Таня Касьян
Ярослав Коваленко, засновник демократичної школи Діксі
Для кого ми народжуємо дітей? Тільки чесно! Діти – вони для нас? Чи для себе? Зрозуміло, що ніхто не задає собі це запитання, наважуючись на народження дитини. А дарма.
Відповіді на нього будуть відрізнятися історично та географічно. Так, багато дітей в сім’ях ще сотню-другу років тому було задля того, щоб мати безкоштовних помічників у господарстві. І це все ще має місце і у сучасному світі, якщо ми говоримо про сільське населення бідних країн Африки та Азії. Ще одна дитина – ще один працівник, який вносить свою долю в економіку сім’ї вже змалечку. І концепція дитини, як власності батьків до свого повноліття, навряд чи скоро вивітриться з наших голів.
Якщо ж ми говоримо про жителів сучасних міст, то дитина перетворюється зі статті доходу на статтю витрат. І в статтю витрат значну – няня, садочок, школа, гуртки, репетитори і т.д. Але концепція своєї, власної дитини у батьків не змінюється, а навіть навпаки. Чим більше дитина є затратною, чим більше зміщується баланс «брати-давати» — тим більше батьки хочуть хоча б якось вирівняти його, отримати якийсь власний зиск. Економічно його отримати не можливо, тому залишається лише емоційно-психологічна сфера. Відчуття власності. Власності над своєю ж дитиною.
Наразі час дитинства постійно збільшується. Якщо раніше діти приходили в дорослий світ вже років з шести, а з підліткового віку працювали на тому ж рівні, то зараз період дитячої залежності збільшився в рази. Доросле життя, в кращому випадку, наступає лише після закінчення інституту. А в багатьох – взагалі років з тридцяти, поки молодь зможе знайти себе, свою справу та стати на ноги фінансово. І весь цей час вони не є самостійними. Не в змозі приймати свої власні рішення та нести власну відповідальність. А залежать від своїх батьків. От батьки і змушені думати за двох, вирішувати за двох. Звикають до того, що їх діти невіддільні від них, і є їх частиною. І процес сепарації через десятиріччя життя дітей стає болючим для всіх, бо батьки перестають вміти жити власним життям, а діти ніколи цьому і не вчились.
Діти – це окремі люди. І вони не знали, що будуть народжені для нас. Вони то думали, що є народженими для себе. Ніхто нікого не обирав, не домовлявся про умови спільного життя. Ми просто сталися в житті один одного. І ми зажди мусимо пам’ятати, що кожен з нас має право на власне життя та власний вибір. І нам важливо вчитися разом один з одним, домовляючись та поважаючи.
Якщо по-чесному, то наша задача — накормити, обігріти та відпустити дітей в світ. Ну і переживати за них, зрозуміло. Найкраще, що ми можемо зробити для їх щасливого самостійного життя – відпускати їх вже з дитинства. Не робити за них те, що вони вже можуть самостійно. І не вирішувати за них те, за що вони вже можуть нести власну відповідальність! Не хочете відпускати – не народжуйте дітей! Візьміть собаку з притулку – вона буде дивитись на вас закоханими очима все своє життя і не буде просити окремої квартири. А діти – не для цього.
Їм важливо йти своїм власним шляхом. І набивати власні гулі на цьому шляху, робити власні помилки і потім нести за це відповідальність. І не нам прогнозувати, чи здатні вони вже нести цю відповідальність – адже лише практика є критерій істини.
Зрозуміло, що нам, з вершини власного досвіду, нестерпно тяжко бачити, коли діти роблять помилки, і дуже хочеться виправити їх відразу за них. Але цим ми відразу позбавляємо їх шансу вчитися. Шансу розвиватися. Для себе, а не для нас. І досить швидко починає десь майоріти дитяча «вивчена безпомічність» — коли вони знають, що від них нічого не залежить і немає сенсу навіть пробувати, адже розумні та сильні батьки знають краще і все зроблять так, як самі вважають за потрібне. І дивуємося відсутності ініціативи, лінощам та апатії. Навчаючи цьому власними силами.
Їм важливо йти своїм власним шляхом і в освіті. І це відбувається – анскулінг, як заперечення шкільної програми, та демократичні школи, як інститути, що дають можливість кожній дитині займатися тим, що цікаво саме їй, вже існують, як явища. А проміжна ланка хоумскулерів, які вчаться шкільній програмі, але не в школі, маючи свободу у виборі навчальних інструментів та гнучкість в управлінні власним часом, вже складає мільйони дітей в світі. Діти не вчаться для себе, коли вчаться для своїх батьків. Давши їм більше вибору в шкільні роки, ми даруємо їм шанс швидше знайти себе та точніше визначиться з подальшою освітою чи навіть професією.
Звичайно, нам часто може не подобатись рішення наших дітей. В них може бути дивний для нас вибір своїх друзів, одягу, зачіски, хобі, освітнього шляху, професії, життєвого партнеру. Який буде робити нам нерви. І тут ще раз задайте собі це запитання: діти – вони для вас? Чи для себе?