Леся Сайко
Михайль Семенко (1892–1937) – одна з найяскравіших, найбільш провокативних та, на жаль, трагічних постатей в українській культурі ХХ століття. Він став засновником і теоретиком українського футуризму, а його творчість належить до когорти письменників, об’єднаних поняттям «Розстріляне відродження». Семенко кинув виклик архаїчній літературі, внісши до української поезії урбаністичні мотиви, естетику машини, швидкості та динамізму.
Життя та творчий шлях
Народився Михайль Семенко 31 грудня 1892 року у селі Кибинці на Полтавщині. Його мати, Марія Проскурівна, була письменницею, що, безумовно, вплинуло на вибір сина. Навчався у Хорольському реальному училищі, а пізніше — у Петербурзькому психоневрологічному інституті, але літературні експерименти невдовзі поглинули його.
Народження футуризму:
1913 рік став визначальним: Семенко видав свою першу поетичну збірку «Prélude» та остаточно звернувся до ідей футуризму — авангардного напряму, що оспівував майбутнє, науку, техніку, місто й вимагав радикального оновлення мистецтва.
У 1914 році в Києві він разом з братом Василем та Павлом Ковжуном заснував перше футуристичне об’єднання, виступаючи під екзотичними іменами: Михайль, Базиль, Павль.
Згодом Семенко проголосив теорію панфутуризму (1922 р.) та заснував асоціацію «Аспанфут» (Асоціація панфутуристів), а потім — об’єднання «Нова генерація» (1927–1931), яке видавало однойменний журнал. Семенко прагнув створити «надмистецтво», що виходило б за рамки класичних форм і відповідало індустріальній добі.
Внесок у культуру:
Михайль Семенко модернізував українську лірику, ввівши урбаністичну тематику («Місто», «Осінь», «Похід»), сміливі експерименти з формою вірша (розриви рядків, введення неологізмів, відсутність традиційної рими). Його гасло «футуроруб на незайманих лісах української літератури» яскраво відображало бажання “рубати” старі традиції.
Окрім поезії, Семенко активно працював у сфері кіно. Він був одним із засновників Всеукраїнської асоціації революційного кіно (ВУАРК) та редактором журналу «Кіно», де публікував свої кінокритичні статті, прагнучи підняти українське кіно до рівня світових зразків.
Особисте життя та трагічна смерть
Особисте життя Семенка було таким же динамічним, як і його творчість. Його стосунки були сповнені пристрастей та емоційних вибухів. З першою дружиною, Лідією Горенко, письменник розлучився. Найвідомішим став його шлюб з видатною українською акторкою Наталією Ужвій. Познайомившись в Одесі, Семенко переконав її зніматися в кіно. У цьому шлюбі народився син Михайло (1927 р. н.). Попри їхню розлуку у 1936 році, цей союз двох геніїв своєї епохи був знаковим для українського мистецького середовища.
Трагічний фінал:
Михайль Семенко мешкав у знаменитому харківському будинку «Слово», який став символом доби Розстріляного відродження. У 1930-х роках почалася хвиля сталінських репресій, що не оминула й футуриста-бунтаря.
Арешт: 26 квітня 1937 року, одразу після творчого вечора в Києві, Семенка заарештували органи НКВС. Його звинуватили у «контрреволюційній діяльності».
Смерть: Після жорстоких тортур і “зізнань” у жовтні того ж року, 23 (або 24) жовтня 1937 року, Михайля Семенка розстріляли в підвалах Жовтневого палацу (колишній Київський інститут шляхетних дівчат, де проводилися розстріли). Похований він у братській могилі в Биківнянському лісі.
“Я не умру від смерти – я умру від життя…”, – писав поет 1917-го року.
Так обірвалося життя поета, який прагнув будувати «надмистецтво» нового світу, але став жертвою тоталітарної системи, що знищила цвіт української культури. Його творчість, на довгі роки вилучена з літературного процесу, залишається важливим і неперевершеним внеском в українську модерну поезію.