Тетяна Марінова
Ми не звикли до війни. До цього неможливо звикнути, але ми вже починаємо усвідомлювати, що назад вороття немає. І з нами відбуваються 44 мільйони сценаріїв — залежно від того, що сталося з кожним від 24 лютого 2022 року. Які успішні практики сприяють збереженню ефективності команд після 14 місяців війни? Розмірковує Рената Дельпорте — SVP HR у SoftServe.
Які почуття після 14 місяців війни превалюють серед працівників?
Розчарування починає охоплювати. Ми бачимо інших (у кращому разі) і себе в іншому світлі. Ми знайомимось із собою, наші еталони тріщать на очах, наше его страждає, бо стикається з власними обмеженнями. Наш світогляд змінюється, бо виявляється, що просто жити вдома разом із рідними — це вже щастя. Відбувається тотальна переоцінка цінностей, особливо потерпає статусність та інші декоративні елементи істеблішменту.
Досі є неймовірним бажання, щоб все стало, як було. Не стане. Ніколи. Ми вже інші, життя інше, світ інший. І що швидше ми це усвідомимо, то менше болі і туги ми носитимемо в серці. Усвідомлення крихкості життя оголює його цінність. Ми не всевладні. Наші можливості обмежені, але, що б не відбувалося, ми здатні впливати на своє життя. Що б не сталося, ми вільні обирати ставлення до себе і ставлення до того, що відбувається навколо нас. Що б не відбувалося, одна маленька радість щодня може додавати нам віру в життя.
Як полегшити процес концентрації, особливо на роботі?
Виконання завдань, які вважалися легкими, зараз потребують набагато більше часу й забирають ресурс. Ми намагаємося бути присутніми у кількох вимірах ж робота, новини, тривога, примушування зібратись — і так по колу. Знайдіть фокус. Що таке фокус? Це коли щось для мене є домінантою. Питання: що я робитиму, якщо на кухні почнеться пожежа? Рятувати їжу чи гасити полум’я? Що є панівним у вашому щоденному житті? Як самостійно, без сторонньої допомоги, вийти із щоденного кола розпорошеності? Тривога, думки про майбутнє і невизначеність. Ви не можете концентруватись на роботі, поки тривожитесь, але ви не можете припинити тривожитися. Що можна зробити з цим? Визнати, що зараз я перебуваю в тривозі, відчути її, а не загладжувати. Дозвольте собі просто відчути всім тілом, всім розумом і всією душею: «Я тривожуся». Хочете плакати — плачте, хочете залізти під ковдру і сховатись від світу — сховайтесь. Дайте собі час на те, щоб відчути всі відчуття. Якщо від них не відвертатись, то рано чи пізно відчуття вичерпають себе. Далі подумайте про роботу: що вона вам дає, окрім грошей? Чому важливо її мати? Чому мені хочеться робити те, що роблю? Як я можу виконувати завдання у найлегший спосіб? Що варто викинути з процесів? Що додати?
Як опанувати себе з таким новим відчуттям, як «синдром рятівника»?
У багатьох із нас активізувався «синдром рятівника». Є бажання допомогти усім, але сил бракує. Насправді це почуття далеко не нове, але зараз воно загострюється. Якщо бажання допомагати є механізмом втечі від реальності, воно втомлює і вас, і тих, кому допомагаєте. Допомагати, щоб бути чи виглядати хорошим — подивіться у фейсбук! Оцініть свої сильні сторони: що ви вмієте найкраще? Де ви легкими зусиллями додаєте вартість? Рятувати не обов’язково, можна просто допомагати.
Якщо вести розмову про допомогу колегам, то актуальним є питання: як повернути людей на роботу й самим повернутися до виконання робочих завдань. Зараз продуктивність не стовідсоткова, потрібен час на відновлення, але ми говоримо із працівником з такої позиції: я тебе бачу, чую, розумію твій стан, а тепер подумаймо, як саме і коли ти зможеш зробити те, що очікується від тебе і за що ти отримуєш зарплату. Робота — це велика опора, ми будуємо плани, робимо щось значуще для інших, отримуємо емоції, спілкування. Більшість людей, які працюють, набагато стабільніші емоційно, бо опираються на щось більше, ніж вони самі. Як самому бути в ресурсі? Як кажуть китайці: якщо ти не вмієш керувати собою, ти не зможеш керувати ніким. Як ви організовуєте своє життя? Тепер це також стає окремим робочим завданням. Як я забезпечую власний ресурс? Що мене живить? Що дає відчуття власної гідності?
Що у нашій комунікації тепер буде працювати по-іншому?
Комунікація змінилася назавжди, але однаково вона є пошуком точок дотику, спільного, близького для обох сторін у компанії. Працюватиме прямота, глибинна повага до людини, а не до набору атрибутів, ролей і функцій. Певна директивність ставатиме опорою для слабших, визначення правил — базових, але непохитних. На кшталт «своїх не здаємо» — і робити це. Узгодженість інформації, одночасно переданої вербальним і невербальним способом, також набирає додаткової ваги: говорю і роблю.
Світ став іншим за кілька днів. Ніхто не знає, що він принесе за місяць. Виклик, який нам кинула доля, непорівнянний з тим, що ми вважали викликами досі. Ми поринули у хаос від чуттів та шукаємо опори. Моя головна опора — внутрішня правда життя, те, від чого я нізащо не відмовлюся. Мій план — слухати себе і діяти відповідно. У чому моя глибинна правда? Без чого я не зможу бути собою? Заради чого я хочу жити? Що може бути маленьким сонечком сьогоднішнього дня? Коли раптові події руйнують наш звичний світ і неможливо щось змінити, ми можемо втратити віру в себе і свою здатність відповідати на удари долі. Але для більшості людей проходження через вогонь випробувань приведе до зростання, а не посттравматичного синдрому. Бо ми гнучкіші й сильніші, ніж уявляємо.
Тетяна Марінова