Катерина Бабкіна про материнство, любов, мотивацію та відкриття колосальних внутрішніх резервів

Катерина Бабкіна — відома українська письменниця, віднедавна авторка бейбі-блогу “Людина з дитиною”. Коли Катерині було 35, у неї з’явилася донька Міша. І тепер вона пише не лише прекрасні вірші, а й історії про прекрасну маленьку дівчинку, свої думки, емоції, переживання і дії. Материнство буває різне, і кожен досвід розкриває материнство з нової сторони. Але водночас жінки зчитують в історіях одна одної універсальні і повторювані ситуації і знання. Блог Катерини Бабкіної — про материнство сформованої, дорослої і успішної жінки. Це материнство усвідомлене, сплановане. Думаю, що багато хто зможе впізнати тут, в інтерв’ю, а потім і в блозі, себе.

Твій блог читають багато моїх знайомих +/- нашого віку, і тим, хто має дітей відгукуються думки і відчуття, а тим, хто не має, але думає над цим, я так розумію, відгукується історія про усвідомленість, готовність і, певно що, розуміння того, що їх чекатиме. Розкажи нашим читачам і читачкам про те, як ти йшла до усвідомленості у рішенні мати дитину?

Я йшла до нього довго. Мені 35. Років до 20 я, як багато хто в наших широтах, думала… Ну, я не думала про це, просто знала що те, що я дівчинка, означає, що в мене автоматом в якийсь момент буде дитина, бо так треба. Потім оце “треба” перетворилося в ТРЕБА — репродуктивний тиск в нас дуже сильний, повсюдний в фоновому режимі, непомітний — колись я усвідомила, що дівчат 20+ частіше питають лікарі чи в установах різних не “Чи є в вас діти?”, а “Діти вже є?”, ніби опція, що їх нема не ще, а в принципі, не розглядається. Тому десь після 20 мені почало здаватися, що до 25 точно треба уже мати дітей, інакше все, життя скінчилося і не вдалося. На щастя, стосунки, в яких я тоді перебувала, якраз коли мені виповнилося 25 добігали свого завершення — ніхто нікого не образив, але я усвідомила, що нещаслива в них, і чисто дивом замість вийти заміж і народити дитину, бо вже пора, з’їхала одного ранку. Символічно на 8-ме березня. 

А потім я пожила не в Україні — в Польщі, в Німеччині, в інших країнах ЄС, в Азії. І я гадаю, серед іншого зіграло свою роль і те, що я по шість-дев’ять місяців перебувала в суспільствах, де цього фонового репродуктивного тиску нема, тому на якийсь час я перестала думати про дітей взагалі. Уявляєте, взагалі не думала, хочу я дітей, не хочу я дітей, треба їх народити чи не треба, до якого віку тощо. Було дуже круто. Ближче до 30 я вирішила, що дітей точно хочу, але пізніше — тоді, коли реалізую певні свої професійні та матеріальні плани і буду в стосунках, в яких відчую себе достатньо безпечно в першу чергу на емоційному рівні, щоби мати дитину. Я більше не думала про це в форматі часових рамок, і для мене було нормально вирішити, що коли ці зазначені обставини справдяться, а я уже не зможу народити, то я всиновлю чи удочерю дитину. Мати дитину було бажанням, але не стало самоціллю, як у нас кажуть “для себе”, “поки не пізно”, “щоб стакан води було кому подати” — не так.

А потім ці всі обставини потрошку реалізувалися (мінусуємо пандемію, я на неї не розраховувала) — і ось вона Міша. Не знаю, до речі, чи я прийняла б це рішення в ковідному світі, тому все вийшло на краще. 

Щоби два рази не вставати — вагітність і дитина не позбавили мене нічого, що мені важливо і що я люблю, а от пандемія і те, як з нею дають собі раду в Україні, багато важливих речей в мене забрала. Надіюся, я знайду спосіб вакцинуватися чимось притомним в короткому майбутньому і знову жити нормально, бо грати в рулетку “перенесу я ковід легко, важко чи не перенесу взагалі” при малій дитинці якось не випадає, довіри до медицини нема і відповідальності людей одне перед одним теж, і життя моє через це зараз дуже обмежене.

Чи думала ти, як малюк впишеться у твоє професійне життя, кар’єру? І що у цих думках до появи Міші відрізняється від досвіду, який ти отримуєш після її народження?

Звичайно, я дуже багато про це думала, адже моє професійне життя важливе для мене, а ще я заробляю гроші і люблю те, на що їх витрачаю. Поки що дійсність не дуже відрізняється від того, що я спланувала, на щастя. Ну, в дрібницях — я думала, що зможу обійтися без окремого кабінету, але він дуже потрібен, або можливо навіть офіс не вдома; думала, що працювати зможу трошки більше, ніж виходить — але тут не критично прорахувалася. Боялася, що важче буде знайти няню, але поки мені, здається, пощастило. 

На якому етапі почала усвідомлювати себе як “людину з дитиною”? У чому це проявляється, якщо маєш якісь приклади? І що це усвідомлення для тебе змінило або не змінило?

Річ у тім, що людина з дитиною це та сама людина, що була без дитини, тільки тепер у неї є дитина. Про це для мене сама ця назва блогу — ми не стаємо іншими людьми, народивши. Не перетворюємося на якихось інших істот, мам. Досвід материнства змінює нас так само, як і будь-який інший прожитий досвід, от і все. Але наші ідентичності — всі, які ми маємо, інші, різні, з нами залишаються і не стають менш важливими. Мені здається, про це дуже важливо говорити, бо в нас є цей потужний контекст “тижемать”, в рамках якого жінці з нагоди материнства пропонують відмовитися від себе і від всього в принципі. Знаєте, в чому тут проблема? Класної матері з жінки, яка відмовилася від себе і від всього, що їй цінно і важливо, не вийде.

Зараз Міші вже більше ніж 2 місяці. Про що для тебе наразі досвід материнства?

Про любов, про мотивацію і про відкриття колосальних внутрішніх резервів. Навіть оце про резерви мало б бути на першому місці.

У людей, які не мали дітей до певного дорослого віку, а потім занурилися в цю тему, часто виникає враження, що все, пов’язане з темою материнства, пологів, немовлят, та іншого навколодитячого контенту — це якийсь окремий світ. У тебе таке відчуття було?

Ні, в мене такого відчуття не виникло, натомість я теж звертаю увагу на те, що багато людей сприймають це саме так. Однак я знаю, що для великої кількості жінок, життя яких організоване інакше, це і стає цілим світом. Бо материнство стає виключно їхньою відповідальністю і облаштоване в такий спосіб, що витісняє собою всі інші цінності, амбіції, бажання, задоволення, цілі…  І часто це відбувається до того, як вони свідомо це вибрали, і, тим більше, до того, як вони усвідомили, що в принципі можна вибрати і не таке материнство, або й не вибрати материнства взагалі.

Чи є/було щось, що тобі не подобається, лякає, тригерить у тому, як теми материнства і дітей артикулюють в Україні? Що б ти хотіла змінити, якби могла?

Це тема для серйозної великої праці чи принаймні для окремої довгої розмови. Мені не подобається підхід до материнства через жертовність, страждання, терпіння — а в нас він такий практично в усьому. Свідоме служіння з любові — це одна річ, материнство дійсно багато в чому є таким. Але абсолютна самопожертва без варіантів — таким материнство бути не має. Людство не вимирає, нам не треба розмножуватися за будь-яку ціну. Нам треба бути щасливими і за можливості збільшувати кількість щасливих людей і не збільшувати кількості нещасних, зокрема шляхом вступу до їх лав, якось так я хотіла б, щоби в суспільстві ставилися до материнства. Воно має бути в першу чергу щасливим. 

Розкажи, чому обрала для себе пологи за кордоном? Ти детально описувала в блозі те, до чого варто готуватися, якщо хочеш народжувати не в Україні. Я попрошу трохи більше розповісти для нашої розмови про мотивацію і те, як можеш оцінити цей досвід через кілька місяців.

Через мізогінію, репродуктивний тиск, дегуманізацію жінки в усіх питаннях, що стосуються вагітності та пологів, і через недовіру до нашої медицини. Хотіла, щоби це був хороший, приємний і безпечний досвід. Так і вийшло.  Через кілька місяців я вдячна собі неймовірно, що зробила все саме так, як зробила. З цікавого — подекуди мої розповіді викликають осуд у форматі “та мені в n-му роддомі за $800 в попу дули” та “душ в палаті це чисто твої понти, і взагалі, що тобі важливо — щоб тобі не хамили чи народити нормально”. Мені здається, це стокгольмський синдром чи щось подібне. Сам вибір “нормально народити чи щоби не хамили” це уже жесть, про душ як понти і запхані в кишеню мимо каси лікареві $800, щоб “дули в попу” навіть коментувати не буду. 

Багато кого шокують документальні і бюрократичні моменти, коли з’являються діти: реєстрація, декларація з лікарем, свідоцтва, довідки, пошуки, аренда житла з дітьми. А ти як це відчуваєш?

В Україні це все жахливо організоване. З одного боку, є шалений репродуктивний тиск, з іншого — все зроблене для того, щоби людина з дитиною тупо не вижила чи принаймні дуже сильно страждала, а людина, яка спробувала замислитися, як це все виглядає і робиться, ніколи не наважилася розмножитися. Оксюморон. Людям з дітьми ніде не раді, все для них працює погано і робиться через задницю. В якихось питаннях рятують гроші, в якихось — відмова від вирішення цих питань (я не отримуватиму компенсацію бейбі-бокса, не буду прописувати дитину у своїй квартирі, ще багато речей просто не зроблю через те, що їх неможливо зробити нормально, а тільки через якусь колосальну часовтрату і взаємодію з людьми, які всіляко намагаються тебе принизити). З іншого боку, я розумію, що ще 10 років тому це все було набагато, набагато, набагато гірше. Тобто, кажуть, прогрес є.

Чи до всього була готовою і чи було таке, про що ти не знала і що тебе здивувало у темі материнства?

Це трошки по-дебільному прозвучить, але що реально здивувало — що іноді навіть зовсім маленькі діти сплять вночі. Моя донька спить 10 годин, з них 6 одним шматком, або два по п’ять. Відповідно, я сплю також. Чесно, я до дитини не завжди стільки спала, і це був дуже радісний сюрприз. Я була переконана, що жодна мати роками не спить довше трьох годин поспіль. Мені здається, що щоби полегшити життя майбутнім мамам, уже на підготовчому етапі варто більше комунікувати, що цілком імовірно, що вам пощастить, і ви будете спати не 3, а 5, і 6 годин, а часом навіть два рази по 6 поспіль. 

Чи вплинула Міша і материнський досвід на твої професійні самовідчуття?

О так, тепер хочеться швидше якісно організувати свій час і писати, писати, писати. Не знаю, що саме спричинило до такого прагнення, якщо чесно. Тільки досліджую. Думаю, те, що я дуже ціную якісний час з дитиною, коли я не просто з останніх сил забезпечую її життєдіяльність — а і тішуся з неї, і тішу її, і ми спілкуємося і вчимося одна в одної невпинно, — і тепер мені хочеться весь інший час організувати так само якісно, в тому числі й професійний.

Я бачила, що ти запланувала на цей рік для себе букчелендж. Як воно йде наразі? І як з писанням?

За січень я прочитала 9 книг, це навіть більше, ніж я планувала. За лютий поки дві — читаю одну дуже довгу і не дуже динамічну. З писанням поки гірше, тому що це був амортизаційний час — час налагодження життя і побуту в абсолютно нових умовах. Я знала, що так буде. Зараз думаю, це все радше стабільно і з’являється час, і звільняється простір для рефлексії і писання. Втім, я не припиняла писати з першого дня народження Міші, і тішуся цим. 

Як би ти хотіла, щоб читачі і читачки сприймали твій блог? Що ти думаєш про дидактичну чи просвітницьку мету у контенті материнства?

Мій досвід — це мій досвід. Його можливо повторити, тільки якщо ви — я і у вас мої вихідні умови. І він підійде вам теж лише якщо ви — я. А загалом — надіюся, він буде цікавий, охоче ділюся якимись практичними моментами, які можуть стати в пригоді, і нікого ні до чого не закликаю, окрім хіба що не відмовлятися від себе, своїх цінностей, бажань, потреб і кордонів. Це не завжди просто, але я думаю, мій досвід послужить відправним прикладом того, як навіть в не завжди сприятливих умовах це собі забезпечувати.

Спеціально для WoMo Анастасія Багаліка

Фото Олександра Препіяло