Андрій Худо: «Моїм дітям буде набагато складніше в майбутньому, аніж мені, тому що я всього досягав сам»

Андрій Худо, співзасновник Холдингу емоцій !FEST, батько двох дітей: Катерини і Юрія, розповідає про те, чого насамперед треба навчити дітей успішних батьків, які челенджі чекають їх у майбутньому, що допомагає драйвити бізнес та робити креативні продукти і сервіси, та як почуття свободи допомогло йому у дитинстві навчитись самостійності.

Про свободу та дитинство

У моєму вихованні ключовим моментом була самостійність. Батьки давали мені свободу і волю. Можливо, по-перше, тому, що жив я у Львові. І насправді, на той час Львову, саме у радянський час, було 45 років. Це не так багато. Наприклад, мій дід і баба народилися в Австро-Угорщині, потім була Польща, потім Радянський Союз, а до цього Німеччина, і ось — незалежна Україна. Мій дід бачив все це життя і розумів, що радянські часи колись закінчаться. Тому мені давали стільки свободи. Наприклад, було щось цікаве, мене підтримували, казали: «Давай рухайся і розвивайся». І я якось намагався вчитися в цій самостійності.

Про школу, піонерів та цінності

У школі при Радянському Союзі в мене була вчителька Наталія Миколаївна, яка дуже мене підтримувала 2 та 3 класи. Коли на уроках задавалось якесь питання, я одразу ж давав відповідь. Я став відмінником, отримував усі грамоти, похвальні листи. Вона дала мені стимул розвиватися!

Потім я трохи з`їхав: вулиця, гульки… А вже у 6 класі (це був 1991 рік) я встав у класі і сказав, що я виходжу з піонерів. Той час супроводжувався українським піднесенням: мітинги, живий ланцюг… Мама мене з собою завжди брала на мітинги,  і я був патріотично налаштований. Тому в якийсь момент сказав: «Гей, я не розділяю цього і я виходжу з піонерів». Керівничка була у шоці. Зі мною піднялись ще деякі учні, але вона покликала завуча, почала тиснути і переконувати, й інші сіли. Вони казали: «Окей, давай не будемо носити галстук, але будемо ходити в школу, як піонери» — такий собі компроміс. А я — ні, і все.  Це було абсолютно свідоме рішення. І мама мене підтримала в ньому. Я вийшов з піонерів, і одразу навчання з відмінного пішло на четвірки. І десь перед 9 класом я вирішив досягти максимуму – закінчити школу з золотою медаллю. Мама підштовхувала, щоб я ріс, розвивався, але в мене і самого був у середині міцний стимул. Потім підключився і батько, коли в мене виникли непорозуміння з вчителем англійської та ще й  директором школи. Але коли прийшла нова директорка, яка сприйняла мене нормально, я знову почав підгазовувати. І врешті-решт закінчив школу із золотою медаллю.

Про підприємницький дух

У старших класах я почав витягувати всі предмети на відмінно і почав думати, де ж це себе можна ще проявити. І я вирішив взяти приклад з батька й піти у бізнесмени. Я жив з мамою окремо, батько мені допомагав, фінансував мої заняття з репетитором для вступу в університет. Але ми з мамою жили за свій кошт і ніколи не просили. От через це й ціную гроші і вирішив бути підприємцем. Ще у дев’ятому класі, коли нам викладали економіку, я зрозумів, що це дуже цікаво. Саме підприємництво тебе тяготить до того, щоб ти думав, як заробляти гроші, створювати нові продукти. Я пам’ятаю, як моїй мамі цукром і борошном виплачували зарплатню — 90-і були роками виживання. І от у 1995 році я закінчив школу і пішов до університету ім. Івана Франка, обравши на економічному факультеті спеціальність «фінанси й кредит». Коли вступав до універу, то я більше був математиком, а ось зараз, коли веду бізнес, для мене економіка як якась гуманітарна наука. Бо бізнес це не лише заробляння грошей, це і процес створення шедевру, просування крутих ідей, драйв та формування партнерських відносин і просто кайф від усього цього.

Про дітей та принципи виховання

Ключове, що мені дали батьки, це почуття відповідальності. От зараз моя дочка пішла в школу — там багато всього, плюс у неї танці, і вона додому приходить о восьмій-дев’ятій вечора. Я хвилююсь, бо вона маленька, але моя дружина каже, що їй це подобається і потрібно її заохочувати. Я ж вважаю, що потрібно навчити її самоорганізованості. Наприклад, вона вчить німецьку, а я майже нічого не розумію в ній, з англійською я їй допоможу, але з німецькою — ні. Найняти репетитора можливо, але тоді знову ж таки постає питання часу. Так, я розумію, що темп життя зростає, всі ці технології… Навіть коли дочка бере айфон у руки, у неї все одразу працює, без додаткових пояснень. Але я дуже хвилююсь, щоб ми її не перевантажили. А син ще маленький, йому тільки 9 місяців, проте і дуже активний.

Про дружину

Ми з дружиною вже повний 21 рік, почали зустрічатися з першого курсу університету. Вона бухгалтер за освітою і працює у моєму бізнесі, але постійно має думки створити щось невелике своє. У родині я дуже демократичний. Інколи приймаю рішення, і де треба драйванути, я це роблю. Але речі стосовно дизайну будинку, наприклад, я віддаю дружині, щоб вона себе реалізувала.

Про батьківство

Коли потрібно, проводжу цілий день з дітьми. Все залежить від ситуації. Я можу все, тільки годувати груддю не можу, а памперс змінюю легко. Ми полюбляємо подорожувати разом, — запаковуємося необхідним і в дорогу. Цього літа, наприклад, я з дітьми проїхва понад 7 тисяч кілометрів на Tesla до Майорки. Я намагаюсь бути із ними у суботу і неділю вдома, в будні  — переважно дружина або бабці. Няні в нас немає, тому що є бабці і вони радіють часу, проведеному разом з дітьми.

Про майбутнє сучасного покоління дітей та освіту

Моїм дітям буде набагато складніше в майбутньому, аніж мені, тому що я всього досягав сам, а їм потрібно ще буде здійснити цей старт. І тут питання в тому, щоб не скотитися з того, що в тебе є, а й далі рости більше і більше. Це крутий для них челендж, але я буду їм допомагати, дам їм цей поштовх, щоб вони свідомо зробили свій вибір. Я хочу, щоб Катерина здобула освіту тут, саме у Львові в Україні. Думаю, що коли дитині передати всю гостинність і надати гарну освіту тут, то перед нею розкриється багато перспектив.

Я підтримую Український католицький університет, там дуже добре середовище і немає корупції. Мені здається, коли діти їздять кудись вчитися за кордон, то по закінченню вони приїжджають до України і виглядають тут білими воронами. Там інші правила, а в Україні тут не все діє. Ми повинні підтримувати і самі піднімати рівень української освіти. Коли ми це зробимо, наші університети зможуть рвати європейські і американські ринки.

Про місію та бізнес

Сказати, що у мене є якась стратегія, як жити, я не можу. Це більше про візію і бажання. Я хочу жити, працювати, змінювати місто й свою країну на краще. Коли у 2007 р. я почав робити свій бізнес з партнерами, ми розуміли, що це час кризи. Але взяли кредит у 2,7 млн, ми відкрили «Криївку»,  і воно драйвово так пішло все. Ми були окрилені першим успіхом. Так, ми почали менше заробляти в доларах після кризи 2008 року, але зрозуміли, що ми знайшли свій «блакитний ресторан».  Є багато ресторанів, але таких атмосферних і з такою філософією, як у нас, не було.

Наші ідеї і всі проекти в якійсь більшій або меншій мірі спочатку сприймали з непорозумінням, а нас вважали придурковатими. Коли робили «Криївку», то з однієї сторони бути проти ветерани УПА, а з іншої — комуністи. Але ми знайшли спільну мову і добрі стосунки з ветеранами, а комуністи просто зникли. Коли робили Галицько-жидівську кнайпу, то також нікого не думали ображати, бо слово «жид» на Галичині не є образливим, на польській мові це нормально. І от, була історія, коли до Львова на фестиваль приїхали донори-євреї з різних країн і відвідали наш ресторан. Вони спочатку оцінили це дуже позитивно, бо думали що то зробили місцеві євреї. Але були здивовані тим, що це все зробили українці, а не євреї, і прийняли це як антисемітизм. Але, я вважаю, що бар’єри тільки в голові.

Про українського споживача

Візьму приклад «Криївки»: коли ми починали у 2007 році, нашим гаслом і вітанням було «Слава Україні — Героям слава!». А потім вже і в Києві та Дніпропетровську почали це приймати. Але у 2007-му ми відчули, що наше українське, справжнє має право на життя, і штовхали цю ідею уперед. І вона розповсюдилась. Потрібно брати приклад з Європи: от вони створюють такі «кланові» чи сімейні заклади, і вони працюють і мають 100% віддачу. [traqli_related]

Про креатив, якість та стиль менеджменту

Це мистецтво — поєднувати хаос із системністю. Я не можу сказати, що в мене за кожним креативом стоїть система, але вона є і діє. Люди хочуть кращого і вони готові за це платити. Ми робимо один продукт і ми робимо це круто, плюс даруємо атмосферу, яка запам’ятовується. Як, наприклад, народилась «П’яна вишня»… Поїхали ми в Лісабон до Жоао, мого колеги по Дорадчій раді у Львівській бізнес-школі. Ми проїхали 9,5 тисяч км з дружиною. Коли опинились там, гуляли містом і зайшли з моїм партнером Юрком в Джинджеру, місцеву вишнівку. Звернули увагу, що там є черга, а для мене це показник. Повернувшись, ми вирішили зробити свій продукт на основі вишні. Взяли консультанта, довго розробляли цікавий продукт, настоювали, не отримували потрібного результату, пробували далі… І так півроку, поки ми вийшли на продукт. Звичайно, є багато хто робить і продає настоянки й інші подібні речі, які ми робимо. Але вони виробляють це все в умовах заводу, і ці продукти вони не такі, вони інші. А наша мануфактурність і ремесло, — воно працює і буде трендом майбутнього. Щоб драйвити систему, не потрібно дорогих менеджерів наймати, бо є питання: хто буде краще робити роботу — ти чи найманий хлопець, якому головне, все ж таки, заробити гроші? Ось у нас є холдинг, він великий, і філософія лише в тому, що ти маєш різноманітні шляхи і можеш залучати різних інвест-партнерів, і цим треба жити. Ти маєш свій погляд і ти лише можеш вказати людині напрямок, як в ньому працювати, але для цього ти повинен  створити сприятливе середовище, всі умови для креативу. Але перш за все ти повинен сам для себе сформулювати цілі і наполегливо йти до них.

Фото із особистого архіву Андрія Худо

— Читайте також: Савелий Либкин: «Когда у ребенка сложная роль в семье, он добивается большего»