«Я хочу, щоб мої діти мали шанс на життя, хай навіть коротке»

Малці було три роки, коли німецькі окупанти вивезли її із сім’єю до гетто у місті Людмир (єврейська назва міста Володимир, Волинська область). Батько загинув під час першого нацистського нападу, але перед смертю встиг сказати Ривці: «Врятуй дітей».

Попри розбите серце й постійний страх, вона виконала обіцянку. Ривка оберігала Малку та двох її старших братів протягом вісімнадцяти болісних місяців, коли вчинки нацистів і тих, хто перейшов на їх бік, ставали дедалі жорстокішими.

Але поруч зі страхом і жахіттями гетто залишилось місце для добрих вчинків, що допомогли родині вижити: офіцер Вермахту, який врятував їх від розстрілу; польська кравчиня, що заховала братів у своїй крамниці; родина українських фермерів Якимчуків, які переховували сім’ю, коли солдати СС захопили ферму. Якимчуки викопали яму під коморою, де сім’я Малки переховувалася довгих дев’ять місяців, долаючи холод, голод і постійний страх бути викритими. Про цей досвід Малка й розповідає у книзі «Материнська відвага. Обіцянка, яка врятувала нас у Голокост», яка вийде у видавництві Лабораторія.

Наприкінці війни, без домівки і грошей, Ривка знову зібралась із силами, щоб побудувати нове життя для себе та своїх дітей.

Коли ми потрапили в друге гето, для мами стало життєво необхідним отримати блакитний дозвіл на роботу. Якщо у тебе його не було, ти вважався нелегалом і в будь-який момент тебе могли забрати і розстріляти. У першому гето блакитний дозвіл на роботу був у тата, проте безпека, яку він давав, була ілюзією.

За життям у цьому «гето для мертвих» — якщо це можна було назвати життям — наглядали двоє людей, які мали владу над нами: Лейб Кудиш, голова Єврейської ради, і Завидович, голова єврейської поліції. Незадовго після нашого прибуття мама пішла до ради і попросила блакитний дозвіл, проте їй відмовили. Більшість виділених перепусток уже роздали родичам та знайомим. Та й взагалі, жінка могла його отримати хіба в останню чергу.

Мама була знайома з Кудишем — він працював цирульником у Людмирі і відвідував ту ж синагогу, що й мої батьки. Вона звернулася до нього, пояснивши, що втратила чоловіка і тепер має дбати про свою стару свекруху і трьох малих дітей. На Кудиша це, здається, не справило жодного враження. Оскільки він брав гроші за дозволи, заробляючи кругленьку суму, то, мабуть, не дуже хотів віддавати дозвіл безкоштовно. Мама додала, що всім у гето залишилось недовго, і навіть йому. Кудиш знову відмовив. Та якщо він був непорушною скелею, то мама — нестримною силою. Потім вона розповідала, що сказала йому:

— Ваше «ні» для мене немає жодного значення. Я не вийду звідси, поки не отримаю дозвіл. Я хочу, щоб мої діти мали шанс на життя, хай навіть коротке.

Кудиш бурчав, ухилявся, сперечався, та, врешті, попри його, здавалося, непохитний опір, мама вийшла з необхідним документом.

Тепер, маючи цей дозвіл, мама могла поїхати працювати разом із чоловіками на вантажівках, поки бабця Міріам намагалася вберегти дітей. Першою роботою стало перекопування полів під наглядом вермахту. Коли сонце починало сідати, солдати зникали, щоб дати робітникам шанс сховати кілька картоплин та буряків. Здавалося, вони навіть соромились спостерігати за тим, як люди гарують.

У нашому домі (а радше халупі) було маленьке віконце, і кожного вечора бабця Міріам із братами виглядали маму, сподіваючись, що вона принесе щось їстівне. Голод був постійним, нестерпним болем. Так ми жили. Мама пошила собі маленький лляний мішечок, який носила на шиї і зберігала в ньому необхідний дозвіл.

Потім вона прибирала бараки гестапівців і есесівців. Мама попросила в охоронця якусь шмату, щоб помити вікна. Він схопив її за волосся і вирвав жмут.

— От цим і митимеш, — сказав він, розкриваючи кулак.

Додатковою перевагою дозволу на роботу, виданою Єврейською радою, було те, що всі, хто займали ту ж кімнату, що й власник — а це могло бути 10 і більше людей, — отримували такі ж гарантії безпеки, а тому, теоретично, їх не мали б негайно забирати і страчувати. Хоч для них (і нас) це був лиш тимчасовий захист, це дало можливість жити і дихати ще один день.

Мама використовувала цю лазівку, щоб врятувати якомога більше людей. Наш маленький будиночок тимчасово став притулком.

Прагнучи задобрити своїх гнобителів, члени Єврейської ради збудували біля гето причал на річці Лузі, щоб німецькі командири могли рибалити і кататися на каяках мого тата. Вони також зібрали золото, яке використали, щоб розкішно прикрасити кашкет для Вільгельма Вестерхайде.

За річницю першого погрому людям з гето дозволити піти у П’ятидні, помолитися за тисячі вбитих. У той день Кудиш організував для сім’ї та друзів велике святкування з нагоди свого срібного весілля. Зайве й говорити, що нас не запросили. Єврейська рада та єврейська поліція мали б відповісти за долі багатьох жертв нацистів. Вони складали і передавали німецькому командуванню списки «нелегалів», які не мали дозволів на роботу. Цих людей мали б забирати з гето і позбуватися їх — тоді уже було абсолютно ясно, яка доля на них чекає. На руках Кудиша і Завидовича була кров їхнього ж народу, а їхня дволикість не знала меж.

Завидович був особливо злісним, навіть за мірками того часу. Він ловив малих хлопців, зокрема моїх братів, бив їх важким шкіряним ременем і навіть змушував спускати штани. Зупинявся, тільки коли бачив кров. Руки хлопців боліли так, що вони ледь могли натягнути штани. Мама знала сім’ю, яка породила цього садиста. До вторгнення вони теж відвідували синагогу.

Дітей у гето не мало бути, тому скаржитись не було сенсу. Проте коли мама почула, що зробили з Хаїмом та Шаломом, вона зібрала всю свою силу в кулак, пішла до єврейського поліцейського відділку і зажадала поговорити із Завидовичем. Він вийшов до неї у поліцейській формі із зіркою Давида на руці. Мама розповідала, що прямим текстом сказала йому, що їй соромно за його дії як єврея і як людини: хіба не дістається нам достатньо від німців і без потурання та співпраці жертв?

Завидович наказав їй зайти до його кабінету і лягти на лаву лицем вниз. Він зняв широкий ремінь і став бити її, поки на спині не виступила кров. Сказав, що буде гірше, якщо вона не припинить скаржитись. Бідна мама. Вона стільки витерпіла за те, що захищала своїх дітей, проте вона пишалась собою. Думала, що вони обидва виживуть і тоді вона зможе дивитися світу в очі. На відміну від нього.

У гето такі створіння мали владу над нашим життям і смертю. Їхня жорстокість була способом задобрити німців та зберегти власну шкуру. Якщо хтось скаржився, то їм було досить занести нас у список нелегалів, і наступний шабат ми уже не зустріли б.