Як продуктовно використати час, відведений нам на життя: уривок з книги «Чотири тисячі тижнів. Тайм-менеджмент для смертних» Олівера Беркмена

30.11.2021

Людське життя сміхотворно коротке. Все, що ми маємо — це в середньому 4 тисячі тижнів, або ж 80 років. Як зрозуміти, що для нас є справді важливим, а що не варте і крихти нашого часу? Як наповнити своє життя сенсом та зосередитись на справді важливих для нас речах? Розібратися у цьому допоможе книжка «Чотири тисячі тижнів. Тайм-менеджмент для смертних» Олівера Беркмена, що нещодавно вийшла друком у видавництві «Лабораторія».

Людське життя сміхотворно коротке. Все, що ми маємо — це в середньому 4 тисячі тижнів, або ж 80 років. Усвідомивши це, вам точно перехочеться витрачати свій час на скроління соцмереж. В погоні за продуктивністю та намаганням все встигати, ми часто втрачаємо зв’язок із самими собою, забуваємо, що для нас справді важливо. Пріоритетність розмивається, а бажання завжди досягати максимальних результатів робить нас надміру тривожними, викликає стрес і роздратування. Як зрозуміти, що для нас є справді важливим, а що не варте і крихти нашого часу? Як наповнити своє життя сенсом та зосередитись на справді важливих для нас речах? Так, чотири тисячі тижнів — це справді мало. Але цього точно достатньо, щоб прожити усвідомлене та наповнене життя.

У своїй книжці «Неходжена дорога» психотерапевт М. Скотт Пек переповідає перетворчий досвід примирення зі швидкістю реальності, який наголошує на тому, що терпіння — це не лише спокійніший та більш орієнтований на теперішнє спосіб життя, але й насправді дуже корисна навичка. Аж до тридцяти семи років, як пояснює Пек, він вважав себе «ідіотом в механіці», майже цілковито безруким, коли треба було полагодити домашні прилади, машини, велосипеди й таке подібне. А одного дня він підійшов до сусіда, який ремонтував у той час свою газонокосарку, і похвалив його самокритично: «Овва, ти просто молодець. У мене ця робота валиться з рук!»

«Це все тому, що ти занадто спішиш», — відповів сусід. Ця заувага дошкулила Пеку, стривоживши щось у його душі, і це “щось” випливло на поверхню через кілька тижнів, коли застрягло стоянкове гальмо в машині, яка належала одному з пацієнтів, що ходив до нього на терапію. Зазвичай, пише він, «я посмикав би за кілька дротів, не маючи найменшого уявлення, що роблю, а тоді, якщо не станеться нічого конструктивного, підніс би догори руки й вигукнув: “Це понад моє розуміння!”». Та цього разу Пек пригадав пораду свого сусіда:

“Я ліг на землю під переднім сидінням машини. Тоді, не поспішаючи, улаштувався зручно. І тільки після того неспішно оглянув, що сталося… Спершу я побачив лише заплутаний ліс дротів, трубок і стержнів, призначення яких не розумів. Але поступово, мало-помалу, я зміг зосередити свій зір на механізмі гальмування і простежити, куди він веде. І тоді мені стало очевидно, що невелика засувка не відпускає гальмо. Я поволі оглядав цю засувку, аж поки не зрозумів, що коли штовхну її вгору кінчиком пальця, вона подасться легко і його відпустить. І я це зробив. Один-єдиний рух, легкий потиск пальця — і проблему розв’язано. Я став майстром у механіці!”

Цей здогад Пека — що в тому разі, коли ви готові стерпіти дискомфорт незнання, рішення часто прийде само собою ― буде досить корисним, навіть якби в цій пораді йшлося лише про лагодження газонокосарок і машин. Але він хоче сказати нам також, що ця порада стосується майже всього в житті: творчої роботи і проблем у стосунках, політики й батьківства. Нас настільки бентежить досвід реальності, яка триває з притаманною їй швидкістю, що коли ми стикаємося з проблемою, нам спокійніше поспіхом дійти якогось рішення — будь-якого рішення насправді, допоки ми здатні сказати собі, що «розбираємося» з проблемою, зберігаючи в такий спосіб відчуття, що контролюємо становище. Тому ми огризаємося до батьків, замість того щоб вислухати їх, вважаючи, що чекання і слухання позбавлять нас відчуття контролю над ситуацією. Або відмовляємося від складних творчих проєктів чи незрілих романтичних стосунків, тому що в нас буде більше певності, коли ми просто облишимо одне й друге, замість того щоб чекати, поки вони сформуються. Пек пригадує одну свою клієнтку, успішного фінансового аналітика за фахом, яка обирала той самий поспішний підхід, коли карала своїх дітей: «Вона або міняла те, що відразу їй спадало на думку — змушуючи їх з’їдати більше на сніданок або відсилаючи спати раніше — незважаючи на те, чи ця зміна хоч якось пов’язана з проблемою, або приходила на свій наступний сеанс терапії … у відчаї: “Це понад моє розуміння! Що я можу вдіяти?”».

Три принципи терпіння

З практичного погляду, три золоті правила особливо корисні тоді, коли потрібно застосувати творчу силу терпіння в повсякденному житті. Перше з них — виробити смак до проблем. За кожною нашою спонукою якнайшвидше позбутися будь-якої перепони чи виклику, «розібравшись» із ними, зазвичай ховається невисловлена фантазія, що одного дня ми дійдемо стану, коли проблем у нас взагалі не буде. Тому ми здебільшого ставимося до своїх проблем як до подвійно проблематичних: по-перше, через конкретну проблему, яка перед нами постала; і, по друге, тому що ми начебто віримо, хоч і підсвідомо, що в нас взагалі не повинно бути проблем. Але очевидно, що годі дочекатися стану, коли проблем у нас зовсім не буде. І головне, що ви самі не хотіли б цього, тому що в житті, позбавленому проблем, вам не буде чого робити, і тому воно не матиме жодного сенсу. То чим же насправді є «проблема»? Найзагальніше визначення просто полягає в тому, що це та річ, яка вимагає, щоб ви за неї взялися — і якщо в житті взагалі не буде подібних вимог, ніщо не матиме жодного сенсу. Щойно ви відмовитеся від недосяжної мети ліквідувати всі свої проблеми, то цілком можливо буде уподобати той факт, що життя — це і є процес розв’язання однієї проблеми за другою, за стільки часу, скільки вони вимагають, і що присутність проблем у вашому житті — не перепона для змістовного існування, а власне сама його суть.

Другий принцип полягає в тому, щоб прийняти радикальний інкременталізм. Професор психології Роберт Бойс присвятив усю свою кар’єру дослідженню того, як саме пишуть свої тексти інші вчені, дійшовши висновку, що найбільш продуктивні та успішні серед них віддають писанню меншу частину свого робочого дня, ніж інші, щоб мати змогу частіше виконувати належну частину роботи день у день. У них було досить терпіння, щоб визнати той факт, що вони, найімовірніше, не створять аж надто багато кожного окремого дня, і наслідком цього було те, що вони творили значно більше впродовж довшого періоду. Вони присвячували писанню короткі щоденні відтинки часу — що тривали іноді лише десять хвилин, і ніколи понад чотири години — і з суто побожною ревністю відпочивали у вихідні. Переляканим докторантам, яким Бойс намагався прищепити подібний режим, рідко коли вистачало терпіння його вислухати. Крайні терміни загрозливо наближалися, і вони протестували, бо не могли допустити такої поблажливості до себе в роботі. Їм хотілося дописати свої дисертації і зробити це швидко! Але Бойс вважав, що така реакція тільки доводить його здогад. Бо саме нетерпляче бажання докторантів недоречно прискорити процес написання роботи ставало їм на заваді. Визнання того, що вони мають лише обмежену владу над темпом свого творчого процесу, було їм нестерпне — і тому вони прагнули уникнути його, або взагалі не сідаючи за роботу, або поринаючи з головою в поспішну й цілоденну писанину, яка призводила згодом до прокрастинації, тому що викликала в них ненависть до всієї справи.

Отже, один вагомий аспект підходу радикального інкременталізму, який суперечить багатьом типовим порадам з підвищення продуктивності, полягає в готовності зупинитися тоді, коли вичерпався денний час — навіть коли ви повні енергії і відчуваєте, що можете зробити набагато більше. Якщо ви вирішили працювати над якимось проєктом п’ятдесят хвилин, то встаньте і завершіть роботу, коли ці п’ятдесят хвилин минуть. Чому? Бо, як пояснює Бойс, бажання переступити через цю межу «пов’язане значною мірою з нетерпінням, тим, що роботу ще не завершено, що ви не досить продуктивні, що такий ідеальний час для роботи вам більше ніколи не трапиться». Зупинившись, ви тренуєте свій м’яз терпіння,що дасть вам змогу повертатися до проєкту знову й знову, і завдяки цьому підтримувати свою продуктивність упродовж усієї кар’єри.

І останній принцип полягає в тому, що часто-густо оригінальність — це зворотний бік неоригінальності. Фінсько-американський фотограф Арно Мінкінен наочно демонструє цю глибоку істину про силу терпіння, розповідаючи притчу про головний автовокзал Гельсінкі. Там є зо два десятки платформ, пояснює він, з яких відбуває по кілька автобусних маршрутів — і під час першої частини своєї подорожі кожен автобус, що виїжджає з будь-якої платформи, їде тією ж дорогою через місто, що й усі інші, зупиняючись у тих самих місцях. Мінкінен радить студентам, які вивчають фотографію, уявити, що кожна з цих зупинок зображає рік у їхній кар’єрі. Ви обираєте художній напрям — можливо, починаєте працювати над платиновими етюдами з оголеною натурою — і збираєте портфоліо своїх робіт. Через три роки (автобусні зупинки) ви гордо демонструєте їх власникові галереї. Але з розчаруванням чуєте від нього, що ваші картини не такі оригінальні, як ви вважали, тому що виглядають як підробка під роботу фотографа Ірвінга Пенна; виявляється, що автобус Пенна їхав тим же маршрутом, що й ваш. Розсердившись на себе за те, що ви змарнували три роки, ступаючи у чийсь слід, ви зістрибуєте з автобуса, зупиняєте таксі й повертаєтеся на головну автостанцію, звідки й починали свій рух. Цього разу ви сідаєте на інший автобус, обираючи своєю спеціальністю інший жанр фотографії. Але через кілька зупинок відбувається те саме: вас повідомляють, що ваш новий доробок також виглядає не надто оригінальним. І ви знову вертаєтеся на автостанцію. Але та сама послідовність подій повторюється знову: усе те, що ви творите, не вважають по-справжньому вашим.

То ж що в такому разі діяти? «Усе просто, — каже Мінкінен, —не виходьте з чортового автобуса». Трохи далі дорогою через місто гельсінські маршрути розходяться, звертаючи до свого унікального місця призначення, прямуючи через передмістя в сільську місцевість за ними. Отам починається оригінальна робота. Але вона починається тільки для тих, хто зміг набратися досить терпіння, заглибившись у роботу на попередній стадії — періоді спроб і помилок, коли ви наслідували інших, опановували нові навички і назбирували досвід.

Значення цього розуміння не обмежене творчою роботою. У численних царинах життя ми відчуваємо сильний культурний тиск шукати свій унікальний шлях — відкинути такі звичайні речі, як одруження, народження дітей, життя в рідному місті, пошук офісної роботи, заради чогось видимо захопливішого й оригінального. Але якщо завжди шукати отак чогось неординарного, ви позбавите себе можливості домогтися інших, багатших форм унікальності, що припасені для тих, кому вистачає терпіння ходити добре второваними шляхами. І ця унікальність, як у випадку з тригодинною вправою Дженніфер Робертс, починається з бажання спинитися й залишатися на тому самому місці — тішачись тією частиною своїх мандрів також, а не весь час діймати й приспішувати реальність. Щоб пережити глибоке взаєморозуміння, яке властиве давно одруженій парі, не розлучайтеся; щоб відчути, що означає пустити глибоке коріння в якійсь спільноті чи місці, нікуди не їдьте. Це того роду значущі й незвичайні досягнення, які потребують стільки часу, скільки їм треба.

Придбати книжку можна тут

Новини партнерів