Виктория Покатис
Моя бабуся завжди казала: “Побут вбиває кохання”. Ці слова міцно застрягли у моїй голові. Побут і кохання — антиподи. З цією тезою я жила багато часу. Не знаю, чому бабуся так вирішила, адже вони з дідом прожили разом понад 50 років. «Невже без любові?» — подумала я якось, коли була вже старша. Вони часто голосно сварилися і ніколи публічно не проявляли ніжність. Але вже 9 років я спостерігаю, як після смерті діда бабусине життя наче спорожніло. То про що це: про прив’язаність до людини, яка за стільки років стає тобі мало не родичем, чи все ж про любов?
Чи можна палко любити чоловіка, який систематично не підіймає накладку на унітазі, коли пісяє? Чи можна палко любити жінку, яка систематично лишає по собі жмуток волосся у душі? Чи можна палко любити, коли у вас 5-10-15-20 років побуту і ви знаєте один одного як облуплених? А якщо не палко любити, то як? Любити, коли у вас обох є обов’язки, коли підгоріла яєшня чи коли хтось невиспаний і бурчить, коли на роботі проблеми чи коли її так багато, що ніколи продихнути, любити, коли непомитий посуд і розкидані по квартирі шкарпетки, любити, коли побут стає рутиною і затягує у себе, як у болото.
Дивно, адже коли ми закохуємося, ці дрібні маленькі прояви спільного побуту стають для нас мірилом близькості. Спільно приготований сніданок, кава в постіль, щітка у ванній, залишені один в одного футболки, книжки, особисті речі. Пам’ятаєте, як у “Сексі й місті”, коли Керрі намагається лишити у Супермена свою зубну щітку? Радіє, коли вдається. Впадає у відчай, коли більшість її “ненароком” залишених речей він приносить назад. То як воно виходить, що близькість, проникненість у життя одне одного, звичайні щоденні справи, які ми спершу так прагнемо робити разом, згодом стають тим, що вбиває почуття?
Я люблю порядок, гармонію і коли речі на своїх місцях. Не люблю робити це сама і тому плачу за прибирання помешкання. Ще 20-30-40 років тому жінки в цій країні так не робили. Наші мами й бабусі займалися хатньою неоплачуваною працею, бо вважали її обов’язком нашої статі. Багато жінок досі так вважають і досі цією працею займаються. Мені здається, що обов’язок варити борщі, накинутий до всіх інших обов’язків, лишає у стосунках все менше й менше місця для спонтанної ніжності і турботи, яка так подобається нам всім у солодкі перші місяці (чи роки). І справа тут геть не в їжі. Особисто для мене справа у примусі. Я не відчуватиму бажання готувати смачну вечерю, коли мені казатимуть, що я зобов’язана це робити. І у зворотній бік так само: кава в постіль зранку — це жест доброї волі, а не обов’язок мого партнера. Тому розуміння, що бувають дні, коли сил стає хіба що на доставку піци, чи що треба взяти й зробити самому — це для мене про відчуття безпеки.
Чи реально витягнути стосунки на одній тільки добрій волі? Ну, тобто є ж якісь речі в житті, які ми робимо з доброї волі чи без неї. Наприклад, чистимо зуби, вдягаємо одяг, п’ємо тепле, коли застудили горло. То, може, і в стосунках є певний список того, що ми мусимо робити? Наприклад, підтримувати свого партнера. Ми робимо це тоді, коли нам хочеться дати підтримку і це в кайф. Але ж бувають ситуації, коли ми самі маємо недостатньо ресурсу і підтримка стає для нас непосильним завданням. То що тоді?
Якось я запитала у своєму фуйсбуці, а чи щасливі пари, які разом ходять в магазин за продуктами на вихідних. Мені справді було незрозуміло. Я й досі питаю себе, чи щасливі люди, які довго живуть разом, чи їм просто зручно? Наскільки у спільному житті чоловік і жінка можуть зберегти себе, свою окремішність? Чи так вже необхідно все робити парою? Я не маю відповідей на ці питання. Бо коли ваші стосунки тільки починаються, вам добре пекти млинці і мити посуд, обнімаючись, а за 5-10 років може захотітися піти прогулятися наодинці, бо просто хочеться тиші, усамітненості, відновлення свого особистого простору.
Універсальних рецептів не існує. Люди і стосунки — це все ж не млинці. Якщо змішати потрібні інгредієнти у правильній послідовності, не завжди вийде те, чого ми хочемо. Нам може здаватися, що чужий досвід нас може чомусь навчити. Наприклад, якщо ми знаємо, як працюють домовленості от тієї “ідеальної” пари, і скопіюємо їх ретельно, то і в нас все буде чудово. Але це не так. Навіть наш власний досвід з попередніх стосунків не завжди є релевантним у нових. Кожна пара пише правила під себе і важить тільки готовність і вміння писати їх. Про що б ви не домовлялися — про те, хто готує їжу, а хто миє посуд, чи про більш глобальні речі — все варто робити максимально чесно. Чесно не тільки один з одним, а й з самим собою. Не втягуватися в обов’язки чи домовленості, які відчуваєш виснажливими, тільки тому, що боїшся сказати партнерові прямо, що цього не хочеш. Говорити і чути один одного — єдиний рецепт, який, врешті, може спрацювати.