Іванна Климпуш-Цинцадзе: «Українки занадто себе самоцензурують»

09 октября, 2017

Нещодавно віце-прем`єр-міністр з питань європейської та євроатлантичної інтеграції України Іванна Климпуш-Цинцадзе брала участь у публічному заході Європейської бізнесової асоціації «Її історія: жінки, які змінюють країну». Із найцікавіших питань, на які відповіла відповідальна за гендерну політику в уряді віце-прем`єрка модератору, ми підготували для вас читанку.

Про те, чому так мало жінок на керівних посадах

Ми, мабуть, маємо певні упередження, характерні для багатьох суспільств. У в цьому сенсі ми не є винятком. Можливо, Україна іде трошки позаду деяких країн Європи, але вона точно не з останніх. Щось нам вдається робити, щось поки не дуже. Я думаю, що така ситуація складається також через те, що українська жінка себе дуже часто самоцензурує, перш за все, щодо своїх амбіцій. Їй складно поставити свою кандидатуру поряд із кандидатурою чоловіка, дозволити іншим оцінити себе як фахівця. Ми схильні поступитися заради того, щоб ніхто не подумав про нас у суспільстві, що ми занадто жорсткі й амбітні, недостатньо жіночні. Це закладено десь на рівні підсвідомості. Жінка завжди стоїть перед вибором: чи буде вона неправильно сприйнятою суспільством через те, що вона аж занадто жіночна, або через те, що їй не вистачає жіночності. І ось так ми і функціонуємо, між молотом і ковадлом.

Про пошуки себе

Із дитинства, років із п’яти, я мріяла стати лікарем. Майже до закінчення школи я була впевнена, що це моє покликання і ніким іншим я не можу бути. Так склалося, що мені довелося пережити серйозну трагедію – втрату мого троюрідного брата. Той день став для мене зламним моментом. Я відчула, що не переживу, якщо не зможу допомогти пацієнту. І тоді я почала наново шукати себе. Цей процес відбувався досить складно. Я була в останньому, тоді десятому класі. Спочатку в мене виникла ідея спробувати себе в журналістиці, але моя мама застерегла мене від цього. Вона сказала, що з моїм характером – а то був 89-й рік – мене або ж уб’ють, або відправлять у невідомі села, де я збиратиму нікому не потрібні інтерв’ю. І я, на щастя, прислухалася до її порад. Власне, мамина порада спрямувала мене на отримання першої вищої освіти: «Я логопед-дефектолог, завжди маю два місяці відпустки влітку, а це для жінки з дітьми має велике значення, отримую доплату до зарплати за шкідливість роботи. Ти хотіла займатися психологією, чимось на перетині з медициною? То йди в дефектологію». Так я вступила до педагогічного інституту. Але всі п’ять років навчання перетворилися на пошуки себе. Я слухала різні додаткові лекції в інших внз, окрім свого, ходила до театрів, відвідувала виставки, брала участь у спортивних змаганнях, навіть виграла конкурс на телеведучу (хоч потім цим не скористалася), але ніяк не могла визначитися з майбутньою професією.

Якось я вирішила взяти участь у конкурсі на рік навчання в Америці та перемогла. Я їхала вчити психологію, і в мене не залишалося сумнівів щодо правильності обраного шляху. Але в Америці я відкрила для себе, що мені дуже подобаються міжнародні відносини, міжнародне право. І там на стику психології я почала вивчати міжнародні відносини. Після повернення в Україну я все ж закінчила інститут, до речі, з відзнакою. А після цього поступила і провчилася ще на стаціонарі Інституту міжнародних відносин, паралельно вже працюючи. Я тішуся, що завдяки тому, що було закладено батьками, завдяки своїм мріям, мені вдалося знайти себе. З того часу я завжди робила те, що я люблю, та любила те, що роблю. Усе це разом із підтримкою людей, із якими я йшла життям, з якими працювала, дало мені можливість опинитися там, де я зараз.

Про work/life баланс

Якби не Майдан, я точно не обіймала би посаду віце-прем`єр-міністра сьогодні. То був рубікон, і треба було обирати. Вибір був непростий. Протягом всього життя я працювала тільки в неурядових організаціях і уникала справ із державою. Тож Майдан став лакмусовим папірцем, перевіркою на готовність. Я мала тяжку розмову, насамперед, із собою та спитала поради у свого чоловіка. Ми розуміли, що баланс іде не на користь сім’ї, що комусь треба взяти на себе додаткову відповідальність. Тому я безмежно вдячна, що він мене в той час підтримав. Я також спілкувалася із батьком перед тим, як піти у парламент. Це дало мені можливість почати реалізовувати важливі для країни речі. Коли ж я йшла на посаду віце-прем`єр-міністра, в мене був ще один важливий радник – це моя старша донечка Соломійка, якій на той момент було неповних 14 років. Я пояснила їй, що через купу роботи та постійні відрядження буду проводити вдома ще менше часу. Соломійка дуже відповідально, усвідомлено ухвалила рішення і навіть запевнила, що всіляко допомагатиме та піклуватиметься про меншу сестру Меланку. Ми уклали з нею таку собі соціальну угоду. Не можу сказати, що ця угода ідеально працює. Звісно, ні. Але доня знає, що вона причетна до цього рішення, що це частина нашої спільної відповідальності.

Звичайно, було б ідеально, якщо б ми наші робочі думки та емоції не тягли додому. Але поки не винайшли такий перемикач, щоб можна було зайти в хату, залишивши всі робочі моменти за дверима. Ба більше, ти ж приносиш із собою купу паперів, листів, на які маєш відповісти, коли заснуть діти. Тому робота ще досі кочує додому. Усі ми намагаємося знайти варіанти того, як від неї абстрагуватися. Я принаймні намагаюся проводити один день на тиждень (неділю) поряд з родиною, вдома за умови, якщо не у відрядженні. Це не означає, що я завжди можу присвятити весь час родині, але я перебуваю в зоні досяжності, до мене можна підійти, поговорити вживу, а не телефоном чи через месенжери.

Проте усім треба навчитися говорити «ні». Перш за все, задля підтримки балансу між роботою та особистим життям. Відмовляти потрібно, виходячи із пріоритетів, з цінностей і з власного досвіду. Коли розумієш, що біжиш марафон, а не спринтерську дистанцію, тут і береться це вміння говорити «ні». Після Майдану нам усім здавалося, що ми біжимо спринт. І мало хто з нас усвідомлював, що сил має вистачити на марафон. Для цього вкрай потрібно вміти відмовляти, а це не завжди виходить.

Про українську політику та досягнення у роботі

Звісно, хотілося б, щоб деякі речі відбувалися інакше. Але попри те, що ти віце-прем`єр-міністр, на певні процеси ти не маєш жодного впливу. Ти його апріорі не можеш мати, ані де факто, ані де юре. Тільки своїм серцем можеш впливати. А претензію виставляють тобі як представнику уряду. Оце тяжко сприймати.

Найпереконливіші аргументи вдається знайти, коли ти говориш про ті речі, в які ти віриш. Легко говорити про Україну, про людей, з якими працюєш. Людей, заради яких працюєш, на яких покладаєшся, в яких горять очі. Про ті речі, які ти робиш маленькими кроками. Маленькими, тому що великими не виходить через процесуально налаштовану бюрократію, постійний спротив із різних боків. А ще нелегко, але переконливо виходить говорити, на жаль, про війну. Думаю, це тому, що вона проходить крізь серце. Коли ж аргументи тих людей, з якими доводиться спілкуватися, зводяться, наприклад, до сотої долі відсотку втрат у іноземних фермерів через запровадження санкцій проти Російської Федерації, дуже легко підбирати контраргументи. Часто доводиться говорити про неспіввимірні речі, але це, на жаль, поки є частиною нашого життя.

Нам вдалося зробити багато речей, в яких є і доля моєї роботи – той же безвіз чи чергові продовження санкцій проти РФ, наприклад. Та немало ще попереду. Моїм нещодавнім особистим досягненням вважаю те, що наша збірна цього року таки взяла участь у Invictus Games. Без залучення в процес моєї команди цього б точно не відбулося.

Про публічну критику

Серед тих, хто мене критикують, я маю «улюбленців», зокрема, Радикальну партію Олега Ляшка. Я думаю, що таку критику варто позитивно сприймати, адже її треба заслужити, як на мене, саме правильністю дій. Безумовно, важко втриматися від емоцій, але, разом з тим, намагаєшся зрозуміти, чим викликана критика, якими діями. Якщо ж вона безпідставна або така, що націлена на твої справжні переконання, то це ще раз підтверджує правильність обраного шляху, додає впевненості та допомагає далі розвивати те, що ти робиш.

Про квотування для жінок в органах влади

Два роки тому нам вдалося запровадити квотний принцип в Законі «Про місцеві вибори» на представництво в партійних списках 30% осіб однієї статі. Ми нашим колегам-чоловікам у парламенті аргументували це так: «Хлопці, колись вас теж треба буде захищати». Єдине, що ми не врахували тоді, – це необхідність встановлення покарань за недотримання цієї норми. Але, незважаючи на те, що норма залишалася добровільною, у списки було включено значно більше жінок, які потім пройшли на виборах. Коли я прийшла в парламент, я була категорично проти квот. Чим я, жінка, не конкурент чоловіку? Хоча і в мене були неприємні ситуації. Коли мені було років 25, на серйозних зустрічах із безпекових питань сивочолі чоловіки мені казали: «Ой, ви сьогодні так гарно виглядаєте», а потім до чоловіків: «Хлопці, давайте поговоримо про геополітику чи безпеку». До мене тоді не відразу почали прислухатися, але з часом це минуло. Сьогодні ж я переконана, що для пришвидшення процесу реформ нам треба запровадити квоти. Нам потрібно мати принаймні 150 жінок у парламенті. Хоча б 30% жінок в уряді, в корпоративному управлінні на найвищих посадах, адже аналітично-статистично доведено, що це підвищує ефективність роботи. З часом люди до цього звикнуть. Тому я виступаю за квоти як тимчасовий засіб.

Про джерело енергії та натхнення

Це люди, з якими я працюю. Я не очолюю жодне міністерство, тому мене часто веселить, коли періодично говорять «Іванна та її міністерство». Я все чекаю, коли воно з’явиться (сміється). Але колеги з урядового офісу, моєї служби, різних міністерств, з якими постійно працюю, щирість намагань кожного з них додає енергії. Бо ти знаєш, що не можеш їх підвести, і у відповідь сподіваєшся, що так само зможеш на них розраховувати.

Поза тим є ще одна категорія людей, від яких я беру не енергію, а приклад, звідки брати цю енергію. Це такі люди, як Ірина Геращенко, Марія Іонова, Ганна Гопко, Вікторія Войцицька, інші. Це ті жінки-парламентарі, які роблять 15 справ одночасно, роблять їх якісно, щиро, з якоюсь неймовірною швидкістю і вогнем в очах. При цьому встигають ще неймовірну купу речей робити вдома. Я дивлюся на них і думаю: якщо вони можуть, тоді я теж впораюся. Ми всі одна одній встановлюємо планку, якої хочемо досягти. І досягаємо її завдяки підтримці тих, хто «в тилу».

Щодо відпочинку, я дуже люблю той час, коли вдається побути поряд з родиною, і немає значення, в який спосіб. Коли ми разом і є ще можливість поспілкуватися з друзями, поїхати кудись недалеко, за Київ чи у Чернігів, Умань, Кам’янець-Подільський, то ми обов’язково це робимо. Правда, це вдається дуже нечасто. Напевно, я також відпочиваю, коли готую. Я це дуже люблю і намагаюся приділити цьому 4-5 годин, ближче до ночі — або в суботу, або в неділю з тим, щоб дітям було, що поїсти приготоване мамою на кілька днів. Я так само люблю залізти під ковдру і читати книжку, пити каву. І ні про що не думати. Але так майже ніколи не виходить, тому це трохи теорія чи радше мрії. Я думаю, що у всіх періодами: інколи хочеться активного відпочинку – піти в ліс, у гори, на екскурсію, а деколи, через виснаженість, – просто заховатися в мушлю.

Про секрет успішної роботи

Коли мені було років 18, я їхала на ескалаторі на станції метро «Університет». Там довгі два ескалатори. І от я їду і міркую над тим, що я хочу робити в цьому житті, для чого я хочу це робити, чи хочу я це робити для людей. Я поставила тоді собі ці питання та подивилася навколо. А чи дійсно я люблю всіх цих людей? Такі різні, вони їдуть на ескалаторі, тобі назустріч, з тобою разом. Не можу сказати, що в мене була вселенська любов до всіх одразу, але після цього я дедалі частіше ставила собі це питання. Думаю, що все те, що я роблю, мені вдається завдяки тому, що я дійсно люблю людей.

Записала Лідія Єршихіна

— Читайте також: Марія Іонова: «Якщо жінка має право, то вона має вибір»