Анастасія Ніколаєнко
Ейджизм, об’єктивація, сексуалізація, суспільні стереотипи і спричинене ними саморуйнування – ось головні теми, що їх підіймає новий шокуючий фільм «Субстанція» Коралі Фаржа, використовуючи для цього образ жіночого тіла у всій його прекрасності і… потворності
«Коралі Фаржа багато бере з гіперболічної яскравості, яка визначає високобюджетні горори. Але на відміну від 90% таких фільмів, «Субстанція» – це робота режисерки з баченням. І їй є що нам сказати», – пише оглядач Variety.
«Субстанція», котра виходить в український прокат 10 жовтня, стала сенсацією цьогорічних Канн, отримавши нагороду за найкращий сценарій і зірвавши 13-хвилинні овації після прем’єри.
Цей сатиричний боді-горор розповідає історію Елізабет Спаркл (Демі Мур), самотньої колишньої суперзнаменитості, в якої від минулої популярності лишилася тільки зірка на Алеї слави Голлівуду і рейтингове фітнес-шоу, котре вона веде на ТБ. Але у день її 50-річчя Елізабет звільняють: продюсер шоу Гарві (Денніс Квейд) каже їй, що вона вже застара. Того ж дня в житті Елізабет з’являється «Субстанція» – інноваційний препарат для регенерації клітин, який створює молоду прекрасну копію людини (цю версію Елізабет грає зірка «Бідолашних створінь» і «Одного разу в… Голлівуді» Марґарет Кволлі). Надалі молодша і старша версії героїні змушені ділити одне життя, чергуючись кожен тиждень. Але вже невдовзі їм стає тісно…
«Це історія жінки в індустрії розваг – жінки, яка стикається з відчуженням і глибоким відчаєм. Все, що в її житті здавалося значущим, в один момент руйнується. І що мене дійсно вразило – це жорстоке насильство проти самої себе. Те, про що насправді розповідає «Субстанція», – це не те, що з тобою роблять інші, а те, що ми робимо самі з собою. Традиційні горори лише лякають, а тут є глибина дослідження психіки, нашого внутрішнього діалогу, – і жанр боді-горору це наче підсилює», – каже Демі Мур. Для неї – легенди 1990-х, яка крім безлічі чудових фільмів також відома десятиріччями жорстокої боротьби із власним тілом за відповідність «стандартам» краси, – «Субстанція» стала поверненням у велике кіно і потенційною номінацією на «Оскар».
Успіх «Субстанції» – знятого жінкою боді-горору про жінок – не виключення. Насправді цей фільм – із його зірковим кастом, поважним для авторського кіно бюджетом у $17,5 млн і 11 тис. літрів штучної крові для шокуючого фіналу – можна вважати кульмінацією тренду на «жіночі» боді-горори, що формувався і розвивався від кінця 2010-х.
Жінки і жахи
Жахи загалом традиційно вважаються «чоловічим» жанром. Та якщо уважно подивитися в історичній перспективі, стає очевидним, що це, м’яко кажучи, не зовсім так. «Франкенштейн, або Сучасний Прометей» – чи не перший у світі роман жахів (а заразом і прототип боді-горору) вийшов ще 1818 року. І спершу був виданий анонімно, й лише у наступному виданні 1823-го з’явилося ім’я його автора, яким виявилася жінка – Мері Шеллі. Далі можна згадати книги «Привид будинку на пагорбі» (1959) Ширлі Джексон, «Інтерв’ю з вампіром» (1976) Енн Райс та ще багато книжок, які наочно доводять, що субжанр жахів – готичний роман – завжди залежав від жінок-письменниць та їхніх читачок.
Щодо кіно, то у 1980-х багато рішучих режисерок почали братися за непрестижну роботу – малобюджетні фільми жахів – як за спосіб прорватися у традиційно чоловічу індустрію (до речі, приклад цього творчого шляху можна побачити у нещодавньому горор-трилері «МаХХХін», де таку режисерку-бунтарку грає Елізабет Дебіки, принцеса Діана з «Корони»). І декому це справді вдалося: наприклад Кетрін Біґелоу, яка з фільмом «Володар бурі» (2010) стала першою жінкою, що отримала «Оскар» за найкращу режисуру, свій перший успіх здобула завдяки вампірському трилеру-вестерну «Майже стемніло» (1987).
Тоді ж, у 1980-х, кінознавиця Барбара Крід, авторка книги «Жінка-монстр», запровадила термін «монструозна жіночність», який стосувався того, що чудовиськ жіночої статі у кіно зазвичай зображають загрозливими та огидними через аспекти, пов’язані з їхнім тілом і сексуальністю. І того, які аспекти це додає боді-горору – піджанру жахів, котрий зосереджений на трансформації, руйнуванні або гротескному перебільшенні людського тіла.
«Жахи відображають суспільство», – сказала та сама Крід багато років потому, у 2007-му в інтерв’ю The Guardian. І додала: «Нам, певно, потрібні більш продумані фільми жахів, які б напряму розповідали про жіночий досвід». І протягом наступних десяти років такі фільми почали з’являтися один за одним.
Жулія Дюкурно: «Настав час визнати, що жінки також відчувають агресію і злість»
Справжній бум горорів, знятих жінками, – як боді-, так і загалом – почався у 2010-х. Серед жіночих горорів того періоду можна згадати «Американську Мері» (American Mary; 2012) Джен та Сільвії Соска, «Бабадук» (The Babadook; 2014) Дженніфер Кент, «Медовий місяць» (Honeymoon; 2014) Лі Джаньяк, «Урок» (The Lesson; 2015) Рут Плетт, «Запрошення» (The Invitation; 2015) Керін Кусами, «Відьму кохання» (The Love Witch; 2016) Анни Біллер тощо.
Та справжнім проривом стала стрічка «Сире» (Raw; 2016), дебютний повний метр француженки Жулії Дюкурно (і режисерки, і авторки сценарію). Тієї самої, що за кілька років потому зніме фільм «Титан», який, своєю чергою, стане тріумфатором Канн за три роки до «Субстанції».
До речі, фільм «Сире» також дебютував саме на Каннському кінофестивалі – у престижній програмі «Тиждень критики» – і отримав нагороду FIPRESCI.
Стрічка розповідає про юну вегетаріанку Жустін (Гаранс Марільє), яка вступає до ветеринарного вишу, де для новачків існує традиція посвяти – кожен має з’їсти шматок сирих нирок кролика. І після цього ритуалу студентка відчуває у собі неконтрольовану жагу плоті – причому плоті не тварин, а людей. І до того ж – жагу як в «кулінарному», так і в сексуальному сенсах.
У боді-горорі «Сире» канібалізм подається з інтимної точки зору. І, як і будь-який великий фільм жахів, ця стрічка торкається нервів – водночас відштовхуючи та приваблюючи глядачів (так само, як і, до речі, «Субстанія»).
За визначенням оглядача Rolling Stone, цей фільм перетворює «канібальську історію дорослішання на шокуючу, розумну феміністичну притчу». Дюкурно, що за її власними словами є шанувальницею фільмів, які досліджують «гуманність у монстрах» – таких як «Людина-слон» Девіда Лінча і «Муха» Девіда Кроненберга, – написала і зняла кіно, що змушує співчувати монстру.
Режисерка виросла в родині лікарів і каже, що саме професія бітьків надихнула її на постійну тему тілесної трансформації у її творчості. «Коли твої батьки лікарі, ти виростаєш із іншим сприйняттям людського тіла та смертності, – пояснює Дюкурно. – Як і майже всі, я боюся смерті, але мої батьки – ні. Це зробило мене захопленою силою тіла та його красою. І водночас мій страх змушував мене фантазувати про те, як болісними можуть бути тілесні трансформації».
Хоча Дюкурно вважає, що будь-хто, незалежно від ґендеру, може впізнати себе в боротьбі Жустін за контроль над своїми тілесними потягами, вона визнає, що навмисно гралася з традиційними образами жіночності та жіночого тіла. «Зображення сексуальності молодих дівчат на екранах часто зводиться до того, що відбувається у них в голові: «Чи він підходить мені? Чи подзвонить він мені? Чи я шльондра?». Але сексуальність – це питання тіла… Я хотіла показати жіночу сексуальність як таку, що зосереджена на одній меті: досягти оргазму», – каже режисерка.
Але окрім жіночої сексуальності і фільм «Сире», і наступна стрічка Дюкурно «Титан» (Titane; 2021) підіймають ще одну важливу тему – жіночої агресії.
«Титан» – це також боді-горор. Назва стрічки обумовлена титановою пластиною, котру вшили в голову головної героїні Алексії (Агата Руссель) після автотрощі. Аварія та наявність цієї пластини певним чином змінили особистість дівчини, зробивши її дуже агресивною. Й окрім того Алексія має сексуальний потяг до автомобілів і ті у фантасмагоричний спосіб відповідають їй взаємністю.
«Я справді вважаю, що настав час визнати, що жінки також відчувають агресію та злість», – каже режисерка, відповідаючи на питання, про що ж вона знімає свої радикальні фільми.
2021 року «Титан» отримав Золоту пальмову гілку Каннського кінофестивалю. І можна сказати, що цей фільм певним чином проклав шлях для цьогорічної сенсації Канн – вже згаданої «Субстанції» ще одної французької режисерки Коралі Фаржа.
Коралі Фаржа: «Боді-горор може бути дуже потужною зброєю для жінок-режисерок»
Як і Дюкорно, Фаржа перед фільмом-тріумфом зробила попередню потужну заявку про себе як про режисерку сильним повнометражним дебютом – кривавим трилером «Помста» (2017), що підіймав проблему насилля чоловіків над жінками.
А «Субстанція» – це ще більш відвертий, радикальний і… особистий проєкт. Режисерка зізнається, що ця стрічка стала для неї своєрідним звільненням від нав’язливих думок після «кризи сорокаріччя». «Насильство у фільмі стало для мене способом виплеснути все те насильство, яке я відчувала всередині», – пояснює Фаржа. І додає, що її фільм – не сатира, не карикатура, а «дзеркало мізогінної ментальності суспільства».
Щодо традиційно «чоловічого» кіножанру, в якому вона вирішила відобразити цю ментальність, режисерка каже так: «Боді-горор може бути дуже потужною зброєю жінок-режисерок. З раннього віку я відчувала, що не вписуюсь. Мені завжди більше подобалося грати з іграшками хлопців і дивитися їхні фільми, аніж бавитися з ляльками чи готувати. Це справді сформувало моє розуміння того, як я можу займати публічний простір і висловлювати себе. Лише нещодавно я відкрила для себе інших жінок-режисерок, з якими можу себе ототожнювати, тому що коли я була дитиною чи підліткою, їх не існувало. Коли я писала сценарій «Субстанції», на мене сильно вплинула Дженніфер Кент. Ми складаємось з того, що нас оточує, що ми бачимо та читаємо, тому дуже захоплююче спостерігати, як все більше жінок-режисерок зараз виражають свою ідентичність та уяву».
Жорстка естетика боді-горорів може відлякувати багатьох глядачів. Але жінок-режисерок цей жанр приваблює своєю повною свободою самовираження та можливістю вільно розповідати сучасні історії про те, як тісно переплітаються в нашому житті питання тілесності, ідентичності і соціальної взаємодії.
«Субстанція» – це не феміністичне дослідження. Уявіть фільм «Шоугьорлз», якби його зняв Девід Кроненберг. Дозвольте собі насолодитися цією надмірністю, і на вас чекатиме шалено захопливий перегляд», – пише оглядач Empire Magazine. А чи так це буде, як ми собі уявили, – з 10 жовтня дізнаємось у кіно.