Не очікуйте від дитини правильної поведінки: психологиня про те, як допомогти собі та дитині під час війни

Війна — це надзвичайний стрес під час якого дітям та дорослим доводиться переживати кризові ситуації, в яких важливо зберігати спокій та раціональне мислення, особливо, коли є відповідальність за дитину. 

У рамках проєкту Women For The Future психологиня Юнона Лотоцька розказала, у чому особливість станів «дорослий» та «дитина» у міжособистісних стосунках; що врахувати, щоб мати змогу підтримувати себе та дитину в умовах війни; як будувати стосунки з дитиною, підтримувати та давати їй відчуття безпеки та як зменшити вплив стресу.

Перше, що варто пам’ятати батькам, це те, що діти — не дорослі. Не очікуйте від дитини розуміння, правильної поведінки. Стан дитини до 11-12 років — це завжди ваш стан. Якщо ви хочете, щоб дитині було краще, то має бути краще вам. Після 11-12 років стан дитини це стосунки, діяльність, підтримка, тобто якщо у вас є підліток, то її стан витікає з того, які у неї стосунки з друзями, які є хобі тощо.

«Рекомендую книгу Джон Медіна «Правила розвитку мозку дитини». Прочитавши її ви зрозумієте, що у 7 років дитина не може бути стриманішою або не обманювати, що трирічна дитина не зрозуміє певних пояснень, а певні пояснення будуть тільки лякати», — пояснює психологиня Юнона Лотоцька.

Як позбутися відчуття провини, що не вивіз дитину у повністю безпечне місце — за кордон

По-перше, у вас не було вибору. Це означає, що у вас не було сил, не було дозволів, фізичної, фінансової чи психологічної можливості це зробити. Якби ви мали можливість, ви б вивезли дитину за кордон. Дехто не міг виїхати, бо сильна опора на чоловіку, якому не можна виїжджати за кордон. Дехто не зміг виїхати, бо має тварин чи літніх батьків. Дехто просто не мав сил. І всі ці причини варті вашої поваги, тому будуйте посилений каркас безпеки і не картайте себе.

У такому разі варто будувати своє життя з дуже великою системою сканування, каркасом безпеки, щоб ви потім могли сказати, що зробили все можливе. Каркас безпеки пов’язаний із тим, як поводитися під час сирен, чи йти та як йти у школу, як ходити по вулицях, як їздити у транспорті тощо. Наприклад, ООН зробив якісну розкладку як виглядають міни, аби убезпечити дітей, бо, наприклад, «метелики» виглядають дуже цікаво і їх діти хочуть підібрати. Також у цьому каркасі безпеки намагайтеся продумувати речі трохи наперед, щоб мати план дій на різні ситуації.

Як пояснити дитині, що вам доведеться жити в іншій країні

Зараз відбувається змішання ролей. У вас є роль мами — це та людина, яка народила, дбає, любить тощо. Зараз конфліктує зміщення ролей і це типово для війни. Мама стає і татом, і захисником, і вчителем, і тренером. Професійно доносити до дитини інформацію, що доведеться змінити місце проживання/школу/мову — ви не маєте. Достатньо, щоб ви просто залишалися мамою дитини — любити, підтримувати і казати щиро про те, що думаєте та про що мрієте.

З дитиною до 7 років важливо ставити маячки, що така ситуація не назавжди і є звичні речі. Не заспокоювати, а казати: «Ми повернемося додому, коли закінчиться війна, бо я не можу допустити вашому страху». Дітям віком 9-11 років треба пов’язувати ці слова з мотиваційними речами, чому ви перебуваєте тут. Наприклад, своєму сину я кажу: «Ти вивчиш багато мов як ти хотів і зможеш заробляти потім гроші, щоб робити те, що бажав». Старшим дітям важливо казати: «Я вірю в те, що так зараз краще, тобі дуже важко і я намагатимуся допомагати».

Переїзд за кордон для дитини важчий, ніж для нас, бо каркас безпеки для дитини — це рутинний каркас, тобто звична дорога до школи, звичний сніданок, тому дитині треба непрофесійно пояснювати. Можна, наприклад, пропонувати дитині не міняти друзів, а спілкуватися з ними у месенджерах. Якщо у дитини не сталося контакту з вчителем, то ви маєте бути не стороні дитини і перевести її в іншу школу.

Ви можете казати про тимчасовість переїзду. Зрозуміло, що якщо війна триватиме кілька років і дитина звикне до європейської школи, то скоріш за все, ви зробите все, щоб не повертатися в Україну, якщо на це не буде причин. Кажіть, що дитина для вас велика цінність, тому ви хочете, аби вона перебувала у безпеці. При цьому не очікуйте, що дитина зрозуміє і відразу захлопає у долоні, дитина має бути засмучена. Співчувайте дитині, розмовляйте з нею як з другом, говоріть з нею та вміщуйте її емоції у собі.

Каркас щастя для маленької дитини — це фізична активність, психологічна та фізична безпека, вільний час (коли ви не будете контролювати дитину, навіть якщо вона паличкою у стіні копирсається), гра, прості ритуали, які ви виконуєте разом. Не ставте собі за правило проводити дві години з дитиною щодня, повечеряйте та поговоріть з нею або почитайте з дитиною книжку. Це не має бути багато часу, він має бути якісним. Важливо, щоб ви гуляли з дитиною, природа дуже допомагає.

Професійно не доносьте — доносьте відповідно до віку та як мама.

Як адаптувати себе та дитину у новій країні

Людина, яка виїхала — стає чужою у квадраті, бо вона чужа у новій країні та чужа у своїй країні. Мені дорікають, що я виїхала попри те, що я допомогаю Україні. Тому треба прийняти, що ви чужі та шукати тепле спілкування. Наприклад, йти у мовні клуби або центри біженців, долучатися до груп у Фейсбуці. Навіть якщо ви інтроверт, ви зможете знайти людину, яка вам підійде і ви зможете спілкуватися.

Для дітей має бути радість, вона має сприймати це як пригоду. Дитина адаптується за 4-6 місяців.

Адаптація означає, що ви не маєте квапитися. Вам стане легше загалом через 3-4 роки на новому місці. Перші два-три місяці дуже важкі, потом ставатиме поступово легше. Адаптація відбувається кожного дня: вивчили нове слово, дізналися, яку марку клеїти тощо.

Просіть людей про допомогу та допомагайте також.

Як позбавитися відчуття провини, що повернулися в Україну

Коли ви повертаєтеся в Україну — ви маєте на це право, у вас є причина. Наприклад, ви дуже сумуєте за домівкою, родиною, маєте важку ситуацію з грошима, житлом або вам важко адаптуватися до нової країни, бо дуже важко починати життя по-новому.

Ви обираєте для своїх дітей маму, яка має сили, і тому, якщо вам краще в Україні — ви повертаєтеся. Зараз родина стає «мамоцентричною». Так, після воєн потім виникали проблеми, бо мами ставали трохи замороженими емоційно, але дуже сильними. Коли ви повертаєтеся — ви зберігаєте свої ресурси. Значить, що в Україні вам краще і легше вижити. Помиляєтеся ви чи ні — ніхто не знає.

Як собі допомогти, коли ти в іншій країні, чоловік — на війні, а батьки — на окупованій території 

Якщо ви змогли виїхати, то ви будете сумувати. У вас втрачається ілюзія контролю. Від вас не залежить поведінка чоловіка чи його добробут. Пишіть чоловіку короткі мотиваційні листи про те, що ви вірите в нього, дякуйте йому, пишіть про кохання тощо.

Не від вас залежало, що батьки залишилися на окупованій території. Віддайте батькам владу — пояснюйте, як поводитися в окупації, не пишіть їм щось таке, що може спричинити обшуки у телефоні, вірте та намагайтеся утримувати ситуацію. Насправді більше людей гине, коли виїжджають з окупації. Важливо робити щось, аби ви потім могли собі сказати, що робили усе можливе у цій ситуації.

Ставте собі невеликі горизонти: «Я хочу дожити, аби чоловік з війни повернувся», «Я хочу дожити, аби зима пройшла» тощо.

Навчіться техніці «шлагбаум». Від того, що ви будете поїдати себе думками нікому краще не стане. Треба казати стоп та шукати оті канали Мулі Лаада. Вам цей стрес треба інвестувати, наприклад, вчити іноземну мову. Перемикайте мізки на дію.

Як не виливати гнів на дитину

Ми виливаємо негатив не лише на дітей, а на тих, кого ми вважаємо більш беззахисними, хто не дасть здачі. Це не етична поведінка, нам за неї соромно, але наші механізми контролю перенавантажені зараз, тому важливо вчитися керувати емоціями самостійно. На Ютуб є майстер-клас по управлінню емоціями від мене — він був записаний ще до війни, але може бути корисний.

Є така техніка вербалізації гніву, яка мені дуже допомагає. Перед тим, як починати сваритися, кажіть у «я-повідомленні». Наприклад: «Я відчуваю, що у мене виснажені ресурси і я перейду в стан гніву». Я попереджаю дітей: «Мама зараз перетвориться на дракона, хто цього хоче?».

Ви зриваєтеся на комусь, бо ви довго не дозволяєте собі емоцію і цей «дракон» бере над вами владу. Стримувати себе не можна. Природні почуття, які зараз є — гнів, злість, відчуття безсилля — це нормально, у вас є на це причина. Ми маємо право на ці емоції, але варто себе питати: «Що буде, якщо я буду весь час зриватися на своїх дітях? Який у них залишиться внутрішній голос». Треба себе трошки лякати, бо коли ми помираємо, а дитина стає дорослою, у них лишаються внутрішня мама та тато, і оці внутрішні батьки формуються з найяскравіших моментів. Ми не владні над тим, які моменти залишаться.

Мені б хотілося, щоб «внутрішня мама» моїх дітей згадувалася у поганому стані не так часто. Цей момент керування гнівом він про те, що ваші діти мають знати, що вас щось злить, але у «я-повідомленні». Пояснюйте, що хочете побути одна, аби заспокоїтися. Під час того, як я злюся, я гарчу на дітей як тварина і їм смішно, а я показую, як можна виливати свій гнів. Потім я пояснюю, що сердилася, наприклад, на те, що малий кинув мені машинку у голову і мені хотілося її повернути таким самим чином, але я цього не зробила, бо люблю його. Ми показуємо, що нормально злитися і як з цим можна боротися, і дитина цьому також вчиться.

У нас є культура приховування емоцій. Звичайно, вам не треба ридати перед дитиною, але ви можете розділяти горе. Не треба до дитини ставитися як до психотерапевта, не треба вимагати допомоги, але важливо казати, що вам сумно. Це не має бути базовою емоцією — ви маєте ділитися цим інколи.

Як заспокоїти підлітка, який важко сприймає війну, хвилюється за батька, що залишився в Україні 

Підлітки — це особлива аудиторія, вони майже дорослі. У них немає ще досвіду, але дуже багато інтелекту. Чому наша спільнота та діти дуже швидко дорослішають? Вони стикаються з викликами. Людина переживає втрату ілюзії контролю — це і дорослі важко переживають, не те, що діти. Пробуйте із підлітком будувати альтернативи — це від 2-3 варіантів. Кажіть, що дитина може мріяти про те, що і раніше, вони ніяк не змінюються, змінюється лише шлях досягнення.

Навіть коли війна залишиться фізично, ми будемо мати цю історію. Наразі 60% українців виїхали за кордон із дітьми і частина з них там залишиться, а багато хто буде живе на кілька країн, тому важливо будувати ці альтернативи.

Якщо маєте віру, то моліться, якщо не маєте — кажіть, що намагатиметься робити все правильно. А правильно вам так, як ви щасливі.

Як мінімізувати тривожність у дитині

Зараз тривога справжня. До 11-12 років у дитини стан повністю залежить від батьків, тому ви мінімізуєте тривожність роботою зі своєю тривожністю. Якщо дитина старша, то це розмови та пояснення, що таке тривога.

Треба перевести свою тривогу у страх. Запитати, чого дитина боїться. Наприклад, що поцілить у будинок бомба. Після того, як дитина назвала страх, ви питаєте про план дій.

Важливо триматися того, що ви справді можете зробити, наприклад, коли у перші дні війни ми жили у підвалі із дітьми і вони мріяли про гарячу їжу, то я пропонувала сходити на вулицю та щось приготувати. Дитина чіплялася за ногу та переживала, що мене помітять. Тоді я почала пропонувати приготувати їжу у ночі. Коли ми переходимо у діяльність — тривога зменшується. Наша психіка може або емоціонувати, або діяти. От важливо перейти у дію.

Ізраїльський психолог Мулі Лаад описав, що люди не виходять у ПТСР, бо у них є 6 каналів як вони долають стрес — це віра та надія, емоції, спілкування, уява, розваги та фізична активність.

Раціональний канал — коли ви складаєте тривожну валізку — це не вирішує проблему, але заспокоює. Когнітивний — коли ви плануєте ваші дії. Фізичний — якась фізична діяльність, яка заспокоює, наприклад, ми з дітьми билися подушками.

Мій старший син, коли почалася війна, тиждень мовчав і не міг практично їсти. На нього спрацював канал «уявлення». Я йому сказала: «Дивися, буде час, коли ти знову не захочеш ходити в школу та на тренування». Він починав посміхатися, бо міг це собі уявити.

Соціальний канал зараз дуже розповсюджений — це робити щось разом, наприклад, плести сітки, готувати борщі на фронт, донатити тощо. Це та спільна діяльність, яка допомагає тримати стрій. Долучайтеся до посильної допомоги для дітей, яку вони можуть робити, наприклад, зібрати речі для постраждалих дітей, поїхати до інших біженців допомогти тощо. Дитина відчуває залученість і радіє потім.

Афективний канал — це про те, щоб показати емоції. Серед українців багато стриманих людей, тому важливо намагатися проявити свої емоції.

Ще один канал вірування — у що ви вірите. Нам сили і опору дає надія. У мене є точки, в які я вірю, наприклад, у те, що Україна переможе, що ми все відновимо.