя бабця має всі підстави боятися. Вона тут так само права, як і Стенлі. Вона розуміє, що чорні мають за що ненавидіти. Просто так є. Заради твого блага я волів би, щоб було інакше. Але усе так. Тому краще тобі до цього звикнути.

Френк знову заплющив очі. Його дихання стишилось, аж ось він, здається, заснув. Я спершу хотів його розбудити, а потім покинув цю думку і повернувся до авто. Земля хиталась у мене під ногами, готова розверзнутися будь-якої миті. Я зупинився, силкуючись заспокоїтися, і вперше в житті зрозумів, що є цілком самотнім.

Про автора

Барак Хусейн Обама — 44-й президент Сполучених Штатів Америки. Не кожен президент може похвалитися неймовірнішим шляхом до Білого дому. Народжений на Гаваях у матері зі штату Канзас і батька-кенійця, Барак Обама зростав у родині дідуся та бабусі, спізнавши з ними широту душі вихідців з американського Середнього Заходу. Отримавши вищу освіту, завдяки стипендіям та студентським позикам, Барак переїхав до Чикаґо, де працював з групою церковних громад над відновленням районів, постраждалих від закриття місцевих сталеплавильних заводів.

Навчаючись у школі права, він став першим афроамериканцем-президентом Harvard Law Review. Відтак Обама повернувся до Іллінойсу викладачем конституційного права в Чиказькому університеті, а невдовзі розпочав свій шлях публічного політика: його обрали до сенату штату Іллінойс та до Сенату Сполучених Штатів Америки.

4 листопада 2008 року Барак Обама був обраний 44-м президентом Сполучених Штатів Америки, здобувши більше голосів, ніж будь-який інший кандидат в історії президентських виборів США. Барак Обама з дружиною Мішель пишаються двома доньками — Малією та Сашею.

Купити книгу тут