Післяпологова депресія, суди з свекрухами щодо дитини, бійки за кошти та самогубство батьків: з якими труднощами стикаються родини загиблих захисників

Втрата близької людини та подальша скорбота психологічно, фізично та емоційно виснажують усю родину. Аби уникати зайвих сварок, багато хто не дає собі дозвіл висловлювати власні почуття. Але ті все одно наздоганяють. І як наслідок — на типові емоційні зміни в скорботі включно з думками про самогубство, накладається ще і купа організаційних проблем — з оформленням документів, повідомленням родині, отриманням та розподілом коштів та навіть судовими позовами щодо поділу онуків між невістками та родиною загиблого захисника.

Не варто бути посланцем з поганими вістями

В умовах війни досить часто про загибель військовослужбовця повідомляють лише одного члена родини. У одружених загиблих вибір падає на особу, з якою ті перебували у шлюбі. І надалі невістка чи зять вже телефонує батькам та повідомляє про втрату сина чи доньки. Як наслідок, ця людина в одну мить перетворюється на ворога  для усієї родини, на якого батьки спрямують весь негатив.

«Це не є правильним, що невістка чи зять перетворюються на посланців, які приносять погану звістку, — зазначає клінічна психологиня Наталія Шапошник. —  Ми з колегами були присутні на упізнанні тіл загиблих військовослужбовців і спостерігали за процесом. Пакет трохи відкривали та давали щось підписати. І все. Жодної ритуалізації. І ніхто ні про що не повідомляв тому, хто упізнавав, про обставини загибелі близької людини. У силових відомствах не хочуть занурюватись у проблему, що разом зі смертю великий відбиток залишає і спогад про те, як людина про це дізналась. Але під час фази агресії за відсутності інформації відбувається пошук винного. І дуже часто цей винний дійсно існує. Бо у загибелі є винними певні командири та солдати країни-агресора чи той, хто погано розвідав чи ще хтось».

Саме тому психологи-громадські активісти наполягають, що при сповіщенні про загибель захисників їх родини мають право отримати максимальний обсяг інформації про обставини.

«Якщо буде передісторія, хронологічно викладені обставини, то це є найкращим варіантом. Інакше дуже швидко причини загибелі перетворяться не лише на фантазії, але і на параною. Особливо коли це група родичів, то може бути підключена і групова динаміка, що ускладнює роботу командирів, додатково травмуватиме побратимів, бо їх починають обдзвонювати та допитувати», — розповідає Наталія Шапошник.

Саме тому за кордоном часто до процесу повідомлення долучаються люди, які вже пройшли відповідне  навчання. Їх завдання розповіддю стабілізувати родича, перемкнути увагу від питання «чому» до питання «як». Про таку особу знають командири і все йому викладають, а він надає інформацію родині, максимально коректно адаптувавши її. А в Україні зараз цей єдиний повідомлений член родини загиблого залишається один на один з страшною звісткою. І це призводить до трагедій.

Юлія звернулась до психолога, бо не могла витримати розриву стосунків з родиною. Жінка мовчала, що чоловік зник безвісти навесні 2022 року. Після звільнення території його тіло було виявлено. Юлія опізнала чоловіка, сама поховала та мовчала про це аж до нового року, бо не знала, як повідомити про загибель його батьків, дітей та друзів. Жінка весь цей час придумувала та розповідала, що чоловік телефонує, настільки вона не могла знайти у собі сили повідомити правду. Вихід психологу підказав юрист. Він запропонував отримати листа від військкомату і з цим документом вже приїхати до батьків. Так Юлія не сама вже несла це психологічне навантаження. Спочатку негатив батьків та дітей дійсно був спрямований на документ, який привезла невістка. Але згодом через відсутність інформації родина почала розшукувати свідків та стикнулись з тим, що у частині їм повідомили: «Дружина була повідомлена ще влітку, ось у документах є дата та стоїть її підпис». І після цього Юлія перетворилась на ворога, з якою розірвали стосунки навіть діти

« Адвокатська порада, насправді, є дуже слушною. Тому психологам вже свідомо рекомендують спрямовувати клієнтів до частин за листами: «і я отримала цей поганий лист, і ви тепер його можете побачити». Таким чином, під час пошуку винного серед членів родини його не знаходять»,- розповіла медична психологиня, спеціалістка з групової терапії Ірина Улезко.

Є ще кілька порад від психологів оточенню такої родини. Якщо подруга чи близькі прагнуть підтримати, то робити це треба правильно. Аби опанувати почуття безсилля, безпомічності, шоку і додати зовнішні ресурси, варто проконтролювати, щоб близькі загиблого були на зв’язку, знайти того чи тих, хто складе компанію одинокій людині, аби не залишати її тривалий час на самоті. Під час безпосереднього спілкування спочатку встановлюйте зоровий контакт. Якщо немає агресії, то можна запропонувати води, запитати, чи можна обійняти. Під час шоку від повідомленого  відбувається викид адреналіну. У когось реакція може бути паралізуюча, а в інших, навпаки, різко зростає мобільність: людина відштовхує, починає крутитись, хапатись за все поспіль. Але всі ці реакції є нормальними.

Сварки через проблеми з виплатами за загиблих

На початку повномасштабного вторгнення держава взяла на себе зобов’язання сплатити 15 мільйонів родині кожного загиблого бійця. Мета урядовців була зрозумілою: вчорашні цивільні воюють краще, коли знають, що їх родини забезпечені, не лише під час перебування на фронті, але й у випадку їх загибелі. Першим рішенням родина загиблого мала отримувати одразу 15 мільйонів. У переважній більшості випадків вдова/вдівець з дитиною та батьки військовослужбовця чи військовослужбовиці ділять кошти навпіл або за кількістю спадкоємців. Але гроші стали причиною скандалів у родинах загиблих захисників, що перебували у цивільних стосунках. Як повідомляють координатори гарячих ліній, в найкращому випадку такі бабусі та дідусі клали гроші на депозит на ім’я дитини. У гіршому – цивільні дружини почули таке:

«Якщо син не вважав за потрібне одружитись з тобою перед тим, як йти на війну, то і коштів ти не побачиш. І взагалі я не впевнена, що ці діти від нього». Пропозиції зробити ДНК-тести при цьому відкидаються, тож, аби мати кошти на утримання дитини, доведеться йти до суду.

«Він не є юридично ані чоловіком, ані батьком дитини – крутись сама». І жінки крутяться, сплачуючи кредити цивільного чоловіка. На питання, чому не одружились, відповідь проста: «Неодруженим він проходив за доходами на кредит, а одруженим та ще з дитиною вже ні». Перший кредит оформили для придбання квартири під час вагітності, потім – на перше авто, в якому таксував загиблий, потім – на друге… Автівку сплачує його батько, бо забрав собі, а я тягну квартиру».

 Вже зараз у судах понад дві сотні позовів щодо розділу компенсації за загиблого захисника навіть з офіційними дружинами. Адвокати та судді наслухались чимало «аргументів» з боку свекрів.

«Ти у мене жодної копійки не побачиш. Як ти могла відпустити його на війну?». Таке звинувачення на адресу Ганни було даремним: чоловік після школи закінчив військове училище. Всі ці роки служив в ЗСУ. Родина жила у гуртожитку офіцерів на території військової частини, що на  Житомирщині. Вплинути на його рішення було неможливо – він виборював Україну з 2014 року разом з усіма побратимами. Про це розповіла жінка психологам на гарячій лінії «Ла Страда». Зараз Ганна переїхала до матері, адже мешкати у гуртожитку та перебувати у військовій частині вже не має права. Жінка вірить, що, коли за рішенням суду отримає свою долю коштів, їх вистачить на придбання власної квартири. Але коли вдова з дитиною побачить гроші, поки невідомо. Адже наказ Міноборони N45 від 25 січня 2023 року  лише погіршив ситуацію таких жінок, як Ганна. 15 мільйонів гривень тепер розбиватимуть на 41 частину. Перший транш складатиме 3 мільйони, а наступні 12 мільйонів спадкоємці отримуватимуть помісячно  упродовж 40 місяців. Причини цієї зміни зрозумілі: держава має виплатити родинам загиблих вже сотні мільярдів гривень. Точну кількість коштів назвати неможливо, бо кількість загиблих поки що є державною таємницею. Але чим довше триває війна, тим більше ускладнюються стосунки між спадкоємцями. Дружина/чоловік, діти  та батьки є нащадками першої лінії. Все частіше до ГО «Блакитний птах» звертаються з повідомленнями щодо затримок з оформленням факту загибелі, бо держава не квапиться з виплатами.

Резонанс викликав випадок, коли захисник загинув у серпні 2022 року, його упізнали та поховали, а родина ще досі не отримала жодної копійки, бо з частини не надійшов належно оформлений комплект документів. Як з’ясувалось, затримки вже починають мати системний характер не лише, коли факт загибелі захисника чи захисниці викликає певні сумніви. Громадські активісти пов’язують їх з початком обговорення можливості комбінувати виплати «живими» грошима й облігаціями ОВДП.  Пропозиція полягає у тому, аби виплачувати одразу 5 мільйонів гривень, а надалі протягом  5 років, тобто 60 виплат, по 2 мільйони, але не коштами, а річними ОВДП під ринковий відсоток. Люди майбутній новації не зраділи: на хату без кредиту не вистачить, у бізнес не вкладешся. І взагалі: хтось вірить у те, що держава не скористається можливістю у майбутньому відтермінувати виплати коштів на невизначений термін? Так, у «Дії» вже є відповідний інструментарій для роботи з ОВДП, але урядовці та НБУ не вживають заходів щодо посилення довіри українців до цінних паперів. Саме тому населення довіряє виключно «живим» грошам.

Мені дозволила плакати мій психолог

Навіть якщо з коштами за загиблого родича розібрались мирним шляхом, то процесу горювання уникнути неможливо. Психотерапія втрати спрямована на формування безпечного простору, який дозволить навчитися сприймати спогади в нейтральному світлі. І далеко не кожному, хто втратив на війні рідну людину, потрібно лікування. Багато хто потребує виключно підтримки, адже фізіологічно людина не може плакати у режимі 24 на 7.

Світлана мала чоловіка, якого вважали зниклим безвісти три місяці. Вона не бачила тіла, коли його доставили. У морзі його упізнали батьки. Через пів року після поховання тіла жінка звернулась до психолога. Вже за пару місяців після втрати їй родина говорила, скільки можна плакати? І Світлана відмовляла собі в емоціях, щоб не засмучувати своїх батька та мати. Вона не виходила до них з кімнати, аби рідні не бачили заплакані очі. Першими її питаннями до фахівця було: «Чи маю право я плакати, бо це мої почуття? Чи маю право я ненавидіти хлопців, що п’ють пиво та  гуляють, а мій чоловік  у могилі? Чи маю я право злитись, коли у парках бачу парочки, які тримаються за руки, а я втратила коханого?».

«Їй потрібен був дозвіл на власні емоції. І фахівець сказала: так ви маєте право на ці емоції. І Світлана прийшла додому, і, коли їй знову сказали щось на кшталт: «Та скільки вже можна ридати?», -то вона відповіла: «Мені дозволила мій психолог плакати».  І ось так, отримавши право на відтерміновані емоції від фахівця, вона почала відвідувати групу підтримки, гуляти з собакою. А за три місяці вона побачила курточку, як у чоловіка, – і спокійно поставилась до цього», — підсумувала Ірина Улезко.

Процес горювання можна порівняти з «американськими гірками». Тригерами стають найпростіші речі: зовнішня схожість, аромат парфумів, однакові речі, пісня у водія маршрутки.  Важливим компонентом є термін.

«Якщо це почалось через 6 місяців, і там немає емоційних сплесків, то йдеться про ускладнене горювання, що може спричинити самогубство. На шальках стоїть горе людини та її життя. Багато відчувають провину: «Я подивилась хороший фільм, отримала позитивні емоції. Але я зробила це без чоловіка – і у мене почуття провини»,-  зазначає Наталія Шапошник.

Горює за сином – судиться за онука

 

Одним з симптомів ускладненого горювання є сильне почуття туги за загиблою людиною. У декого з матерів це переростає у прагнення замінити загиблого сина онуками. Йдеться про палке прагнення позбавлення батьківських прав невісток. В якості аргументів у хід йде все: скарги у Служби з справ дітей на неполотий город, виклики поліції та вимоги складання адміністративних протоколів під час сварок, скарги до органів опіки та піклування поставити невістку на облік.

«Ти не працюєш вночі, а гуляєш, повіє», — почула від свекрухи Ніна — фельдшерка «швидкої». У цій родині суд розглядає одразу кілька справ: про розподіл виплати, позбавлення материнських прав та примусове виселення з квартири, придбаної сином. До речі, усі виклики поліції до невістки після півночі відбувались, коли та перебувала на роботі, а з дітьми ночувала Нінина мати.

Окрема ситуація із удовами, які перебували у шлюбі з домашнім насильником. Коли чоловік-аб`юзер загинув,  то жінка починала дихати вільно. Зовні такі жінки ходять у траурі, а в душі радіють. Свекрухам це не подобається, хоча вони свідомі були щодо того, як їх сини при житті ставились до дружини та дітей. Перша хвиля звернень батьків загиблих захисників до служб у справах дітей почалась у 2014-2015 роках. Як правило, в таких випадках у скаргах зазначалось, що вдови брали кошти та після поховання їхали за кордон відпочивати, що дуже дратувало свекрух. Зараз багато вдів вже прагнуть пустити коріння за кордоном, тому приймають статус вдови героя, але для неї стосунки з цим чоловіком є закритим гештальтом. А виплати вони сприймають, як компенсацію за пережите страждання. Це не влаштовує звісно родичів загиблого, які у судовому порядку прагнуть повернути онуків з-за кордону. На жаль, статистичні дані щодо кількості таких позовів відсутні, бо в загальному потоці слухань про позбавлення батьківських прав у реєстрі не зазначається, чи є серед тих, кого позбавляють саме дружини та чоловіки загиблих. Але певний зріз зробити можна: під час лише одного семінару щодо підтримки людей, що переживають втрату, 24 психологи, які взяли участь у заході, підрахували, що до них таких звернень під час приватних консультацій чи під час роботи на гарячих  лініях було шість. Щодо судових вироків, то поки що такі справи родинами загиблих програються.

«На сьогодні у реєстрі судових рішень щодо позбавлення невісток батьківських прав немає жодного відповідного рішення», — повідомила віцепрезидентка ГО “Ла Страда-Україна” Марина Легенька.

Позбавлення батьківських прав в Україні є досить складною процедурою, пояснює фахівчиня. І хоча її можна почати дистанційно, але застосування статті 166 Сімейного кодексу «Правові наслідки позбавлення батьківських прав» є дуже складним. Більш того процедура ускладнена тим, що той, кого позбавляють батьківських прав (хоч батько, хоч мати), повинен особисто з’явитись на судове засідання, аби встановити підстави такої поведінки та пояснити свою позицію, бо заочного позбавлення не передбачено. Стаття 164 Сімейного кодексу «Підстави позбавлення батьківських прав» передбачає таку підставу для позбавлення, як свідоме ухилення від виконання батьківських обов’язків щодо своєї дитини. В такому випадку треба довести два обов’язкові елементи — вини та свідомого нехтування. Що важко зробити, якщо родина не перебувала на обліку служби у справах дітей, а малеча не була вилучена відповідними службами у матері чи батька. Звинувачення невістки у викраденні власної дитини, бо вона поїхала після поховання жити до своїх батьків чи до іншої оселі або навіть за кордон, також є юридично безпідставними, бо ані батько, ані мати не можуть викрасти власну дитину. Якщо свекри образились, що колишня невістка без дозволу вашого сина ще за його життя вивезла за кордон дитину, то в умовах війни вона мала на це право, бо рятувала життя дитини.

Найвищий ризик самогубств — серед батьків загиблих військовослужбовців

Потерпають у родинах загиблих військовослужбовців не лише від горювання, але й депресії. Відрізнити горе від клінічної депресії пересічному українцю інколи важко. До того ж багато фахівців з психології вважають ознаки клінічної депресії певною стадією процесу горювання. Для клінічної депресії характерними є нав’язливі думки про самогубство або заклопотаність смертю. Оскільки багато хто живе міфами у темі суїциду, то варто їх розвіяти, аби уникнути трагедії.

Самогубство — це результат свідомих дій людини, які спрямовані на спричинення власної смерті. Закон «Про психіатричну допомогу» передбачає, людина, що прагне вкоротити собі вік, є небезпечною для себе, але за умови, що є психіатричний діагноз. У інших випадках, за міжнародним правом,  людина має право на життя, але людина має право і на смерть. Право на смерть зафіксовано навіть юридично — у країнах з легальною евтаназією. В Україні психолог може поспілкуватись з людиною, зняти гостроту – не більше.

Втрати близьких через війну є вагомою причиною для суїциду. Найвищий ризик — серед батьків загиблих військовослужбовців.  На другому місці – жінки та чоловіки, які втратили другу половину. На третьому – повнолітні брати та сестри загиблих.

Міф №1: суїцид вчиняють психічнохворі люди

Феномен самогубства пов’язаний з уявленням про психологічну кризу особистості, під якою розуміють гострий стан, який викликаний особистісно значущими подіями. Негативні емоції накладаються одна на одну, стурбованість переходить у тривогу, а тривога викликає безнадію. І людина втрачає віру у себе та у свою спроможність подолати цю проблему. При чому ця криза такого масштабу та такої високої інтенсивності, що попередній досвід не може підказати та не дає іншого виходу від внутрішнього болю, ніж піти з життя. Їх аргумент: «Я взагалі хочу перестати це відчувати». Фахівці говорять при цьому про психічно здорових людей. Замах на самогубство – це результат свідомих дій людини, які спрямовані на спричинення власної смерті, але людина вижила в процесі. Фахівці не вважають це самопошкодженою поведінкою.

 «Якщо людина погрожує вкоротити життя (вистрибнути з вікна чи перерізати вени), варто дослухатись до неї — навіть якщо це демонстраційна поведінка. Бо це свідчить про те, що особа потребує уваги. Вона може лише входити у кризу, тому варто поговорити з нею. Чому це сталося? Навіщо ти хочеш це зробити? Що ти відчуваєш? Що в тебе болить? Так можна зупинити людину та не дати зануритись. Дуже часто, коли такі особи розповідають про свої проблеми, в них повертається жадоба до життя. Серед спроб суїциду дуже багато людей, які не усвідомлюють, що їх спроба може виявитись успішною, тобто вони загинуть. Міф №1, що суїцид вчиняють психічно хворі люди. Насправді такі люди складають лише 1%, решта 99% — цілком здорові люди, які чітко пояснюють: де та чому болить. Більш того – вони розробляють план дій. Непоодинокими є випадки, коли психологи чують від когось з батьків загиблих, що той   переписав все на дітей від двох шлюбів, колишню та нинішню дружину, подбавши про них. Потім він спланував весь акт самогубства. Психолог почали працювати – і він не вчинив його, бо криза минула. А якщо суїцидальна криза минула, то людині вже нічого не загрожує», — зазначає Ірина Улезко.

Міф №2: суїцид передається у спадок

Суїцидальна криза не успадковується. Але вона має тригери, які щоразу провокують.

Уляна народжувала дитину вже після загибелі чоловіка. У неї розвинулась післяпологова депресія. Щоразу вона хотіла стрибнути з балкона, як тільки його бачить. Робота з психологами почалась з записів на аркуші причин, чому вона  хоче вистрибнути? Відповіді були такими: як я можу з цим впоратись? Втомилась? Відпочинь, полежавши, виклич няню, віддай бабусі та піди до супермаркету. Її кризовий стан не знижується, але Уляна вже каже на груповій терапії: «Я розумію, що, вистрибнувши, можу лише зламати ноги, бо в мене другий поверх. Але у мене є нестримне бажання це зробити. І я розумію, що цей досвід може бути активований певним тригером в будь-яку мить в іншому місці. А мене не влаштовує, що дитина залишиться сиротою».

Смерть – це те, що виходить за межі життя, тому є найважливішим  важелем впливу на людей. Суїцидальна спроба, яка не увінчалась успіхом, — це начебто тренінг, щоб все ж таки вчинити суїцид, відтермінувавши його у часі. Тому, якщо родина загиблого військовослужбовця думає, що криза минула, то варто знати, що 12% повторюють ці спроби впродовж двох років. Тому не варто вважати, що все минулось. Суїцидальна поведінка існує не лише сама по собі, це ще  і про відносини з оточенням. Це завжди діалог чи спілкування з широким колом людей.

Один з кейсів — 24-річний молодший брат загиблої військовослужбовиці. Він жив у приватному будинку поруч з мамою. Він і раніше працював з психологом. Але після загибелі сестри втратив інтерес до життя: речі розкидані, пляшки з-під пива та залишки цигарок по всім кімнатам. Він припинив спілкування з татом, мама все за ним прибирала. Напередодні самогубства він прийшов до тата, поговорив з ним, почистив комп’ютер, прибрав свій будинок, почистив картоплю. Мама була щасливою: він ще й повечеряв з ними. Але вранці парубка знайшли вже мертвим. Потім його мати згадала, що він висловлював такі думки: «Краще померти. Помер — та не мучишся». Коли з ним спілкувався психолог,  він, крім загибелі сестри, розповідав і про інші моменти. Говорив, що його не розуміли. Ну, сенс сказати, що мені не подобається жити у цій хаті. Або що він не мав диплома про вищу освіту, бо пішов в академвідпустку – і до навчання не повернувся. А його друзі вже після освіти будували кар’єру. А він усвідомлював все більше, що без диплома такої перспективи вже не мав. Що він скаже? Суспільство тисне за рахунок своїх вимог, і людина опиняється під тиском обставин, бо вважає, що втрачає  свободу, бо всім винна – і своїм, і чужим, тобто і на роботі чи навчанні, а родині повинен так за двох – і за себе, і за загиблу сестру.

Американські психологи, які працюють з родинами загиблих військовослужбовців, розповідали про продуктивний чи непродуктивний чинник. Ніхто з фахівців не може сказати точно, і пацієнт не може сказати, чи мав він остаточний намір піти з життя чи сподівався, що його врятують. Самогубство як прояв патології має певні нюанси. Фахівці виділяють три діагнози, де суїцидальність є серед критеріїв. Це – депресія, ПТСР та психічний розлад.

«Якщо призначені антидепресанти, то варто попередити, що ці препарати пов’язані з впливом на нейромедіатори. Через це перші два тижні під час вживання  ліків людина досить схильна до суїциду.  В такому випадку йдеться не про кризу, а про стан рецепторів під впливом ліків»,-попереджає Ірина Улезко.

Нещодавно активізувались російські боти, що нібито в Україні хвиля самогубств у родинах загиблих військовослужбовців. Об’єктивної статистики щодо цього немає. Останні дані датовані 2020 роком. Тоді в Україні 7654 психічно здорових людей вкоротили життя – і це показник, який був задовго  до початку війни. Зараз ситуація інша, бо люди мігрують. На жаль, немає якісних соціальних зрізів і у 2020 році: хто ці люди? Чи є вони ветеранами? Чи є родинами, де є загиблі у війні родичі? Але не можна не звертати уваги на певний факт. Навіть у 2020 році йшлось про статистику за областями. На  контрольованих Україною частинах Луганської та Донецької області показники у 160 та понад 450 випадків самогубства, є дуже високими. І саме тому фахівці радять уважніше ставитись до родин загиблих військовослужбовців, які є потенційною групою ризику.  Адже смерть внаслідок самогубства по-інакшому сприймається, бо лишає по собі болісний відбиток у досить широкого кола людей. Бо людина пішла, а родичі та близькі лишились – у випадку із родинами загиблих військовослужбовців ще з однією втратою.

Тетяна Марінова