У 26 років Крістіна Кісєльовайте запускає міжнародний театральний фестиваль і говорить про театр як про простір складної суспільної розмови. Колись вона виходила на сцену як акторка, а сьогодні створює умови для інших як продюсерка, кураторка і засновниця KЇ PLATFORMA. Ми говоримо з нею про амбіції, жіноче лідерство в культурі, емпатію й самопожертву, а також про те, чому український театр має бути видимим у світі не лише через війну, а передусім через професійну силу.

Вам 26, а ви вже запускаєте міжнародний театральний фестиваль. У який момент вперше відчули не просто амбіцію, а внутрішній дозвіл сказати собі “я можу це робити”?

Я точно не та людина, яка зважає на вік, щоб щось робити. Напевно, він тут мій помічник, а можливо, і мій характер, тому що це великий ризик таке робити. Тому що в Україні є труднощі саме з тим, щоби твоя цінність і цінність того, що ти робиш, були зрозумілі у правильний час. Та я на 100% знаю, що у нас цей правильний час не завжди трапляється.

Тому даю собі внутрішній дозвіл не тому, що можу це робити, а тому, що маю це робити. Бо не хочу, щоб мої друзі-митці, які зараз захищають нашу незалежність, поверталися в систему, яка була в Україні умовно до повномасштабної війни. Я хочу, щоб моя діяльність могла впливати на сферу й інтегрувати хороші світові практики або створювати нові.

Я намагаюся працювати всіма можливими способами. Створюючи фестиваль і платформу, ми просто переступаємо через слово «неможливо». Ну і загалом хто сказав, що це неможливо?

Ви пішли з акторства у продюсерство. Що у цій зміні було найболючішим: відпустити сцену, відмовитися від власної видимості чи прийняти роль людини, яка будує умови для інших?

Напевно, від самого початку, як обрала для себе мистецький шлях, коли хотіла бути тим, хто будує і створює. Я не могла вступити на режисуру через стать і вік, адже тоді були певні критерії оцінювання не тільки за режисерськими якостями.

Одна розумна людина мені сказала, що, вивчившись на актора, ти зможеш бути будь-ким у театрі. Зараз я можу з цим погодитись. Потім у моїй кар’єрі з’явився прекрасний режисер Оскарас Коршуновас, який після нашої співпраці у 2022 році сказав, що мені варто подумати про роль продюсера. Раніше я про це не замислювалась, тому що, працюючи у державному театрі в Україні, не зустрічалась з продюсерами. Вони здебільшого були у більш незалежних сферах.

Це й стало для мене поштовхом обрати нову професію. Коли я створюю проєкти і концепції, я не жалкую за акторською професією, бо вона складна. Я її знаю зсередини. Має бути певний набір психологічних якостей, які роблять тебе хорошим актором. І не завжди ці якості на користь самому життю.

Я перестала пояснювати, чому змінила професію, й розповідати, що мені дійсно подобається те, що я роблю зараз. Я відчуваю себе у цьому вільною, необмеженою. Хоча це набагато складніше, ніж бути акторкою й умовно жити від ролі до ролі. Найболючішим, напевно, є розуміння того, наскільки мало актор може вплинути на створення вистави. 

Я не кажу, що двері акторства для мене закриті назавжди. Все залежить від пропозицій, і вони досі мені надходять. Якщо це хороший проєкт, я завжди кажу: так, я можу бути тут як акторка. Але він має відповідати тим критеріям якості, які я для себе висуваю як продюсер.

Коли молода жінка приходить у культурну інституцію не “грати”, а керувати процесами, її часто або недооцінюють, або романтизують. З якою реакцією на ваш вік і стать вам доводиться мати справу найчастіше?

Думаю, що мене часто недооцінюють через зовнішність і вік. На початку продюсування деякі українські режисери могли сказати: “Та ти ж дівчинка, ще молода, нічого не розумієш. Краще будь жіночною, навіщо вдягаєш ці керівні ролі, якщо можеш просто скласти ручки і не займатися такими складними процесами”.

Але здебільшого все ж реагують на звичайні людські якості. Бо коли бачать таку гіперактивну амбітну людину, то вона викликає радше страх, ніж прийняття у людей, які звикли жити у певній зоні комфорту.

А щодо романтизації образу, то він певною мірою залишається й досі. Але з цим я більше стикаюся, коли розмовляю з бізнесами чи спонсорами, тому що часто бачу цей погляд недовіри: “Боже, ця дівчинка придумала собі якусь творчу ідею”. Втім, є багато партнерів та компаній, для яких вік не є фактором і які не обмежуються рамками. Ми вдячні, що КЇ FEST знайшов підтримку від «Аврори», Міністерства культури України, різних меценатів і міжнародних інституцій.

Я розумію реалії країни. Розумію, що жодного разу жінка не була директоркою національного театру і те, що жінки залишаються здебільшого в ролі комунікаційників, менеджерів, помічників і правих, лівих рук чи ніг, але до ролі керівника часто не доходять.

Це відбувається в усьому світі, а Україна у багатьох процесах запізнюється. У нас уже є вистави, де висміюють гендерну нерівність, але насправді ми до цього системно ще не підійшли.

У ваших публічних висловлюваннях театр звучить не лише як мистецтво, а як інструмент суспільної розмови про травму, гендер, досвід війни, зрілість. Чи був момент, коли ви самі зрозуміли, що “красивого театру” вам уже замало?

Напевно, з моїм дорослішанням і з кількістю прочитаного і передивленого певний рівень інтелектуального розвитку потребує більш складних і глибоких тем. Я не маю нічого проти красивого театру, естетики. Але той умовно красивий театр, який, до прикладу, робила Піна Бауш, — про глибокий сенс, а не просто про красу.

Краса — це така субʼєктивність. Якби у фільмі “Малена” Моніка Беллуччі була б просто красивою, цей фільм набрид би вже на третій хвилині.

Ви працювали з Театром ветеранів. Що цей досвід змінив у вашому погляді не лише на театр, а й на жіночу витривалість, емпатію і межу між “підтримувати” та “нести на собі”?

Це був один із найвагоміших досвідів для мене, тому що саме тоді я відкрила для себе нове розуміння того, чим є і має бути театр, його можливості.

Те, що робить Театр ветеранів, частіше дає більше надії тим, хто сидить у залі, і це для них є більш терапевтичним, ніж людям, які стоять на сцені.

Це був новий масштаб відповідальності і витривалості, бо продовжувати буває найскладнішим. Емпатичність для мене — це сила залишати своє серце відкритим. І це теж складний вибір. Я намагаюся памʼятати, що людина, яка стоїть навпроти, переживає власну внутрішню боротьбу і війну. Це розуміння дуже важливе в роботі. 

А для того щоб не заходити в межу нести на собі, треба людині давати вудку, а не рибалити замість неї. Ставити собі свідомі запитання: що я роблю і навіщо? Це дійсно допомагає людині чи просто я закриваю певні власні потреби і граю роль рятувальника?

Ви багато говорите про необхідність міжнародної видимості українського театру. А що вас дратує найбільше: коли нас не бачать, коли нас бачать тільки через війну чи коли за нас намагаються говорити інші?

Найбільше дратує те, що нас можуть запрошувати до певних проєктів як жертв-учасників війни, а не як професіоналів. Напевно, це тому, що наразі ми не є тими, з ким точно знаєш, що буде успішний проєкт. Це варто виправляти, бо професіоналів у нас достатньо.

Найкраще сказала Тамара Трунова під час дискусії з Міло Рау: нас часто запрошують до співпраці, тому що ми українці, а не тому що ми професіонали.

Чому перший KЇ FEST так виразно ставить у центр роботи українських режисерок? Це для вас жест репрезентації, програмний вибір чи відповідь на реальний дисбаланс у професії?

Програма цього року — це премʼєри вистав театрального сезону 2025–2026 року, і у центрі вибору стоїть спірне питання. Тобто наскільки вистава глибоко підходить до певної теми. І в більшості найцікавіші роботи, найбільш дискутивні питання саме у виставах режисерок цього року. 

Настав час давати більше місця жіночим голосам у театральній професії. 

У публічних розмовах ви звучите дуже зібрано й раціонально. А який страх супроводжує вас у підготовці фестивалю, але про який зазвичай не питають?

Кожен день проходжу через різні стани, але обираю продовжувати, не зламатися і не зрадити мету. Кожен, хто робить власну справу, знає, про що я. Легкого шляху не буває. 

Ви говорите про формування спільноти глядачів, готових думати й рефлексувати. А якою ви бачите сучасну жінку в театрі: вона приходить туди, щоб від чогось втекти, почути відповіді чи щоб нарешті почути себе?

Я не розрізняю глядачів за статтю. Та якщо ми говоримо про вистави, які порушують певну “жіночу” тему, то, наприклад, вистава «Місячні» Ніни Хижної у Молодому театрі збирає різноманітну аудиторію тих, хто хоче і почути, і зрозуміти, і відчути. Хоча насправді це стосується будь-якого проєкту. Адже кожна глядачка шукає у театрі щось близьке.

Що загалом означає сучасна жінка? Вона може робити, що хоче, коли хоче і як хоче, як і будь-яка людина. Може ходити на “Кабаре” для отримання приємних емоцій, легкого ескапізму, може піти на “Прометея закутого”, щоб зануритись у свої підсвідомі процеси.

Який стереотип про молоду жінку-продюсерку вам хочеться остаточно зламати у театральному середовищі, у медіа і, можливо, у власній голові?

На жаль, війна забрала у мене привілеї молодості, вся моя генерація старша за своїх ровесників у Західній Європі, тому я молода відносно. Фізично так, а морально ні.

Це інтерв’ю записується після того, як вночі були обстріли, і я не спала. Думаю, що точно від цього не молодшаю. До того ж бачу, як змінився погляд на фотографіях до війни і тепер.

Кожен вік має свої плюси і мінуси. Чи хтось дійсно оцінює мене за віком, а не за професійними якостями? Напевно, з такими людьми я не працюю.

KЇ FEST пройде на восьми київських локаціях і збере різні формати, від прем’єр до дискусій. Яким ви хочете бачити головне відчуття людини, яка вийде з фестивалю після останнього дня?

Найперше, я бажаю нашим глядачам, щоб їм хотілося поговорити відверто з їхніми близькими.

Я хочу бачити людей з відкритими серцями, які глибше подивилися всередину себе. Які знайшли своїх однодумців на цьому фестивалі і які будуть сприймати театр більше, ніж розвагу. Хочеться, щоб глядачу цей фестиваль допомагав виходити на новий рівень розвиненості глядацтва, тому що у нас є ще багато роботи над цим. 

КЇ FEST та КЇ PLATFORMA працюватимуть над тим, щоб театр більше сприймали як інструмент суспільної трансформації, щоб йшли за сенсами і дорослим діалогом. Бо, повертаючись до віку, не він робить нас дорослими.