Таня Касьян
На своєму досвіді вона знає, як змінювати систему «знизу» та пробивати непробивне. Анастасія Леухіна, соініціаторка кампанії #пуститевреанимацию, співзасновниця проекту «Освітній експеримент», впевнена, що варто займатись вирішенням тих проблем, які вам «болять». Про це, а також про свої висновки, зроблені під час роботи над кампанією #пуститевреанимацию та реформуванням поліції, Анастасія розповіла на SHE Congress — 2017.
Історія #пуститеменявреанимацию для мене почалась у 2004 році. Помаранчева революція. Моя маленька дитина помирає у закритій реанімації. І я залишаюсь наодинці з цим болем. З цим приниженням.
Проходить час. Проходить десятиліття. У нас знову революція. Я озираюсь назад і розумію, що пройшло 12 років, а реанімації все ще закриті. А потім я подумала: а що ти зробила для того, щоб вони були відкриті? Нічого. Воно тобі болить? Так. А що ти зробила для того, щоб це змінити? Нічого. У той момент я подумала: «Революця Гідності… Може, мені варто хоча б спробувати встановити свою гідність?» Те насильство, що я бачила у лікарнях (закриті реанімації, — прим.ред.), забирало гідність у людей. Я вирішила, що мені нема чого втрачати і треба спробувати.
Усе почалось з простого посту на Facebook з тегом на замміністра охорони здоров`я, а закінчилось наказом Міністерства. Звичайно, між цими пунктами було дуже багато роботи, зокрема інформаційна горизонтальна кампанія, до якої долучились і дехто з вас. І дуже дякую вам за це, бо без вашої допомоги це було б неможливо.
І сьогодні 24 години на добу, сім днів на тиждень відвідувачі мають право приходити до своїх родичів чи друзів у реанімацію, незалежно від їх віку. Ми підрахували, що це стосується приблизно 1 млн людей на рік і близько 800 лікарень по всій країні. Ми зробили це з нульовим бюджетом, тільки своїми силами за десять місяців спільної роботи. І для мене це історія про те, що таке реформи «знизу».
Моя філософія полягає у тому, що кожний громадянин — він, як нерв. Якщо нерви не працюють, людину паралізує. І так само в країні: якщо ми подивимось на країну як тіло, то усі ми — живі нерви. І якщо ми не передаємо больових сигналів до мозку, то тіло або паралізує, або воно вмирає.
Із цієї історії я зробила декілька висновків. І хочу поділитись ними з вами.
Мій перший висновок
Якщо ти хочеш бачити якісь зміни — ставай ними
Якщо ти хочеш більше відкритості, більше діалогу, щирості, привнось цю відкритість, діалог та щирість в інформаційне поле. Якщо ти хочеш, щоб тебе краще навчали, то краще вчись. Якщо ти хочеш, щоб тебе краще лікували, то краще дбай про власне здоров`я. Якщо ти хочеш їздити більш безпечними шляхами, то краще керуй автомобілем. Якщо ти хочеш, щоб реанімації були відкриті, то йди і відкривай їх.
Мій другий висновок
Біль — найкращий союзник
Цей висновок більш особистий. Про біль, як правило, ми не хочемо говорити, тому що коли тобі боляче, перший інстинкт — це сховатись у собі, «перегорнути сторінку» і забути. Мені здається, що як нація ми століттями накопичуємо цей біль і дуже часто з ним нічого не робимо, тому що звикли забувати про нього і не проживати його. Коли ми вже розпочали кампанію #пуститеменявреанимацию, я зрозуміла, що якщо я не розповім власну історію і не подивлюсь своєму болю в очі, весь процес буде рухатись дуже повільно. Я багато місяців намагалась написати свою історію, але вона мені на давалась. Проте одного разу щось мене підняло серед ночі. Текст про свою історію я писала сім годин. І ці сім годин я писала та плакала. Це був важливий терапевтичний момент для мене, тому що почути свій біль, прожити його — це вже частина перемоги, адже у нашому болю дуже багато сили, і коли ми дозволяємо собі зустрітись із ним, ми можемо цей біль перетворити у план, а план — в історію успіху.
Мій третій висновок
Люди — сила
Тут є два аспекти. Перший — коли ти ділишся своїм болем, то розумієш, що навколо дуже багато людей, які невидимі для тебе, але вони пережили щось подібне. Коли у мене померла маленька дитина, я не розуміла, що це відбувається не тільки зі мною. Почувши мою історію, люди почали ділитись своїм досвідом, багато хто втрачав дітей, страждав через закритість реанімації. І завдяки мережі тих людей, що почали розповідати свої історії, нам вдалось здійснити нашу кампанію. А другий аспект — це про систему. Коли ми говоримо про реформу, ми уявляємо якусь абстрактну систему без людського обличчя. Зі свого досвіду я зрозуміла, що у кожній системі нам потрібно навчитись бачити людей, встановлювати з ними контакти, власне, вибудовувати ось ту нервову систему країни, яка місцями у нас не працює. Коли ми вже майже вибороли право на доступ до дітей у реанімації, перед нами виник новий виклик — доступ до дорослих. І я зрозуміла, що мені потрібна підтримка багатьох людей. Я подзвонила одному високопоставленому чиновнику з Адміністрації президента і сказала: «Я розумію, що це не відноситься до вашої компетенції, але, будь ласка, допоможіть. Якщо ваща мама опиниться у реанімації, ви ж не зможете з нею побачитись». З того боку запала тиша, а потім він сказав: «Я пару років назад пройшов це зі своєю мамою, вона хворіла на онкологію і померла в реанімації. Я знаю, про що ви говорите, і я готовий вас підтримувати». Для мене ця історія про те, як важливо бачити обличчя за стінами абстрактних державних інститутів, які ми хочемо реформувати.
Мій четвертий висновок
Тіло — твій мотор
Це дуже персонально, але це дуже важливо. Коли ми включаємось у якісь процеси, ми одразу перемикаємо з першої на п`яту передачу і починаємо активно експлуатувати себе, своє тіло, забуваючи про те, що нам потрібні правильне харчування, спорт, сон. І це не дуже стійкий підхід. Я ще була залучена до реформування поліції, і на третій місяць роботи потрапила до лікарні. У той момент я зрозуміла, що у такому стані я не буду потрібна поліції. Коли мене залучили до атестаційної комісії, ми проводили по 40 співбесід із поліцейськими на день впродовж кількох місяців. Щоб якось вижити, я кожного дня ходила на йогу в обідню перерву. Якщо ми хочемо робити зміни та бути ефективними, нам у першу чергу потрібно піклуватись про себе і своє тіло, бо якщо воно буде забирати у вас сили, у вас не буде ресурсів для руху уперед.
Мій п`ятий висновок
Кожен малий крок має значення
Перед тим як заснувати кампанію #пуститеменявреанимацию, мені довелось зробити декілька маленьких кроків: дізнатись, як познайомитись з чиновниками, відремонтувати ліфт, поставити люки… Здається, що ці речі не варті й уваги, але вони допомагають тобі «нарощувати м`язи». Це як і з марафоном. Ви ж не одразу стаєте на дистанцію? Ці маленькі кроки допомогли мені стати сильнішою для того, щоб я була узмозі «пробігти свій марафон». До речі, коли я починала займатись бігом, я могла витримати тільки 5-7 секунд, тому що я не могла дихати. Зараз я можу бігати півтори години, тому що 5-7 секунд кожного дня допомагають тобі рухатись далі. Тож кожен маленький крок, який ви робите для того, щоб світ навколо вас запрацював по-інакшому, веде вас та світ до марафону. Кожен незначний крок насправді має значення. І взагалі, якщо не пробувати, то точно нічого не вийде.
Фото: Олена Владико