Модельєри київських вулиць: Варвара Ханенко

Міста створюють і одягають на свій смак у будинки та сквери люди, які в тих містах живуть. За останні 150 років Київ докорінно змінював свій вигляд кілька разів. Сьогодні ми повертаємося до розповіді про родину Ханенків. Про головну натхненницю створення Києва бізнесового, музейного, самобутнього — Варвару Ханенко. Про жінку, яка залишила місту справжній скарб. Разом із компанією DOVGIY FAMILY OFFICE, у межах проєкту «Маленькі історії великого Києва», ми продовжуємо розповідати читачам WoMo історії видатних киян.

Якою вона була

Немолода жінка невисокого зросту з темним волоссям у високому пучку, у білій шовковій блузці та темно-зеленій спідниці якісного англійського сукна прямує бульваром. Вона дуже багата. Проте жодних діамантів або модних капелюхів зі страусовим пір’ям, як у інших “золотих” модниць Києва кінця 19 — початку 20 століть. Вона йде швидко — попереду ще багато справ.

Варвара Ніколівна Ханенко зростала у родині, де величезні статки здобувались сумлінною працею. Її батько Нікола Артемійович Терещенко завжди розпочинав свій день о п’ятій ранку із зустрічей з розпорядниками, що діставалися його будинку в центрі Києва з різних областей. І не приведи боже їм спізнитися!

Варвара прямує вздовж Бібіковського бульвару (нині бульвар Шевченка) до її оселі-музею. Багатство її будинку — незліченні старожитності, памʼятки, картини, давні вази, шаблі, самурайські обладунки — дійсно варті уваги та витрат. А діаманти… Навіщо вони, коли є дещо більш важливе.

«Коли ділили красу, я спала, а коли почали ділити щастя, то прокинулася», — говорила вона.

Цей невеликий нарис став можливим завдяки багатьом коментарям під публікаціями про родину Терещенків-Ханенків у соцмережах від небайдужих читачів. А от професійним дослідникам всі революції та війни 20 століття не залишили про Варвару майже нічого. Розповідати про неї — наче збирати розбите на друзки старовинне коштовне люстерко.

Масштаби колекції та втрат

Варвара і справді вважала себе щасливою жінкою. Попри те що у шлюбі з Богданом Ханенком не мала дітей. Своїм коханням до чоловіка вона народила іншу “спільну дитину” — колекцію. Разом вони збирали найцікавіше, найкоштовніше, щороку збільшуючи кількість експонатів музею.

Першою у колекції, яку подружжя придбало під час весільної подорожі до Італії, стала картина Ф. Чезаре “Дівчина з мертвою пташкою”. За понад сорок років її доповнили витвори мистецтва з Європи, Азії, Давнього Світу. Незліченні оригінальні твори живопису, вітражі, вироби ужиткового мистецтва з бронзи та слонової кістки, ренесансні меблі, італійська майоліка, венеційське скло, порцеляна, лімозькі емалі, брюссельські шпалери, гравюри, ікони. Скільки всього? Достеменно невідомо.

1914 рік. Перша світова війна. Частину колекції, найціннішу, вивозять якомога далі від лінії фронту, що насувається на Київ. До Санкт-Петербурга, який вже встиг стати Петроградом, та Москви. Дещо, вже у буремні часи після більшовицького перевороту, Варварі вдалося повернути до Києва.

1930-ті роки. Найбільш цінні експонати з колекції уряд продає на європейських аукціонах задля поповнення золотого запасу країни рад.

1940-ві роки. Під час нацистської окупації Києва з музею зникає приблизно 25 тисяч експонатів. Де вони зараз, і досі невідомо. Для порівняння рівня втрати варто згадати, що сучасні фонди музею налічують майже ті самі 25 тисяч експонатів.

Українські вишиванки у Лондоні

Але повернімося до золотих часів Варвариного кохання. Життя кінця 19 — початку 20 століть у Києві та світі вибухає яскравими подіями. Ось Богдан вклав чимало зусиль у відкриття у 1899 році Художнього музею, що із левами, біля сучасної Європейської площі.

У 1900 році на Всесвітній виставці у Парижі за сім місяців її діяльності побувало майже 50 мільйонів людей (що й досі є рекордом). І там, серед інших, модерних і технологічних експонатів — понад 170 експонатів кустарного (народного) виробництва з України.

Цікавість та інтерес відвідувачів очевидні. Відвідувачі — люди заможні й статусні, середній клас, інтелігенція. Варвара захоплюється ідеєю проведення виставки кустарів у Києві. Це стається у “Бодіному музеї з левами” у 1906 році. Відвідувачів — понад 20 тисяч. Модні дами розібрали всі вишиванки й вироби з майстерень Варвари Ніколівни. Організацією виставки займались і Вікентій Хвойка, і Ольга Косач, і Данило Щербаківський, і Микола Біляшівський. А ідею експозиції запропонував чоловік Варвари — Богдан Іванович Ханенко.

Ремісничі майстерні Варвари

1903 рік. У власних маєтках на Київщині Варвара відкрила двокласне училище й агрошколу для селянських дітей. Згодом дорослі там відвідували вечірні курси грамоти, господарювання й агрономії. А з 1904 року у закладах розпочали роботу ремісничі майстерні. Селяни навчалися ткацтва, вишивання, килимарства, виготовлення гобеленів, столярного ремесла й гончарства.

Вироби школи ставали відомими на багатьох виставках і мали неабиякий попит у магазині Ханенко у Лондоні. Українські селяни заробляли на лондонських покупцях ще 1905 року.

Ескізи для килимів робив художник, доктор мистецтвознавства і професор Василь Кричевський. Саме він започаткував стильовий напрям — український архітектурний модерн. Загалом на Київщині за підтримки Варвари було створено шість подібних ремісничих майстерень.

Останнє випробування

1917 рік. Помер Богдан. Варвара залишилась у Києві сама. Її намагалися врятувати друзі з Європи, а з Німеччини відправили бронепоїзд за нею особисто, хоча насправді за її колекцією. Але Варвара відмовляється. Вона прагне втілити останню волю чоловіка — передати всі статки й колекцію місту.

За часів правління Павла Скоропадського та створення його урядом Української академії наук Варвара передає всі фонди музею під опіку науковців, аби зберегти колекцію для Києва.

Нащадкам залишилася згадка про один її вчинок, оповитий легендами, який, без сумніву, героїчний. Варварі виповнилося майже 70 років у 1917-му. Вона — “небажаний елемент” і “не має заслуг перед пролетарською культурою”. “Відвідувачі” музеїв тих часів прагнули знищити те, що не могли забрати із собою. Так загинула більша частина колекції Варвариного брата Івана: зброя, бібліотека стародруків, східні речі.

У грудні 1917 року вона їде до своєї квартири в Петрограді. Їй страшно, вона ризикує, адже квартира розташована поряд із Зимовим палацом, у якому було заарештовано та відправлено до Петропавлівської в’язниці її небожа, сина того самого брата Івана. Вона хоче врятувати найцінніше з колекції: італійський ренесанс, китайську пластику, іранські мініатюри. Квартиру у Петрограді було пограбовано, 30 картин зникли назавжди. Але дещо їй вдається повернути до Києва.

Після смерті меценатки

Варвара Ханенко померла у травні 1922 року. Її колишні слуги, камеристка Дуняша (Євдокія Шерстюкова), камердинер Богдана Франц Бурдах та швейцар Григорій Гаркавик піклувались про стареньку в усьому, що було пов’язане з побутом. Сама ж Варвара очолювала Комітет музею, члени якого ставились до неї з великою повагою, вона розшукувала інші розкидані буремним часом музейні скарби.

Над дверима її будинку було позначено: Музей Богдана і Варвари Ханенків. Провідні археологи Києва берегли її скарби від буремних подій революцій. І, на щастя, вона не встигла побачити того, що сталося потім.