Анастасія Ніколаєнко
У видавництві «Фабула» у середині вересня вийшов новий роман Крістіни Нгуєн «Я покажу тобі Ріо». Крістіна Нгуєн — авторка серії філософських книжок для дітей та дорослих «Історії про Пандімуна» та «Нові історії про Пандімуна», а також художниця та підприємиця, яка заснувала перший в Україні сервіс оренди дизайнерських суконь та видавництво дитячих книг з доповненою реальністю «Біла сова». Роман «Я покажу тобі Ріо» уже потрапив у хіти продажів на книжковій платформі Yakaboo та увійшов до рекомендованих книг для читання цієї осені за думкою редакції Vogue Ukraine.
Ми поспілкувалися з авторкою книги та дізналися більше про сюжет книжки. Події роману розгортаються в осінньому Києві та паралельно у Ріо-де-Жанейро. Головний герой історії — популярний блогер, справжнього обличчя якого ніхто не бачив. Він ховається за образом сміливого авантюриста, який одного разу зміг круто змінити своє життя і вирушити у місто своєї мрії.
У Ріо чоловік веде повне пригод життя й постить це у власному блозі, на який підписані сотні тисяч фоловерів. Його публікації мають величезну популярність, у нього закохуються й хочуть з ним товаришувати. Але що б сказали підписники, якби довідалися, що насправді по той бік екрана ховається незграбний і невпевнений у собі мрійник, який потерпає від насмішок сусідських хлопців і зачинився у чотирьох стінах, адже боїться зустрітися з реальністю. Одного дня з вікна квартири він бачить дівчину з пшеничним волоссям, котра живе у його дворі, відтоді для нього починається нова історія, фінал якої залежатиме від того, чи відважиться він нарешті — хоч на короткий час — прожити власне, а не вигадане життя.
На обкладинці книги бачимо звернення до читачів від авторки: «Читаючи цю книгу, подумайте про те, що десь просто зараз відбувається історія, схожа на цю — історія дружби та самотності. Історія страху не встигнути, віри в мрію та пошуку того, з ким можна бодай на трохи побути собою. Історія про те, як дивак із сусіднього під’їзду може зробити щось важливе й героїчне, що змінить перебіг подій, хай про це й не розкажуть у новинах. Історія того, як дива мешкають у старих хрущовках та іноді, нехай ненадовго, перемагають реальність. Ця історія, можливо, нагадає вам про те, що колись для вас було надважливим».
Публікуємо уривок з роману
На вулиці йде дощ. Він стоїть перед вікном і виглядає надвір. Коли подивитися на нього збоку й замислитись, яке слово найперше спаде на думку, зринає одне: жирний. Він дійсно дуже жирний. Страшенно жирний. У нього добре, вдумливе — навіть симпатичне — лице, та від лиця відволікає величезне неповоротке тіло.
У дворі його так і кличуть — Жирний. «Гляньте, он Жирний пішов». Хоча саме так ніхто не скаже, бо Жирний майже нікуди не ходить. Не тому, що не любить гуляти. Гуляти він любить. Любив. Особливо в дитинстві. Мама тоді ще була жива, водила його на прогулянки. Вони походжали містом, і вона розповідала йому історії. А часом — і це було найбільше свято — брала його покататися на річковому кораблику. Однак було це давно. Тоді мама ще жила. А він був маленький, нежирний. Нині ж він майже не виходить на вулицю. Хіба, може, кілька разів на місяць. Та й то як пощастить. Такий-от у нього карантин слабкого серця, якому лікарі категорично заборонили зайві фізичні навантаження. Бо вони можуть мати смертельні наслідки для здоров’я. Так сказав лікар. Тому карантин та ізоляція як спосіб життя. Максимум, що йому можна, — дійти до поштової скриньки на першому поверсі й назад. А віднедавна, повертаючись від скриньки у свою маленьку, навіть занадто маленьку для такої великої людини, квартиру, він ще кілька хвилин стоїть у коридорі, тримаючись за стінку, щоб віддихатися і прийти до тями.
Біля Жирного сидить його кіт. Кота звуть Федором. У Федора довга сіра шерсть і великі лапи. На передніх — білі плямки біля кігтів. Їх він точить об задню стінку крісла коло вікна. Але коли Жирний бере його на руки, Федір кігті ховає. Найбільше Федір полюбляє сидіти на підвіконні й не любить виходити з дому, та навіть він буває надворі частіше за Жирного.
Жирний дивиться у вікно. Іде дощ. Кудись поспішають люди з парасолями. Одні сміються на ходу, інші просто біжать із напруженими обличчями, так ніби чудово знають, куди поспішають: немовби там на них чекає щось важливе. Або хтось важливий. Жирний міг би позаздрити тому, якими осмисленими здаються їхні життя, але він не заздрить, бо знає: зовні картинка часто оманлива. До всього, на Жирного також дехто чекає. І тому він відвертається від вікна й, повільно перевалюючись, іде до свого робочого столу, сідає за комп’ютер і відкриває вікно браузера. Знаходить свій блог. В описі блогу вказано: «Записки професійного мрійника». Щодня ці нотатки читають тисячі людей.
Жирний входить у десятку найпопулярніших блогерів країни. Його читають, його коментують, з ним погоджуються і сперечаються, його люблять і ненавидять, але всім до нього є діло і це — найголовніше. Він подобається. Він вселяє надію. Інтригує. Зачаровує. Інколи він цинічний, проте у його цинізмі проступає щось, що спонукає йому вірити. Вірити і знати, що за цинізмом криється небанальна душа одного з останніх романтиків цієї країни, що з кожним днем божеволіє все більше. Це важливо, адже за ним стежить те покоління молоді, яке завтра ще матиме шанс щось змінити. Мабуть. І зараз хтось із них читає блог Жирного і навіть вважає його своїм кумиром — якщо у цього покоління взагалі бувають кумири.
Жирного повсякчас цитують. Старші читачі порівнюють його стиль із раннім Борхесом. Юні дівчата пишуть йому любовні листи. Зазвичай пропонують спілкуватися або дружити. Він їм не відповідає. Розуміє, що пишуть вони не йому, а тому, кого бачать у словах. Словах, за якими Жирний ховається і за допомогою яких створив його — героя свого блогу: сильного й успішного романтика, трохи схильного до цинізму і здатного мріяти та красиво втілювати ці мрії в життя, любителя танго й одиночних польотів на своєму двомісному літачкові. «Візьми мене другим пілотом», — пишуть йому дівчата і надсилають гарячі фото. Жирний розглядає знімки, але повідомлення залишає без відповіді. Він точно знає: в реалі вони просто пройдуть мимо або зміряють його поглядом, у якому лиш жалість і глум. Ніхто з цих людей не став би заморочуватись і читати блог його справжнього. Бо ж складно повірити, що комусь такому, як він, є що сказати. Та й кому взагалі цікаві його думки? Він-бо — маргінал-важковаговик, витіснений на узбіччя їхнього світу, і цікавий хіба у форматі реаліті-шоу про тих, хто неминуче худне, починає зустрічатися з найпопулярнішою дівчиною країни й підписує декілька мільйонних контрактів.
Жирний не ображається. Він не дитина та знає ціну світу — з точністю до другої цифри після коми. Тому він читає, однак залишає без відповіді численні листи, які надходять на його поштову скриньку. І ще він знає ціну словам. Бо йому добре платять за роботу.
Агентку Жирного звуть Тіна. Ось уже багато років вони спілкуються тільки онлайн. Завжди без відео. Вони не зустрічалися в реальному житті, й вона не знає, який він. І все ж Жирний переконаний, що її мало хвилюватиме його вага. Вона, як і він, знає ціну словам. Вона в курсі, що слова, промовлені вчасно, коштують дорого, і працює на те, щоб Жирному добре платили за його слова. Укладає такі контракти, за які йому не доводиться торгувати обличчям.
Твої слова створюють мрії, — сказала йому якось Тіна, і він це запам’ятав.
Жирний якраз читає повідомлення від Тіни: з мосту закоханих стрибнула й розбилася на смерть п’ятнадцятирічна дівчинка. Батьки, як завжди, не в курсі, однокласники запевняють, що вона вкоротила собі віку через хлопця з паралельного класу, а той навіть не знав її імені. Радше за все, тепер він стане справжнім героєм школи, одним із тих везунчиків-поганців, за яким сохнуть легіони хороших дівчат, чия психіка спотворена ідеєю про те, що життя і стосунки — то неодмінно страждання. Невдовзі вся ця історія обросте чутками й перетвориться на чергову легенду про нещасливе підліткове кохання, пише Тіна. Чим не тема, питає вона — і має рацію. Може, накатаєш постик? Чом би й ні? Жирний знизує плечима, клацає мишкою і друкує на відкритій сторінці перші слова. Ще одна жертва у світі, де консюмеризькі настрої визначають вектор життя. Невже хтось іще ладен померти в ім’я кохання? Того самого кохання, що як привид; того, про яке всі говорять, але яке мало хто бачив. Ти його бачив? Ти готовий померти заради людини, що навіть не знає твого імені?
Стильно бути байдужим, у міру цинічним і поблажливим. Не стильно бути слабким, тому Жирний давно навчився ховати свої слабкості. Його герой байдужий і через це — сильний. Він не боїться смерті. Літає на своєму літачку, мало не торкаючись землі; з усмішкою голлівудської зірки врізається в небо, не боячись розбитися. Він знає, що життя — це так мало років, а фінал завжди однаковий, тож виконує свою партію так завзято, щоб не пропустити жодної ноти. А ще пам’ятає про кохання. Як можна забути про кохання у Ріо — найкращому місті планети, де збуваються найсміливіші мрії? І де, як не в Ріо, жити людині, що вміє дарувати гарні мрії, хай навіть лише на словах?
Насправді Жирний не бував у Ріо. Він узагалі ніде не бував. Але кого це хвилює? Адже пише він так достовірно, що навряд чи комусь спаде на думку піддати сумніву правдивість його слів. Про Ріо Жирний розповідає так, наче прожив там пів життя. Він знає всі квартали й вулиці. Знає назви старих і нових популярних ресторанів, починаючи з найдешевших забігайлівок і закінчуючи дорогими клубами з секретними кімнатами, в які ніяк не потрапити, якщо ти не селебриті або твоя золота кредитка не компенсує твоєї відсутності в музичних чартах для підлітків. Жирний із заплющеними очима зможе накреслити маршрут від пляжу Копакабана до підніжжя статуї Христа. Він знає Ріо так само добре, як знають його каріока — місцеві жителі. Жирний закоханий у це місто. За його легендою, він перебрався до Ріо, бо колись стомився від нескінченних заторів у холодному брудному мегаполісі, де всі види транспорту переповнені людьми, на обличчях яких лиш десятки варіацій злості та страху.