Леся СайкоУ сучасному світі бути «успішним» стало майже обов’язковим. Ми посміхаємося, розповідаємо, що «все добре», активно ділимося картинками з подорожей, вечірок, нових досягнень. Але якщо ця зовнішня яскравість — лише спосіб втекти? Втекти від втрати, внутрішньої пустоти або болю, якого ніхто не навчив проживати.
Так народжується те, що психологи називають прихованою або неявною девіацією: зовні все виглядає прийнятно, а іноді навіть чарівно. Але всередині ховається криза.
Прихована або неявна девіація — це форма відхилення від соціальних норм, яка зовні не виглядає як порушення, але внутрішньо є деструктивною для самої особи. Вона може маскуватися під соціально прийнятну поведінку (наприклад, “веселість”, “вільний стиль життя”, “неприв’язаність”), проте за цим ховаються глибокі психоемоційні проблеми:
- непрожите горювання,
- емоційна інфантильність,
- залежності,
- уникання відповідальності,
- глибоке відчуття самотності або втрати сенсу.
Ключова ознака: така поведінка не порушує закону чи явних соціальних норм, але порушує здатність особистості жити повноцінно і підтримувати стабільні зв’язки із собою та світом.
Читайте також: Тривожність: як її подолати, можливі засоби для лікування
У фільмі Джессі Айзенберґа «Справжній біль» ми бачимо різні форми спільного болю: два брати, одна подорож, спільна втрата та різні способи життя з нею. Дейв — стабільний, тихий та спокійний, любить структуру і порядок і не дуже полюбляє бути в центрі уваги. Має сімʼю, роботу та дитину. Він вважає, що його біль «не особливий», тому самостійно бореться з його проявами.
Бенджі у фільмі постає як харизматичний, нестабільний, яскравий та веселий. Він не має постійного місця роботи, не має чітких життєвих орієнтирів, уникає болю через жарти, алкоголь, канабіс, а свою потребу в людях закриває нетривалими та поверхневими звʼязками з людьми. За його образом веселого та харизматичного ховається глибоке непрожите горювання, відчуття покинутості, потреба бути поміченим. Він не може впоратися з цим болем і тому обирає шлях втечі від нього.
Поведінка Бенджі — це приклад неявної девіації, яка порушує здатність до повноцінного життя. Соціально прийнятна, але внутрішньо руйнівна.
Його стиль життя — це прихована девіація, де ззовні він виглядає веселим, харизматичним, живе вільно, але насправді — дезадаптивний, глибоко дезорієнтований.
Важливо розпізнавати такі форми девіації та створювати простори, де можна проживати біль, втрату, кризу — без втечі.
Ми звикли реагувати тільки на «гострі» кризи — коли людина вже у депресії, залежності або розпачі. Але прихована девіація — це повільне вигорання, яке потребує уваги, турботи й розуміння.
Що з цим робити?
- Побачити — навчитися розпізнавати сигнали: втеча у враження, неможливість бути на самоті, поверхневі зв’язки, хронічна нестабільність.
- Говорити — створювати простір, де можна без сорому визнати біль, втому, вразливість.
- Підтримати — психотерапія, групи підтримки, справжні зв’язки, творчість.
- Повертати відповідальність — маленькими кроками до себе: планування, рішення, турбота.
Девіантна поведінка не завжди про кримінал чи асоціальність. Усмішка — не завжди про щастя. Іноді вона — захист. Іноді — заклик про допомогу.
Трансгенераційна травма: травматичний досвід, що переходить у спадок
У фільмі також фоном показана тема Голокосту та долі іммігрантів. Бабуся Дорі, якій вдалося врятуватися з концтабору та імігрувати до США, говорила так:
«Перше покоління іммігрантів працює на низькооплачуваних роботах — вони водять таксі, доставляють їжу. Друге покоління отримує гарну освіту, стає лікарями чи юристами. А третє покоління живе у підвалі у батьків і курить траву цілими днями».
Цей уривок з фільму та поведінка Бенджі ілюструє трансгенераційну травму, яка несвідомо зберігається у памʼяті поколінь.
Що таке трансгенераційна травма?
Трансгенераційна травма — це психологічний біль, що передається від покоління до покоління, навіть якщо нащадки не були безпосередніми свідками або жертвами подій. Вона може проявлятися через:
- несвідомі сценарії поведінки,
- емоційні патерни (тривога, відчуження, провина),
- системні сімейні динаміки (мовчання, табу, гіпервідповідальність або навпаки — втеча від обов’язків).
Іноді ми не просто несемо свій власний біль, ми несвідомо продовжуємо біль поколінь. Це той випадок, коли досвід втрати, страху, сорому або замовчування передається не словами, а поглядом, мовчанням, поведінкою. Людина може не знати, що саме сталося з її бабусею чи дідом, але в її тілі, реакціях, стосунках живе те саме напруження або тривога. Наше тіло може памʼятати те, чого не бачили наші очі.
У випадку Бенджі можна припустити: втрата бабусі — це не лише втрата близької людини, а й символічна втрата всього, що тримало його дитячу безпеку. Якщо попередні покоління не мали змоги прожити свій біль, навчити емоційної грамотності, підтримати у кризі — Бенджі опиняється сам у чужому морі, без мапи.
І тоді його «усмішка» — це не просто маска. Це сигнал: я не знаю, як інакше. І, можливо, я ніколи не бачив, як хтось проживає біль відкрито.
Ми всі час від часу ховаємо свій біль. Але ховання не лікує. Навпаки — робить ще самотнішими. Якщо ви впізнали себе або когось близького, це не страшно. Це точка опори. І з неї можна починати справжнє життя. З повагою до свого досвіду, з розумінням своїх потреб та з усвідомленням, що біль кожної людини є цінним.