Ірина Метньова, засновниця та креативна директорка Vandog Agency

Є проєкти, які ти робиш як роботу. А є ті, що змінюють саме розуміння професії. “Гастросенси” і співпраця з засновницею проєкту Ларисою Латиповою стали для мене точкою, де креатив перестав бути інструментом комунікації й став інструментом боротьби за пам’ять.

“Гастросенси” – благодійна подія, під час якої цивільні жінки, військовослужбовиці, волонтерки та ветеранки готують українські автентичні страви й збирають кошти для війська. Але насправді це більше, ніж фандрейзинг. Це простір, де звучать історії про знищені домівки, архіви, родинні фотоальбоми – приватні носії пам’яті, які не потрапляють у міжнародні звіти про руйнування.

Росія системно атакує не лише інфраструктуру. Вона атакує нашу тяглість. В українській історії немає трьох поколінь поспіль без війни чи репресій. Традиція переривається знову і знову і українцям щоразу доводиться відновлювати її з уламків.

Втім, уламки – це теж категорія. Якщо їх не заархівувати, не описати й не вписати в глобальний контекст, вони залишаться лише локальною травмою. Саме це я зрозуміла під час розмов із жінками, які пережили втрату. Тоді ж сформулювала для себе принцип: сучасний український креатив має працювати насамперед з історією. Йдеться про глобальні наративи, які виходять далеко за межі країни й стають нагадуванням про злочини агресора та аргументом проти втоми від новин з України.

Коли тріщини перестають бути метафорою

Оновлення айдентики “Гастросенсів” стало першим кроком. Українські стратеги та креативники занурилися в історії учасниць, аналізували традиційні символи й регіональні коди. Зрештою це викристалізувалося у візуальну систему, де глина постає матеріалом творення, дерево життя – символом тяглості, яку потрібно оберігати, а вишивка “білим по білому” – кодом пам’яті.

Центральним образом стала японська техніка кінцуґі – реставрація, що не приховує пошкодження, а підкреслює його. Зрозуміла на глобальному рівні метафора точно описувала те, що відбувається з нами та нашою спадщиною.

У жовтні 2025 року ця метафора стала реальністю. Після нічної атаки на Київ було пошкоджено квартиру засновниці проєкту Лариси Латипової. На балконі зберігалася порцелянова тарілка художниці Ганки Третяк, яка мала стати лотом благодійного аукціону в межах “Гастросенсів”. Вона не була музейним експонатом, але після вибуху стала матеріальним свідченням війни.

Ми відновили її в техніці кінцуґі й подали на попередню оцінку до трьох міжнародних аукціонних домів – Christie’s, Sotheby’s і Bonhams. Усі три відмовили. Формулювання були стриманими й професійними: “не той час”, “немає попиту”, “об’єкт не відповідає порогу продажів”. Та насправді суть простіша: глобальний арт-ринок не має сформованої категорії для українського воєнного досвіду, що відбувається в режимі реального часу.

Подвійні стандарти ринку

Водночас світ продовжує працювати з імперською російською спадщиною. Великі аукціонні доми поступово відновлюють так звані “російські торги”. Наприкінці минулого року Sotheby’s провів аукціон Fabergé, Imperial and Revolutionary Works of Art.  Bonhams продає роботи російських митців на торгах, присвячених нонконформістському мистецтву з Радянського Союзу.

Іронія в тому, що український воєнний досвід у цей самий час залишається поза інституційною рамкою. А те, що не має рамки, не оцінюється. Те, що не оцінюється, не стає частиною глобального капіталу.

Війна за пам’ять

Війна точиться не лише за території. Вона точиться за інтерпретацію – за те, чи стане українська пам’ять частиною світового культурного порядку денного. Креативна індустрія в цій боротьбі не може обмежуватися емоцією чи гучністю. Вона має працювати разом із державою, щоб інституціоналізувати досвід.

Що це означає на практиці

1. Формувати нові категорії цінності. Не чекати, поки міжнародні ринки “дозріють”, а ініціювати власні премії, каталоги й кураторські програми для воєнної спадщини.
   
2. Документувати й архівувати. Воєнний досвід має бути систематизований, описаний і перекладений мовою, зрозумілою міжнародним інституціям.
   
3. Інтегрувати пам’ять у бізнес-моделі. Спадщина — це не лише гуманітарна тема, а й потенційний культурний актив. Колаборації, лімітовані колекції, довгострокові партнерства — це механізми економіки пам’яті.
   
4. Працювати на глобальних майданчиках. Український досвід уже є частиною нової європейської реальності. І якщо ми самі не будемо вписувати його в глобальні рамки, це зроблять інші — або не зробить ніхто.

Наші тріщини не зникнуть. Питання лише в тому, чи залишаться вони внутрішньою травмою, чи стануть частиною історії, яку ми зуміли відвоювати, склеїти та надати їм нового сенсу. Бо пам’ять – це теж територія і за неї потрібно боротися.

Довідка:

• Ганка Третяк – українська художниця та режисерка, авторка низки мистецьких і міждисциплінарних проєктів. Працює на перетині візуального мистецтва, кіно та предметного дизайну.
• Порцелянова тарілка “Горобці та шипшина” належить до авторської серії Ганки Третяк “Птахи та квіти України”. Діаметр – 28 см. Матеріал – високотемпературна порцеляна з ручним підглазурним та надглазурним розписом. Серія поєднує традиційні українські ботанічні та орнітологічні мотиви з сучасною пластикою кольору. У роботах художниці характерними є насичені контрасти, деталізований ручний розпис і поєднання декоративності з символічним змістом. Тарілка була пошкоджена внаслідок вибухової хвилі під час нічної атаки на Київ 22 жовтня 2025 року.
• Відновлення здійснено вручну в техніці кінцуґі – традиційному японському методі реставрації кераміки, що передбачає склеювання фрагментів із акцентуванням швів. Це продовження символіки проєкту “Гастросенси”, у візуальній айдентиці якого вже використовувався мотив склеєних уламків як метафора травми та її переосмислення.