Максим Чеберяка: від уболівальника до пресаташе НОК

Щойно почали вщухати обговорення найяскравіших подій Олімпійських та Паралімпійських ігор. Але спортсмени не зупиняються, адже їхнє життя — це суцільні тренування, чергові змагання, нові перемоги й поразки. Напередодні дня фізичної культури та спорту в Україні зустрілися з пресаташе Національного олімпійського комітету. Про спорт у собі, завзяття українських олімпійців, враження від Олімпіади у Парижі, емоції та плани на майбутнє розповідає Максим Чеберяка. 

Максиме, розкажіть про себе, стосунки зі спортом і шлях до Національного олімпійського комітету. Як стають співробітниками НОК?

Я ніколи не займався спортом професійно, хоча певний час про це думав і навіть хотів записатися до деяких секцій. А ось палким вболівальником я був від раннього дитинства. Десь з 12-13 років почав стежити за багатьма спортивними подіями. Уже тоді улюбленими видами були біатлон, легка атлетика, веслування, гімнастика. Постійно шукав трансляції, обов’язково дивився Олімпійські ігри. Навіть влітку, під час канікул в селі у бабусі.

А так я закінчив Технічний ліцей у Києві, потім вступив до КПІ на технічну спеціальність. На першому курсі долучився до спільних переглядів біатлонних змагань. Тоді на сайті федерації запрошували вболівальників на спільні перегляди, там я й познайомився з іншими прихильниками біатлону. Вже тоді активно коментував перегони і висловлював свої так звані експертні думки.

Пам’ятаю, що на одному з таких переглядів знімав програму телеканал XSPORT. Головний редактор, уже покійний Олександр Мащенко, якось мені каже: «Максе, ти так добре орієнтуєшся в біатлоні. Ти не хочеш спробувати щось писати у нас на сайті?». Чому б ні, подумав я.

Так невдовзі опинився на XSPORT. Саме там почалася моя кар’єра спортивного журналіста. Хоча тоді я сприймав це як хобі. Адже навчався на технічній спеціальності й думав, що буду айтівцем. Але не так склалося, як гадалося. Все це навколоспортивне мене настільки затягло, що згодом перетворилося на основну професію. Так дитяча мрія стала реальністю.

А що було далі?

Спортивна журналістика відкрила мені подальший шлях. Я почав їздити на змагання. Відвідав майже всі етапи Кубка світу з біатлону, і це було для мене справжнім святом. Уже тоді зрозумів, що роблю те, що мені найбільше подобається. Згодом у Федерації дзюдо України мені запропонували посаду пресаташе. Це було 2020 року. Відтоді я дуже полюбив цей вид спорту. І загалом за період роботи з дзюдоїстами для мене відкрилося багато можливостей. Потім я закінчив магістратуру в Києво-Могилянській академії й зрозумів, що хочу рухатись далі.

Півтора року тому подався на вакансію керівника пресслужби Міністерства молоді та спорту. Тоді Вадим Гутцайт очолював міністерство і НОК, тож мені запропонували позицію саме в Олімпійському комітеті. Звісно, я з радістю погодився. І незабаром очолив пресслужбу НОК. Так почалась моя історія з олімпійським рухом України. За цей час ми побували в Кореї на юнацьких Олімпійських іграх, відвідали багато міст України з різними проєктами, нещодавно повернулися з Франції. Робота надзвичайно цікава. Я вважаю, що мені пощастило, що все так збіглося. Хоча, звісно, я багато працював, щоб заробти репутацію у спортивній журналістиці та Федерації.

Моєю дитячою мрією було бажання побувати на Олімпійських іграх. Зараз вона збулася. Я подумав, що навіть не сподівався, що це станеться так швидко. Протягом місяця я працював у Парижі в якості пресаташе НОК поруч із багатьма видатними спортсменами. Але завжди є куди рухатися далі. Ставимо нові цілі й прямуємо до них.

Ваша робота керівника пресслужби — це насамперед про журналістську роботу чи більше про адміністративну? Який баланс між цими напрямами? І наскільки у вашій роботі необхідно бути глибоко зануреним у спорт?

Це завжди поєднання. Мабуть, журналістика все ж переважає, тому що основна робота — це висвітлення роботи НОК. Це й творча робота — статті, відео, загалом просування бренда НОК. Проте й адміністративної роботи теж вистачає. Адже накази, договори, роботу з документами ніхто не скасовував. А щодо занурювання… Я вважаю, пресаташе, та й інші співробітники, мають бути глибоко обізнаними у своїй справі. Тобто насамперед це професіоналізм і якість роботи. Також важливо, щоб вболівальницький вогонь не згасав. Бо саме він надає необхідної енергії й запалу для роботи.

У багатьох НОК асоціюється насамперед з Олімпійськими іграми, що, власне, відображає назва комітету. Проте його завдання набагато ширші. То чим займається наш олімпійський комітет? І як змінилася його робота під час повномасштабного вторгнення?

Головна місія НОК — розвиток олімпійського руху в Україні. У кожній області є регіональні осередки, які на місцях працюють задля спільної мети. Тобто це комплексна робота. Щодо, наприклад, будівництва спортивної інфраструктури чи відкриття якихось об’єктів, то це здебільшого сфера діяльності Міністерства молоді та спорту. А НОК — це громадська організація, яка має підтримувати спортсменів і забезпечувати їхню участь у всіх олімпійських формах. А це не тільки Олімпійські ігри, а ще й Європейські ігри, Юнацькі Олімпійські ігри та Європейські юнацькі олімпійські фестивалі. Це широка та об’ємна робота.

Ми проводимо багато дитячих заходів. Наприклад, у нас є проєкти «Олімпійське лелеченя» або «OlympicLab». Це розвивальні програми, коли титуловані олімпійці приходять на зустрічі з дітьми й діляться своїми історіями успіху. Щодо акцентів у роботі зараз, то насамперед це підтримка військових та організація допомоги разом з нашими спонсорами.

Багато хто питає: «Чим ви займаєтесь між Олімпіадами?». Насправді роботи завжди вистачає. Наприклад, зараз по всій країні триває тиждень фізичної культури й спорту. І ми з Олімпійським комітетом долучаємося до цих заходів не тільки у Києві, а й у регіонах.

Які ваші враження від останньої Олімпіади у Парижі? Що найбільше запам’яталося?

По-перше це дійсно велике свято спорту. У цьому я переконався особисто. Найбільше мені запам’яталися емоції наших спортсменів. До них ніколи не можна звикнути.

Також мене вразила зустріч із президентом Франції Емманюелем Макроном, на яку запросили світові ЗМІ. Це був закритий журналістський захід з очільником країни, першою леді та президентом МОК Томасом Бахом у Єлисейському палаці. Макрон звернув увагу на мене в українській тенісці з державним гербом, підійшов, потиснув руку і сказав, що дуже радий бачити українську збірну у Франції. Бажає усім перемоги, і для них велика честь прийняти наших спортсменів у цей складний час. Тоді, напередодні відкриття змагань, мене це дуже вразило.

Загалом до нас була прикута увага всього світу. Щодня ми отримували величезну кількість запитів від провідних міжнародних ЗМІ та топових телекомпаній світу. Звичайно, усіх цікавило, як Україна в умовах війни готувалася до Олімпіади. І саме ця комунікація та організація зустрічей та інтерв’ю становила левову частину роботи.

Ми провели велику конференцію у головному пресцентрі напередодні відкриття Олімпійських ігор. На ній Вадим Гутцайт, Оля Харлан, Еліна Світоліна, Михайло Романчук, Анастасія Коженкова й Олексій Середа говорили англійською про війну, російську агресію та про те, що росіян не можна допускати до Олімпіади. Таким чином проводили інформаційному роботу на міжнародному рівні.

Окрім того, серед моїх обов’язків була робота у мікс-зоні, де спортсмени після виступу обов’язково мають дати інтерв’ю усім ЗМІ. І от саме в цей момент можна було відчути весь спектр емоцій спортсменів, і не тільки переможний. Адже коли спортсмен програє, то ти стаєш і мамою, й татом, і тренером, і психологом. До кожного потрібно знайти підхід, заспокоїти, налаштувати та знайти правильні слова. Для мене це був цікавий досвід. Це дійсно контраст емоцій, який запам’ятається на все життя: від справжньої драми після поразки Дар’ї Білодід, прикрого четвертого місця четвірки байдарочників до тріумфу наших фехтувальниць, Олександра Хижняка та Ярослави Магучіх.

Які проблеми бачите у сучасному олімпійському світі на міжнародному рівні? 

Це складне питання. Є багато речей, які можна було б змінити та вдосконалити. Можу виокремити питання суб’єктивного суддівства у деяких видах спорту, яке часто буває спірним. До речі, у Парижі це теж було актуальним, якщо згадати хоча б виступи наших гімнастів.

На Олімпійський іграх у Парижі одним із найгучніших став гендерний скандал у боксі, який знову порушив питання чіткого розподілу спортивних змагань на жіночі й чоловічі. Відомо, що політика МОК у багатьох видах не збігається з регламентом Міжнародних спортивних федерацій. Що ви думаєте з цього приводу? Чи є якийсь вихід із ситуації найближчим часом? 

Так, у боксі та інших видах існує така проблема, бо МОК не визнає Міжнародну федерацію й навіть проводить свою кваліфікацію. Через те трапляються ситуації, коли на Олімпіаду відбирають спортсменів, яких за правилами Міжнародної федерації не можна допускати з різних причин. Це вносить певний дисонанс у всіх планах. Саме тому бокс зараз взагалі під питанням внесення у програму Ігор у Лос-Анджелесі.

Правила й можливості повинні бути для всіх учасників однаковими. А наразі виходить, що спортсменки кваліфікуються на Олімпіаду з певними очікуваннями й дізнаються про поєдинки з суперницями, участь яких, м’яко кажучи, дуже спірна через аномальні гормональні показники. При цьому вплинути на це вони ніяк не можуть.

Я бачив що відбувалося у мікс-зоні того дня, коли билася алжирка. Там був неймовірний аншлаг. Звісно, то був незвичний випадок, який привернув величезну увагу всіх, навіть людей, далеких від боксу. Проте це лише один випадок, а їх набагато більше.

Моя думка така: якщо є підтверджений факт зміни статі або аномальний рівень тестостерону, така людина не має змагатися із жінками. Безумовно, існує фізична перевага чоловіків, й фізіологічно це змінити майже неможливо. Можливо, дійсно був би вихід зробити окремі змагання для таких людей, проте й цього разі є багато нюансів. Гадаю, найближчим часом МОК наблизиться до вирішення таких важливих питань і змінить свою політику щодо цього.

А як ви загалом оцінюєте виступ наших спортсменів?

Я вважаю, що виступ був вдалим. Звісно, психологічно усім було дуже важко готуватись останніми роками через постійні обстріли, стреси й локдауни. Особливо тим, хто готувався в Україні.

Три золоті медалі — це круто. Тому що у Токіо була одна, а у Ріо — дві. Особливо надихнула перемога команди шаблісток, яку, мабуть, не всі очікували. Якщо Магучіх і Хижняк були фаворитами своїх змагань, то фехтувальниці зробили великий подарунок.

Мені було трошки прикро, що мало було несподіваних результатів, які доволі часто трапляються на Олімпіадах. Ніхто з молодих спортсменів не вистрілив. Як, наприклад, у Токіо Парвіз Насібов несподівано вийшов до фіналу греко-римської боротьби або велосипедистка Олена Старікова взяла медаль.

У Парижі нагороди вибороли здебільшого досвідчені спортсмени, для більшості з яких це вже не перша Олімпіада. Оля Харлан, вже легенда Магучіх, яка  Токіо була призеркою. Парвіз і Жан Беленюк, Лузан і Четверікова, Куліш — всі вони досвідчені спортсмени. Фізично всі були добре готові, а от психологічно впоралися не всі.

Як ви оцінюєте олімпійську політику повної інклюзивності? Наші спортсмени відчули це на останніх Іграх?

Насамперед я звернув увагу на те, що вперше було продемонструвано, що Олімпійські й Паралімпійські ігри мовби єдині. Адже був єдиний маскот, ті самі спортивні об’єкти, які, звичайно, були пристосовані й для паралімпійців. До речі, й призовий фонд від держави в українських олімпійців і паралімпійців не відрізняється.

А як ви оцінюєте Паралімпійські ігри? Мені здається, що саме цього року Паралімпіада стала більш видимою і значущою для суспільства загалом.

Так, велику роль зіграли організація й висвітлення змагань. Звісно, ми пишаємося нашими паралімпійцями. Але варто зазначити, що в Україні паралімпійський спорт на дуже потужному рівні підтримується державою й фінансується, чого часто немає в інших країнах. До того ж конкуренцію в олімпійських і паралімпійських видах не можна порівнювати. Багато хто не розуміє, чому олімпійці завоювали 12 медалей, а паралімпійці більш ніж 80. Тут треба пояснювати, що це зовсім інший рівень конкуренції. Якщо в окремих олімпійських видах змагаються 20 найкращих спортсменів світу, то у паралімпійців є ще й розподіл на класи. Ці класи відокремлюють окремі вади — проблеми з опорно-руховим апаратом, або зором, або розумові вади. Звісно, це набагато більша кількість людей.

Які проєкти НОК зараз працюють в Україні? І чи плануються, можливо, нові?

Ми підтримуємо всі наявні проєкти і навіть намагаємося їх розвивати. Щойно закінчилися Олімпійські ігри, а ми вже почали підготовку до зимового фестивалю у Бакуріані. У лютому там відбудеться Європейський юнацький олімпійський фестиваль. Вже формуються команди щодо їхньої участі. Працюємо над новим сайтом комітету, де ще більше будуть висвітлюватися всі події. Тож долучайтеся до олімпійського руху та вболівайте, адже воно того варте.

Читайте також: Чоловіча сила олімпійських чемпіонок: гендерні скандали у жіночому спорті

Долучайтесь до наших соцмереж, аби бути в курсі усіх важливих новин та подій: Facebook, Telegram, Instagram