Продовження історії Лілі Блум: публікуємо уривок з книги Коллін Гувер «Залишся, якщо кохаєш»

Восьмого серпня український прокат поповнився екранізацією літературного бестселера Коллін Гувер «Покинь, якщо кохаєш», яка вже встигла завоювати серця читачів по всьому світу. Редакція Womo переглянула стрічку та поділилась своїми враженнями, але після перегляду виникло питання, яке стало нагальним для всіх, хто стежить за пригодами героїв: а що ж далі? Щоб задовольнити цікавість читачів, ми звернулися до видавництва Vivat і тепер з радістю публікуємо уривок з другої частини захопливої історії про Лілі Блум та Атласа — «Залишся, якщо кохаєш».

РОЗДІЛ 2. ЛІЛІ

У мене досі тремтять руки, хоча минуло вже майже дві години після випадкової зустрічі з Атласом. Не розумію, тремчу я від хвилювання чи від того, що так і не встигла поїсти від початку робочого дня. Я ледве знаходжу п’ять секунд спокою, аби оговтатися від ранкових подій, не кажучи вже про те, щоб з’їсти сніданок, який принесла із собою.

Чи справді це трапилося? Чи справді я поставила Атласові низку запитань настільки незграбних, що мені буде ніяково через них ще наступного року?

Але він не був на вигляд незграбним. Здавалося, він дуже зрадів зустрічі зі мною, а коли мене обійняв — ніби якась частина мене, яка дрімала, раптом повернулася до життя.

Однак це перша моя перерва — щоб збігати в туалет, і коли я щойно поглянула на себе в дзеркало, мені захотілося розревітися. Уся в плямах, на сорочці розмазане морквяне пюре, а лак злущується ще, мабуть, із січня.

Не те щоб Атлас очікує чи хоче досконалості. Просто я так часто уявляла собі, як натраплю на нього, але жодна із цих фантазій не передбачала випадкової зустрічі одного метушливого ранку за пів години після того, як я постала мішенню для замазаних у дитячому харчуванні рученят одинадцятимісячного немовляти.

Він був такий гарний на вигляд. Так добре пахнув.

А я, напевне, пахну грудним молоком.

Я така розгублена від гадки, до чого може призвести наша випадкова зустріч, що цього ранку мені знадобилося вдвічі більше часу, аніж зазвичай, щоб організувати все для водія з доставки. Я навіть не перевірила, чи є на сайті нові замовлення. Востаннє поглядаючи на себе в дзеркало, я бачу тільки виснажену, загнану самотню матір.

Виходжу з туалету та повертаюся до прилавка. Витягуючи з принтера аркуш замовлення, я беруся формувати картку. Мені ще ніколи не було так потрібно відволіктися, тож я радію, що зранку маю багато роботи.

Замовили букет троянд для Ґрети від Джонатана. Із запискою: «Вибач за вчорашнє. Ти мені пробачиш?»

Я важко зітхаю. Найменше полюбляю складати букети-вибачення. Мені подумки ніяк не вдається позбутися запитання про те, за що саме вибачаються. Він не прийшов на побачення? Пізно повернувся додому? Вони посварилися?

Він її вдарив?

Іноді мені хочеться записати номер телефону місцевої служби підтримки жертв домашнього насильства на картці, проте доводиться нагадувати собі, що не кожне вибачення стосується таких самих жахливих учинків, перепрошування за які доводилося чути мені. Може, Джонатан — то Ґретин друг і намагається підбадьорити її. Може, він її чоловік і вдався до якогось жарту, зайшовши надто далеко.

Хай там який привід для квітів, але я сподіваюся, він хороший. Поміщаю записку в конверт і чіпляю до букета. Поклавши букет на полицю для доставки, я витягаю аркуш наступного замовлення — аж ось надходить повідомлення.

Я хапаю телефон так швидко, ніби повідомлення зникне, якщо не прочитаю його протягом трьох секунд. Поглянувши на екран, я знічуюсь. Воно не від Атласа, а від Райлі.

Їй можна картоплю фрі?

Я хутенько відповідаю: М’яку.

Гучно кидаю телефон на прилавок. Не хочу, щоб вона їла картоплю фрі надто часто, проте Райлі бере її один-два дні на тиждень, тож я стараюся, аби зі мною вона харчувалася поживніше.

Добре було не думати про Райлі протягом кількох хвилин, але про його існування нагадало це повідомлення. І поки він існує, боюся, усякі стосунки — навіть дружні — між мною та Атласом існувати не можуть. Якщо я стану зустрічатися з Атласом, як до цього поставиться Райлі?

Як він поводитиметься, якщо колись їм доведеться бути поряд один з одним?

Можливо, я забігаю наперед.

Я дивлюся на телефон, міркуючи, що сказати Атласові. Я пообіцяла йому, що напишу повідомлення після відчинення крамниці, проте клієнти вишикувалися в чергу ще до початку робочого дня. А тепер от Райлі надіслав повідомлення, і я пригадала, що він теж існує в цьому сценарії, і через це засумнівалася, чи взагалі варто писати Атласові.

Відчиняються вхідні двері — то нарешті прийшла Люсі, моя співпрацівниця. Вона завжди здається такою зібраною, навіть коли перебуває у вочевидь кепському настрої.

— Доброго ранку, Люсі!

Відкинувши волосся з чола, Люсі ставить сумочку на прилавок і зітхає:

— А чи добрий він?

Зранку Люсі не в найліпшому гуморі. Саме тому ми із Сереною, іншою моєю колегою, зазвичай працюємо за прилавком принаймні до одинадцятої, поки Люсі складає букети в підсобці. Вона стає значно привітнішою до клієнтів, якщо випиває щонайменше п’ять філіжанок кави.

— Я щойно дізналася, що наші розсаджувальні картки так і не доставили, адже їх зняли з виробництва, а тепер уже запізно замовляти нові. А весілля менше ніж за місяць.

В організації весілля Люсі так багато всього пішло не так, що я навіть міркую, чи не порадити їй від нього відмовитися. Проте я не забобонна. Сподіватимемося, вона теж.

— Саморобні розсаджувальні картки — це стильно, — припускаю я.

Люсі закочує очі.

— Ненавиджу все, що виготовлено своїми руками, — буркоче вона. — Я тепер і весілля не хочу. Здається, ми його організовуємо довше, ніж зустрічалися. — Бо так і є. — Може, скасуємо все та поїдемо у Вегас. Ви ж от побралися таємно? Ти не шкодуєш про це?

Не знаю, з відповіді на яке запитання розпочати.

— Як це ти ненавидиш усе, що виготовлено своїми руками? Ти працюєш у квітковій крамниці. А я розлучена, тож, звісно, що шкодую. — Я передала їй невеличкий стос замовлень, до яких у мене ще не дійшли руки. — Але було прикольно, — визнала я.

Люсі йде в підсобку та береться за решту замовлень, а я повертаюся до роздумів про Атласа. Та Райлі. І кінець світу, який настає щоразу, коли ці двоє зустрічаються в моїх думках.

Гадки не маю, як усе це має працювати. Коли ми з Атласом перестрілися, усе інше, зокрема Райлі, ніби відсунулося на другий план. Але тепер думки про Райлі знову лізуть мені в голову. Не так, як я раніше переймалася думками про нього, а радше як перепона на дорозі. Моє особисте життя нарешті вийшло на пряму, без вибоїн чи вигинів, переважно за рахунок його майже півторарічної відсутності, проте зараз здається, що попереду сама лише пагориста місцевість, перешкоди та скелі.

Чи воно того варте? Звісно, Атлас того вартий.