Леся СайкоІсторія про те, як війна поєднала долі радіоведучої-волонтерки Юлі Карпової та Героя України Сергія Пономаренка.
Ця історія могла б стати сюжетом для фільму. Вона почалася з голосу в ефірі, розвивалася на тлі війни і довела, що справжнє кохання перемагає все. Напередодні Дня святого Валентина ветеран, Герой України Сергій Пономаренко та радіоведуча й засновниця фонду «Юлині бабусі» Юля Карпова розповіли про те, як знайшли кохання всього свого життя. Їхня історія — про сміливість, добро, силу духу та любов, яка не знає перешкод.
Сергій Пономаренко багато років слухав Юлю по радіо. Він і уявити не міг, що колись вийде познайомитися з нею і стати її обранцем. Але війна змінює людей і вчить не відкладати життя на потім.
Одного разу Сергій вирішив запропонувати Юлі співпрацю щодо благодійних ініціатив. Написав їй повідомлення, але відповіді не отримав. Проте чоловік не звик здаватися, тож, коли опинився у Києві, організував цілу «спецоперацію», щоби познайомитися з володаркою голосу, який слухав щодня. Він задіяв побратимів та знайомих, щоби будь що побачитись із Юлею. Вона не знала всіх цих деталей.
«Мені просто сказали: є військовий, який сьогодні в Києві, і він дуже хоче познайомитися. Диджеї з інших радіостанцій навіть переконували її, що це зустріч, яка «мало не вирішує долю країни».
І Юля, і Сергій думали, що це буде звичайне коротке знайомство. Однак воно змінило їхні життя.
Під час зустрічі Юля багато думала про друзів, які зникли безвісти, а Сергій, навпаки, запропонував: «Давай не про війну». «Ага, добре, — кивнула Юля, намагаючись не поринути у важкі думки. — Але що ж робити, коли люди безвісти зникли?».
Відтоді Сергій і Юля спілкувалися щодня. Спершу — про просте, потім — про найважливіше. Глибина розмов допомогла їм відкрити одне одного. Виявилося, що в обох багато спільних тем, цінностей і прагнень. Їхні відверті діалоги стали основою стосунків — без прикрас, чесно, з розумінням, що війна назавжди залишає слід у кожному.
Згодом Сергій, коли мав змогу, допомагав Юлі у благодійних ініціативах і відвідував разом із нею притулки для літніх людей.
«Один із наших підопічних співав серенади, а інший, на інвалідному візку, мріяв підігравати йому на гітарі. Сергій почув це й одразу ж замовив для нього гітару. Це була остання мрія цього дідуся, яка здійснилася перед його смертю», — розповідає Юля.
Сергій робив і багато інших добрих вчинків. Почувши, що дідусь Дмитрович у притулку — великий поціновувач чаю, він купив йому всі можливі сорти.
Одного разу, коли він їхав на схід і вони спілкувалися по відеозв’язку, Сергій показав їй соняхи, що росли обабіч дороги. Юля усміхнулася: «Це мої улюблені квіти». Через кілька днів кур’єр привіз їй великий букет із запискою: «Соняхи, зібрані дорогою на схід».
Якось одна з їхніх розмов стала визначальною. Сергій зізнався Юлі, що після початку війни отримав серйозний діагноз. Він чесно сказав: «Десять разів подумай, чи тобі це потрібно. Це не тимчасова проблема. Це невиліковна хвороба, що буде лише прогресувати». На що Юля рішуче відповіла: «Якщо мені доведеться тебе возити на візочку, то це буде найкрутіший, найстильніший і найприкольніший візочок».
Історія Сергія та Юлі — це нагадування про те, що справжнє кохання не чекає ідеального моменту. Воно з’являється тоді, коли найменше на нього чекаєш. Але якщо серце підказує, що це твоє — варто зробити крок назустріч, без страху й сумнівів. Саме так зробили Сергій і Юля.