Марі Ґульбіані: «Коли люди бачать себе на екрані, вони ставлять більше питань»

Грузинська режисерка про те, як документальне кіно може змінювати суспільство

У рамках кінофестивалю Docudays Ua відбувся показ фільму «Перед тим, як батько повернеться» грузинської режисерки Марі Ґульбіані. Вона зняла документальну стрічку про мешканців Панкісі — регіону Грузії, де серед молодого населення набирає популярності ваххабізм, радикальна течія ісламу. Суспільну кризу і конфлікт поколінь режисерка подала через історії подруг Еви та Імам та їх родин. Про те, як проходили зйомки, що для неї означає кіно і як сучасна Грузія відрізняється від архаїчного Панкісі, режисерка розповіла в інтерв’ю WoMo.

Як ви стали режисеркою?

Кіно завжди було цілим світом для мене. У дитинстві я грала у зйомки — приходила до школи і казала своїм друзям, що ми знімаємо фільм. Вони питали мене, коли ж вони зможуть його побачити. І коли дізналися, що це була гра, спочатку мені не повірили, одна дитина навіть плакала. Тому коли насправді вийшов мій перший фільм, вони були дуже раді за мене.

Я проводила літні канікули у Сванетії, по сусідству там був невеличкий кінотеатр. У ньому показували один фільм протягом місяця. Але мені хотілось туди щодня. Бабуся питала, нащо мені дивитись те, що я вже бачила, але я тільки кричала: «О божечки, кіно!». Так мене і називали — «о-божечки-кіно».

Я дивилась багато фільмів великих режисерів, наприклад, Феліні. Мене питали, що я можу у них розуміти, якщо не знаюся на кінематографі. Але я дійсно все розуміла, хай не на рівні інтелекту, а на рівні емоцій і сприйняття. Пізніше, коли я вже закінчила своє навчання і змогла аналізувати, я відчула те ж саме, що і у дитинстві. Значить, моє сприйняття було правильним. Не все можна зрозуміти, іноді треба вміти переживати, бо через емоції теж передаються меседжи.

Коли я закінчила школу, розпався Радянський Союз, була війна і університети через певні складності набирали на курс режисури один раз на п’ять років. І мені треба було або чекати, або їхати вступати до Росії. Жоден варіант мені не підходив, тому я вступила до Тбіліського університету на факультет філології. Коли я випустилася, я вийшла заміж, потім було розлучення і лише після цього я нарешті вступила на режисерський. Я вивчала і художню, і документальну режисуру, і зараз працюю в обох сферах. Мені подобається знаходити золоту середину.

Як з’явилась ідея стрічки «Перед тим, як батько повернеться»?

Я вперше приїхала до Панкісі 7-8 років тому, ми привозили туди фільм, який називався «Три кімнати для меланхолії», нам здавалось, що цей фільм важливо показати саме у цьому регіоні, бо тема буде дуже близькою населенню. Але під час показу в одному із селищ я помітила, що всі молоді хлопці просто встали і вийшли посередині фільму. Я хотіла зрозуміти, чому ж так сталося, і пішла за ними. Я побачила, що ці хлопці стояли разом у дворі і дивилися якесь відео з телефону, дуже жваво обговорюючи, як це було зроблено, що відбувається у кадрі. Коли я підійшла ближче, я зрозуміла, що це відео, зняте бойовиками ІДІЛ, які в той момент якраз убивали людей.

Мене жахнуло те, що я побачила, і я подумала — можливо, це саме той меседж, який вони хочуть передати нам? Можливо, саме такий тип кіно працює для них в Панкісі, а інша кіномова просто не сприймається? Що ми можемо з цим зробити? І тоді я подумала про те, що мені хочеться зняти кіно і зрозуміти мотивацію цих людей. Тому в певний момент я звернулась до грузинського кіноцентру. Вони якраз започаткували програму, яка називалась «кінематографія в школі», яка покривала всю країну, окрім Панкісі, бо ніхто не хотів туди їхати. А я була готова. Так я почала викладати кінематографію в школі. І я працювала над тим, щоб встановити довірливі стосунки із місцевим населенням.

Чи виникали проблеми під час зйомок?

Із родинами, з якими я подружилась, — ні. Але із представниками спільноти ваххабітів все було не так просто. Одного разу під час зйомок на вулиці до мене підійшов чоловік, який є лідером місцевих ваххабітів, і наказав мені віддати весь відзнятий матеріал. Я відповіла, що знімаю не його, а місцевих старців, і його взагалі немає у кадрі. Він у певний момент навіть обурився, бо вважав себе важливою особою і думав, що знімати можна тільки його. Але сперечатися перестав.

Який досвід ви винесли зі зйомок цієї стрічки?

Мені здається, те, що я знімала цей фільм і давала курс кінематографії, у чомусь змінив цих людей. Коли вони бачили себе на екрані і бачили, що їх знімали, вони ставили більше питань, більше говорили. У якийсь момент їм стало комфортніше поводитись відкрито у присутності інших людей. Можливість доторкнутися до світу кіно зробила їх світогляд ширшим.

Мені дуже сподобалось викладати. Коли навчаєш дітей дивитись на світ через об’єктив камери, ти змінюєш їх сприйняття. За допомогою кіно можна дуже сильно впливати на суспільство. Бо кіно — це життя, яке творить режисер. Воно допомагає людям усвідомити свої проблеми і подивитись на них крізь історії інших людей. І це працює.

У Панкісі суспільство дуже консервативне. А в інших регіонах така сама ситуація?

У Грузії багато віддалених регіонів, тамтешнє життя відрізняється від міського, суспільство більш патріархальне, але все ж не настільки радикально. Наприклад, моє прізвище походить зі Сванетії. Це — також дуже віддалений регіон, де зберігаються архаїчні традиції. Але він дуже відрізняється. Жінки можуть носити штани, танцювати. А у Панкісі це не дозволено. Та сама ситуація з освітою — із Сванетії молоді люди можуть поїхати навчатися в університет, це не проблема.

Вони бачать світ інакше, навчаються, отримують більше свободи. А коли вони повертаються, їм доводиться відстоювати цю свободу. Але це стає все легше, бо за останні роки Грузія дуже змінилась. Країна взяла курс на євроінтеграцію.

Як відбувається діалог із старшим поколінням, яке виросло у радянські часи, і сучасною європеїзованою молоддю?

Дуже складно змінити світогляд старшого покоління, іноді вони кажуть, що Європа — це не так уже й добре, звідти прийшло все погане. Але життя — це зміни і майбутнє за молоддю. Тому деякі старші люди змінюють свою точку зору і стають більш сучасними. Це залежить від того, наскільки людина відкрита до нового.

А як ставляться до європейських цінностей?

Що стосується ЛГБТ-спільноти, раніше це було величезною проблемою, бо у Грузії існує культ маскулинності. Багато чоловіків просто не хотіли про це чути. Але є динаміка. Я маю двох друзів, один із них гей. Іноді я запрошую їх на спільні зустрічі, і хоча вони просто вітаються і кажуть: «Він дуже милий, але мені складно з ним спілкуватись», це вже великий прорив. Багато людей стали підтримувати ЛГБТ-спільноту.

А як щодо ґендерної рівності?

Чоловіки часто кажуть, що їм важко знайти роботу, але насправді чоловіки хочуть бути головою родини і при цьому не працювати, а тільки управляти. Це швидше проблема менталітету. Така ситуація склалася після того, як розпався Радянський Союз, — жінки почали зростати у кар’єрному плані, а чоловіки лишились позаду. Зараз картина змінюється, бо у нового покоління зовсім інші погляди, освіта, ставлення до життя. Якщо дружина заробляє більше, сучасний чоловік може лишитись вдома і доглядати за дитиною. Раніше це був виключно жіночий обов’язок.

Підготувала Оля Полякова

Фото: кадри з фільму «Перед тим, як батько повернеться»

— Читайте також: Гендерное неравенство — пережиток советского прошлого: Как сегодня живут мужчины в Грузии

Мы в Facebook