Отар Довженко: «Потворний стереотип «діти – не чоловіча справа» досі дуже чіпкий в нашому суспільстві»

Отар Довженко, журналіст, викладач Школи журналістики УКУ, тато трьох дітей — Олексія (15 років), Ростислава (8 років) та Катерини (10 місяців), — розповідає про те, чому не завжди треба дорослішати, наскільки важливою є повага до власного світогляду дітей та чому неідеальний батько — це нормально.

Про дітей

Моїм синам 15 і 8 років. Олексію 15, він ходить на «Пласт», любить комп’ютерні ігри, цікавиться історією та геополітикою. Ростиславу 8, він також пластун, а крім того займається шахами, айкідо та флорболом – це дуже класний вид спорту, на жаль, ще не досить поширений в Україні. Вони багато всього перепробували й зупинились на тих заняттях, які їм найцікавіші. Торік народилась моя дочка Катерина, зараз їй 10 місяців і вона займається тими прекрасними речами, якими займаються діти в її віці. Думаю, їй теж хоч-не-хоч доведеться стати пластункою. Моя дружина також пластова виховниця, тож єдині не-пластуни в родині – я і собаки (сміється).

Про батьківство

Звісно, батьківство в 25 і в 35 — це зовсім різні речі. Ти стаєш самостійнішим, упевненішим у собі, розумієш, що небо не впаде, якщо навіть ти щось зробиш не так. Ми трусились над синами, пригадую, що я бував із ними в лікарні швидкої допомоги рази 3-4, і лише одного разу це було виправдано – в інших випадках то рентген робили, щоб знайти в животі неіснуючі батарейки, то ранку на долоні зеленкою мазали. Дочка, звісно, більш тендітна, але такого панічного страху вже немає. В батьківстві, як і в житті загалом, вчишся лише на власних помилках, а знання про чужі хіба що розважає й дозволяє порівняти – у людей так, а в мене сяк.

Про виховання

Що ж до виховання, то я радше з роками переконуюсь, що це щось химерне, недосяжне і незбагненне для мене. Можна намагатись показати дітям приклад і передати їм якісь свої цінності, вказати їм межі, за які не варто переходити, але зліпити з них таких людей, якими ти хочеш їх бачити – і не вийде, і не потрібно. Нецікаво, зрештою. Набагато цікавіше подивитись, як дитина розвиватиметься сама в ту особистість, якою їй судилося стати. Іноді я досить гостро реагую на вчинки дітей, які суперечать моїм базовим цінностям, але, здається, з роками вчуся сприймати це спокійніше, як щось неминуче. В них все одно цінності будуть свої власні.

Я не впевнений, що сам живу дорослим життям і готовий до нього. Я не бачу великого сенсу в дорослості і серйозності, належу до типу людей, яких називають kidult. До того ж, доросле життя моїх дітей буде зовсім іншим, не таким, як у мене. І входитимуть вони в нього зовсім в інший час – я мусив навчитися дбати про себе та жити самостійно в кінці 90-х – на початку 2000-х, і дуже сподіваюся, що тогочасні реалії назавжди залишилися в минулому. Втім змінюється й етика. Наприклад, у нашій юності словом «егоїст» людині дорікали і звинувачували, а зараз бути егоїстом, здається, норма. Для мене головні людські якості – відповідальність, вдячність і турбота про близьких; але підіть на перший-ліпший коучинг, і там вам пояснять, що головне – подбати про себе і жити в кайф. Це серйозна дилема: чи варто передавати дітям елементи світогляду, які сприймаються в суспільстві як застарілі, анахронічні?

Ми часто говоримо із середнім сином, бо щодня проводимо з ним багато часу разом – вранці їдемо до школи, ввечері зі школи на гуртки і зрештою додому. Дорогою він багато мене запитує, я завжди стараюся відповідати так, щоб не давати йому однозначної відповіді на складні питання, а дати змогу знайти свій варіант. Це не завжди легко, наприклад, із питаннями, які стосуються релігії або якихось морально-етичних проблем. До того, як почалися ці наші розмови, я був набагато більш категоричним, мислив більш чорно-білою картинкою. Тепер розумію, яка це велика відповідальність: бути людиною, якій ставлять перші головні запитання. До речі, відповідь «не знаю» синові не підходить – він миттєво каже: «поґуґли!».

Про сім’ю та роботу

Я не був у декреті. Але, коли народився Ростик, пішов з постійної роботи і півтора чи два роки працював удома, дистанційно. Звичайно, це не означає, що я весь час присвячував дитині, але, принаймні, мав більше часу разом із сином. Я не пам’ятаю, щоб казав йому «я зайнятий, відчепись»: для мене було важливо, щоб таких ситуацій в житті не виникало. Зараз, на жаль, не маю такої змоги. Боюся розчарувати читачів, але причина, з якої я не можу піти в декрет чи полишити роботу, та сама, яка в інших вважається відмазкою – не можу дозволити собі зробити перерву і не брати участі в проекті, частиною якого я є, бо втрачу кваліфікацію і підведу багатьох людей. Гендерні ролі тут ні до чого, я вважаю, що спілкування з дітьми і турбота про них – справа і матері, і батька однаковою мірою.

Мені трохи прикро, що доводиться віддуватися за багатьох нормальних батьків, які так само, як я, люблять своїх дітей і набагато більше (чи ефективніше) приділяють їм уваги. В мені немає нічого особливого, я не ідеальний батько, часом сварюся, можу собі дозволити втикати в смартфон, сидячи з сином у трамваї, з мене поганий компаньйон у дитячих іграх. Те, що до мене часом звертаються журналісти з питаннями на кшталт «о, ви тато і проводите час із дітьми, розкажіть, як це!», свідчить про те, що потворні стереотипи «кіндер-кюхен-кірхе» і «діти – не чоловіча справа» досі дуже чіпкі в нашому суспільстві. Щоразу вагаюся: чи це правильно, розповідати про свою родину як взірець для інших.

Про відпочинок

Моя дружина і старші діти – фанати закордонних подорожей. Постійно планують, видивляються на сайтах квитки зі знижками, мріють про нові місця. Дружина поїхала з усіма трьома дітьми (лишати Катю на мене тоді ще не ризикувала, зараз уже спокійно) у пробну поїздку на три дні до Кам’янця-Подільського, коли дочці було п’ять місяців. Сам я, звісно, мандрувати люблю, але ще більше люблю риболовлю, тому літо намагаюся проводити на дачі, біля води. Старші діти влітку на таборах – пластових і спортивних. Колись ми щоліта їздили в Крим, на азовське узбережжя, а вперше провели тиждень на пляжі в наметі, коли Ростику було трохи більше року… Тепер це здається дуже сміливою затією, та й Крим недоступний, на жаль. Спільний відпочинок ускладнює те, що свого часу ми необачно завели собі цілий звіринець: двох котів і двох собак. Тепер їх треба тягати з собою в поїздки або комусь залишатися з ними вдома (найчастіше це я).

Про страхи

Я боюсь уколів. Це справжня фобія, яку, звісно, все життя всі сприймали легковажно і казали, що нема нічого страшного і «як комарик укусив», не розуміючи, що відбувається в мене всередині, коли я бачу голку. Не раз бувало, що я відмовлявся або був готовий відмовитись від якихось великих можливостей у житті лише тому, що там потрібно було здати аналізи. І ось я бачу, як мої діти змалку зовсім не бояться уколів і дивляться на мене здивовано, коли дізнаються про татову фобію. Мені було нелегко їм у цьому зізнатися, але я вважаю, що, як ми приймаємо дітей такими, які вони є, так і наші діти повинні приймати своїх батьків неідеальними.

Фото із власного архіву Отара Довженка

— Читайте також: Олена Малахова: «Фемінітиви — не данина моді, вони властиві українській мові як системі»