(Не)обмежені можливості: Подорож Шляхом святого Якова попри все

Наскільки обмежені фізичні можливості можуть стати на заваді мрії? Марина Грицька-Анненкова, викладачка, журналістка та громадська активістка, реалізувала свою мрію пройти паломницький шлях до Сантьяго-де-Компостела (Іспанія), де знаходиться могила апостола Якова, не дивлячись на дитячий церебральний параліч. 

Давня мрія

Я – звичайна жінка зі своїми мріями, радостями та турботами. Я – мама 5-річної невгамовної дівчинки і людина, яка кілька разів круто змінювала життєвий курс. Можливо, так само живете і ви. Але є маленька поправка: я маю дитячий церебральний параліч (ДЦП). Зараз наслідки хвороби майже не заважають, але раніше було інакше — суцільний біль, постійні непорозуміння і невпевненість у собі. Крім звичних проблем з координацією, я ще маю поганий зір та фізичну слабкість у кінцівках. Й на додачу – бар’єрне середовище. Це зараз є інклюзивні класи і суспільство потроху налаштовується на прийняття «не таких». А тоді, у кінці 80-х, таких, як я люди жаліли, а держава нашою долею не надто переймалася.

Всім, що маю і вмію, я завдячую мамі, яка виховала мене бійчинею і завжди казала, що я можу більше, і немає нічого неможливого. З таким запалом я йшла по життю, падаючи та підводячись.

В 1999 році я прийшла до католицької церкви і саме тоді вперше почула про апостола Якова. Він один з дванадцяти був схожим на мене: запальний, рвучкий, дещо нетерплячий. І тоді ж зародилася думка, що було б непогано колись відвідати його могилу, а вона десь в Іспанії. До мрії залишалося рівно 10 років.

Потім був фільм з Майклом Шином – «Каміно», «The Way». Я дивилась його п’ять разів. І переживала знов і знов з героями їхні радості та біль. Потім гарячково шукала інформацію про маршрут, яким вони йшли, як дістатися, що для цього потрібно… І засмутилася. Бо шлях із Сен-Жан (Франція) до Сантьяго-де-Компостела (Іспанія) — біля 800 км і лежить через гори. Я розуміла, що мені ніколи і нізащо його не подолати.

Участь у проекті

На початку 2000-их мені зробили операцію на ногах. Після того довго тривала реабілітація. Це відкинуло мене ще на кілька кроків назад у моєму прагненні дістатися Сантьяго. А потім економічна криза, стрибок курсу долара і неможливість зібрати хоч якісь кошти на поїздку. Я вже майже погодилась на поразку, аж випадково побачила уривок передачі про хлопця з Польщі, який на милицях йшов паломницьким шляхом. Мене палила думка: «Якщо він зміг, то чого я нию?» й знову почала мріяти про подорож. Навіть купила дещо із спорядження. А потім у Facebook побачила оголошення про новий проект СТБ «Цієї миті рік потому» та що вони шукають мрії-історії.

Я написала. Без надії на успіх. Написала про своє бажання та страх. І чудо сталося. Мені повірила редакторка. І почалися довгі перемовини, бо моя участь в проекті, а відтак фінансова допомога, залежала від рішення багатьох людей. І в мене не вірили, що я зможу дійти до мети, а у мене не було грошей на квитки. Але все ж таки правда перемогла. Квитки до Порту і назад куплені, спорядження, якого не вистачало, подарували чи дали в оренду.

На шляху

Я вибрала маршрут Порту – Сантьяго-де-Компостела. Бо він коротший, десь 300 км. Насправді до цього святого місця ведуть різні дороги з різних країн, бо паломники ходили на прощу віддавна: князі, королі, лицарі та вельможі, хворі, злочинці… Всі, хто сподівався на чудо, прямували до Іспанії, де проповідував святий «Син Грому».

Коли я майже зібралася, виявилось, що з французького шляху повернулась моя подруга. Відтак, отримавши цінні поради й скорегувавши свій маршрут, я зорієнтувалася на дату вильоту – 10 серпня. Тобто на подолання шляху у мене було 25 днів. Для здорової людини це навіть з запасом, а для мене? Аби вистачило. Але дорога все розставила по місцях — я змінила плани відразу як дісталася Порту і отримала в кафедральному соборі креденсіаль – книжечку, де ставляться печатки нічлігів та зупинок. Я відчула дихання океану. І знала, що я конче мушу побачити його. Тому я вийшла з іншої точки і, виглядаючи дороговкази – мушлі та жовті стрілки, — вирушила на північ до океану. Перші дні далися важко. Акліматизація, інша їжа, перепади температур. Але я йшла португальським берегом, океан був поруч і це додавало сил.

Чому сама? Бо, по-перше, група – це відповідальність, а по-друге, ніхто не може йти так повільно і підлаштовуватися під мене. Та й розмірковувати краще на самоті.

Каміно – це не лише асфальт, каміння та пісок. Це люди, це зустрічі, на декілька хвилин чи годин, але такі, що карбуються в серці назавжди. Це торбочка з хлібом та помаранчами, яка висить на воротях – для паломників. Береш і дякуєш незнайомій людині за хліб насущний. Це волонтери і оспітальєро в притулках для паломників, які приймають, допомагають, підказують. Кожне місто і село, яке я минала, – це нова реальність. Я ніколи раніше такого не бачила, в мені все викликало захоплення. Після 15-25 км, які могли розтягнутися на півдня чи більше, вже не до туристичних принад. Але до церков я заходила. На Месу чи просто помолитися. Гуляла вуличками, смакувала місцеву їжу, спілкувалася. Але частіше – просто дивилася. Широко і без упереджень, як дитина.

Складнощі

Я проїхала один етап електричкою, бо в Каміньї мені стало дуже зле від сирості, яка була в альберге (альберге — готель для паломників, — прим. ред.). Я задихалася, думала, що доведеться йти до лікаря. Тому 25 км від Каміньї проїхала. Проплакала всю дорогу, але потім всі кілометри надолужила, бо заблукала і пройшла багато зайвого. Кілька разів мене підвозили до альберге місцеві, коли я, просто блукаючи, не могла його знайти, або йшла в протилежний бік, а розпитати не могла, бо тамтешні не знали англійської.

Найнеприємніше, що запам’яталося, – дві зустрічі. Одна зі змією. Вона зла не зробила, але налякала. Бігла я тоді швидко. А друга – зі збоченцем. Довелося звернутися поліції, яка ретельно все запротоколювала і довго вибачалася. Люди є різні. І пильності втрачати не треба навіть в інший країні, навіть у святому місці…

Мрія і мета

Найприємніше – відчуття свіжості. Коли маєш чисту воду, щоб пити і митися. Коли знаходиш місце на нічліг після довгого дня. І хвилини тріумфу, коли входиш, вірніше, вбігаєш на Плаца дель Обрадоріо під шпилі собору, під погляд святого Якова…

Ботафумейро – велетенське кадило, що літає храмом, під склепінням, у ритмі серця. А з амвону оголошують: «Прийшла паломниця з України, місце старту – Порту». І люди оглядаються на твій великий жовто-блакитний прапор…

Що ця подорож мені дала? Навіщо це все? Вона повернула мене мені. Я знайшла ціль, до якої тепер йтиму, так само, як йшла Шляхом святого Якова. Бо насправді – ціль неважлива, важливий шлях до неї.

Що далі? Курси іспанської, підвищення рівня англійської, книжка, яку я присвячую всім тим людям, які вагаються, які бояться, які запихають свої мрії до темних шухляд, бо Немає. Нічого. Неможливого.

Фото з приватного архіву Марини Грицької-Анненкової

— Читайте також: Виктория Киосе: «Я уверена, что электрокары помогут людям с инвалидностью лучше интегрироваться в общество»