Маршрут по Канаді № 2: Подорож з Торонто до Нової Шотландії

Люди, місця, лайфхаки

Ми продовжуємо пропонувати вам «авторські маршрути» від інсайдерів. Устина Стефанчук, громадська діячка, авторка проекту «Емігрантки» проведе нас найцікавішими та маловідомими місцями Східної Канади.

Торонто

Взагалі, я страшенно люблю мандрувати, ні навіть не так — не можу сидіти довго на одном місці, бо впадаю в якусь летаргію. Тому, це небувало для мене, що впродовж кількох останніх років нікуди особливо не їздила і подорожувала лише в межах однієї країни. Справа в тім, що Канада від океану до океану настільки різноманітна з її переплетенням культур, змереженням людських типів, ідей, настроїв. Що вже говорити про красоти природи цієї країни… Але, якщо степова частина Канади — саме ті, облюбовані першими українськими переселенцями, провінції — Манітоба, Саскачеван та Альберта мають свій пасторальний шарм з фермерськими базарами, фестивалями урожаю, прагматичним світоглядом людей землі, то східне узбережжя — інша планета.

Якщо вабить, наприклад, непогамовний вир Нью-Йорку чи розкутість Сан-Франциско, але волієте не стикатися з американською митницею, — тоді вам у Торонто. Українське, але без надмірностей, сучасне, але з купою давньої архітектури, канадське, але по-європейському затишне. Старенькі цегляні будиночки в давніших частинах міста можна розглядати цілими днями, а особлива любов це така собі лікеро-горілчана дільниця (Distillery District) — стімпанковий райончик, повний хіпстерських кав’ярень, ресторанів з найнеймовірнішими варіяціями на тему морепродуктів, бутіків та крамничок різного рівня гламурності.

Але особливою принадою Торонто є те, що кожної секунди тут відбувається мільйон різних крутих заходів — виставок, концертів, джемів, публічних лекцій. А ще — це місто контрастів, вільнодумства і цілковитої свободи самовираження. Одним словом, мені в Тронто страшенно комфортно.

Оце гуляючи вуличками Торонто зловила себе на думці, що отак просто по-людськи розумію прагнення асимілюватися. Якось саме тут, в цьому місті мене осінило. Бо куди приємніше належати до світу, де тебе приймають без докорів, без погорди, безумовно з твоїм зовнішнім виглядом, поглядами, стилем життя. Приймають, бо ти цінний/-а. Бо інакшість в цьому світі, для цього міста та країни важливі.

Спостереження вечора: як це все таки круто, коли під українську музику відриваються люди з інших культур і національностей. Невеликий бар в центрі Торонто переповнений — різні мови, різні стилі, етномотиви. Це таке дуже особливе відчуття гордості, коли від української автентичної музики кайфують темношкірі дівчата, які в свій особливий спосіб під неї рухаються, коли барабанщик-іранець в коломийку вв’язує перські слова, а українські цимбали звучать гармонійно в арабській пісні. Це треба було приїхати до Торонто, щоб не просто зрозуміти, а відчути, як можна українську культуру подавати так, щоб вона смакувала, була зрозумілою, цікавою не лише українцям.

Крім усього іншого, Торонто — місто з відчутною українською присутністю, а щоб у цьому переконатися достатньо відвідати український фестиваль на вулиці Bloor. Або ж побачити на власні очі найбільше українське шоу Північної Америки — конкурс Місс Українська Канада, який є, без перебільшення, вражаючим видовищем, не лише з точки зору ідеї та оформлення, але з погляду професійності оснащення, звуку, світла, що ставить його в один ряд із найгучнішими загальноканадськими заходами.

В один з останніх вечорі в Торонто пощастило потрапити на абсолютно незабутнє видовище. Вештаючись містом в пошуках доброї їжі, трапився бар з єдиним вільним столом. До слова, Торонто — домівка найбільшої гей-спільноти в Канаді, центром якої є перехрестя вулиць Church та Wellesley, околиця, знана своїми крутими кав’ярнями, пабами та нічними клубами. Отже я забрела саме туди, в гущу нестримних розваг і добрих коктейлів. Після кількох хвилин від початку моєї трапези з’ясувалося, що я потрапила на Драґ Квін Шоу, і мені дісталося щасливе місце в першому ряду. На сцену вийшла рожевоволоса королева на ім’я Галина. Саме Галина, а не Ґаліна. Це до слова про українську присутність в Торонто. А взагалі, цей вечір був просто таки емоційним вибухом. Що мене особливо вразило, наскільки все було культурно у своїй відвертості та провокативості, жодних проявів агресії, несприйняття. Врешті, Торонто прекрасне тим, що розмаїття подій впродовж одного лише вечора в місті дозволяє кожному знайти щось до душі. Повз відкрите вікно бару проходив поліцейський патруль, офіцери заусміхалися, а місс Галина відіслала їм повітряний поцілунок.

Ввжається неприпустим при відвідинах Торонто не заїхати до Ніаґари, і я не можу з цим не погодитися. В містечку знаходиться одна з найцікавіших збірок унікального канадського художника українського походження Вільяма (Василя) Курилика, який входить до переліку найвідоміших (і найдорожчих) канадських митців, бо його полотна прикрашають такі славні колекції, як Сміссоніан і МоМА. Невеличка художня галерея, яка здебільшого залишається поза увагою туристів, експонує картини Курилика різних років, зокрема, його блискучу серію «Страсті Христові», архівні матеріали та інтер’єр майстерні. Серед іншого, в галереї також представлені такі знакові українські художники, як М. Кричевський, О. Грищенко. І, до речі, ті водоспади також непогані.

Нова Шотландія

Коли набрид гул і метушня великого міста, Нова Скошія це те, що потрібно, щоб відпочити зором і думками. Чотири години літаком з Торонто до Галіфаксу — і опиняєшся у іншій реальності. До слова, Пристань 21 в пасажирському порті Галіфаксу була першим, що бачили сотні українських емігрантів, прибуваючи до Канади. Тепер в приміщенні колишньої портової застави вельми цікавий музей канадської еміграції, рекомендую!

Півострів Нова Скошія — дивовижний мікс шотландської та французької культур, невибагливі хатки, мальовничі пейзажі з шпилями давніх храмів над океаном і страшенно відкриті та привітні мешканці. Вивела для себе формулу: чим простіший будиночок і поселення, тим зичливіші люди там мешкають. Бодай тут це працює на 100%. На маленькій сімейній заправці на південно-західному узбережжі питаю пані-власницю, де можна купити рушника, бо я з свого забула. Жінка так зажурилася, кажучи мені, що в околиці ніде поряд нічого такого немає, тож винесла рушника з дому і шампунь у пластиковій скляночці. А ще вона робить найсмачніші канапки з омарячим м’ясом. Омарів ловить її чоловік, як перед тим ловили її батько та дід.

Луненберґ та околиці

Луненберґ — невелике місто над океаном, яке занесено до історичної спадщини ЮНЕСКО (таких не так і багато в Північній Америці). Мабуть, найменш торкнутий часом приклад британської колоніальної архітектури Луненберґ, заснований у 18 столітті, хоч на місцевому цвинтарі мені трапилися й давніші поховання. Безперечною окрасою міста є вулички з рядами різнокольорових будинків. Сусіднє місто-ровесник Магоні Бей зустріло безлюдними вулицями. Здалеку долинали звуки оркестру. Виявилося, що усі містяни, зручно розташувашись над пристанню, слухали маршів у виконанні локального бенду. Це улюблена щоденна розвага мешканців.

Впродовж подорожі ночувати доводилося в різних місцях, але найбільш запам’ятався наметовий табір поблизу Овенс, де з шатра ступалося просто в океан, а довкола в затишку між каменями відпочивали морські зірки розмаїтих кольорів і розмірів. До слова, в Канаді, навіть у маленькому і неприглядному містечку in the middle of nowhere душ в наметовому парку мусить бути.

Дуже знаково побачити на власні очі Peggys Cove — той самий маяк, який колись був зображений на моїх улюблених пазлах і один з найбліш впізнаваних туристичних символів Канади. Він освітлює води поблизу затоки святої Марґарет.

Південно-Східне узбережжя

Містечко Антігоніш засноване переселенцями з Шотландії та Баварії. Тут розташований один з найдавніших університетів в країні — св. Франциска Ксав’єра. Тутешні мешканці полюбляють добру їжу і розмовляють з дуже кумедними акцентом, так, ніби мають повен рот морських камінців. А ще тут більшість населення рудоволосі.

— Аre you Scottish, young lady?— питає мене старша пані з парасолькою від сонця.
— Оf course she is, Annie! Look at this hair! — відповідає за мене її супутник.

Моя фішка в подорожах — це мандри непопсовими, нетуристичними місцями. До прикладу, фермерські базари, куди з’їжджаюся локальні виробники. Якщо поселення невелике, як одне з цих малих шотландсько-німецьких містечок, назви яких не пам’ятаю, бо заїхала туди, помилково звернувши, то це основна подія тижня. А отже — тут і музика, і розваги і добра їжа. Сьогодні в програмі: традиційна шотландська музика з підтупцьовуванням, свіжозловлені устриці (ми ж далі над океаном) від пана з такою шкотською говіркою, що заледве можна його зрозуміти, овочевий штрудель від німця на ім’я Маґнус.

Cape Breton Island

Їдемо східним узбережжям Канади, минаючи маленькі старомодні хатки, вдихаємо характерне повітря — суміш гною і морської води. Чути піяння півнів і гукання мев. Традиційний частунок на острові — юшка з різних локальних рибозвірів, але головно з омарів. Там нічого іншого, лише морепродукти. Я б могла це їсти кожен день, а місцеві люди, переважно не вживають риби взагалі.

Кейп Бретон — просто любов життя. Тут хочеться заблукати назавжди. Звивисті стежки і краєвиди вдовж траси Cabot Trail це майже 300 км раю, французькі акадські (Акадія — французька колонія Нової Франції, яка існувала в 17-18 ст. на цих землях до захоплення британцями — прим. авторки) поселення західного узбережжя острова зі своєю характерною культурою та розміреним ритмом життя-споглядання, і звичайно, ж рибацькі села серед скель в затоці святого Лаврентія. Досить драматична місцина — похмура, вітряна, сувора попереду береги Нюфаундленда, а праворуч Атлантика.

Цікаво спостерігати, як французькі поселенці, але в більшій мірі шотландці перенесли усе, любе серцю з батьківщини, ніби у валізочці — культуру, тип забудови господарства, шпилясті неоготичні храми з нешліфованого каменю, назовництво і випивку. Чужа канадська земля не така чужа, якщо тут є скотч. До слова, за вжиток слова «Ґленора» в назві скотчу в містечку Ґленвіл, де знаходиться величезне виробництво, Шотландія судилася з Канадою. Але без сенсу, бо в цих околицях кожна назва поселення, ріки, садиби містить слово «ґлен». Так канадські шотландці відстояли своє право на свій скотч, навіть далеко від Старого краю.

Замість післямови

Невелике містечко дорогою з Кейп Бретон. Ми заїхали в придорожню їдальню і я одразу подумала, так би виглядав Твін Пікс, якби ніхто не вбив Лору Палмер. За півгодини сніданку ми дізналися усі плітки містечка, яке, до речі, бере свій початок з середини 18 ст. Власниця їдальні — міс Петті, — очевидно, про всіх все знає. Кожних кілька хвилин заходив хтось і замовляв пляцок «для Гелен». На сьомому замовленні я нарешті спитала, чи це якийсь таємний код. Виявилося, мешканка міста на ім’я Гелен святкує 101 рік і вони цілим містом роблять для неї вечірку. Кожен несе щось на забаву, багато хто замовив для Гелен вишневий пляцок у Петті. «Бо всі його люблять», — щиро зізнається жінка.

Зайшов середнього віку статочний дядько і спитав, чи привезли те морозиво з французькою ванілью? Петті сказала, що має лише 8 скляночок. «Я візьму усі»,— сказав він і попросив дозамовити ще. «Купує для пса», — каже мені молодий веснянкуватий хлопець, з яким ми ділимо стіл. З вікна видно як здоровань годує велетенську псюгу, чия мордища визирає з пасажирського сидіння пікапа (якийсь булмастіф, не інакше). «То не його пес навіть», — долучилася до розмови офіціантка в характерному чепчику, яка принесла каву. — «Його друзі лишають з ним псів, коли ідуть в море на довго». «Чи це не Марті пес?» — спитала якась жінку позаду нас.

Старша пані, яка сиділа за барною стійкою голосно жалілася на дощ, який згідно прогнозу мав бути кілька днів, а вони ж хотіли батут поставити. І що тепер? В них немає досить високого приміщення. Вона зверталася до залу не обертаючись. Хтось з іншого кутка їй відповідав. В мене було відчуття, що ми потрапили на якесь таємне засідання містян. Взагалі, все це видовище було таке нецьогосвітнє, здавалося, або мені це сниться, або це якийсь ще один неіснуючий шотландський Бреґадун. На жаль, довелося ґречно відмовитися від запрошення на уродини, попереду ще довга дорога і літак додому. Але все ж, ми купили пляцок для Гелен і передали їй вітання. Спершу вирішили скуштувати. Офіціантка стояла, дослівно, над головою в очікуванні реакції. Я схвально кивнула і вона прокрутилася на п’ятці і пішла доливали каву відвідувачам, які її чекали. Коротше, за здоров’я Гелен з тієї цятки на мапі світу, де хочеться жити до 101 і більше.

Фото з особистого архіву Устини Стефанчук

— Читайте також: Маршрут № 1 по Канаді: Природні парки і фестивалі культур

Мы в Facebook