Леся СайкоІсторія української культури часто малюється в образах романтичних поетів та ідейних борців, але за лаштунками визначних подій нерідко стояв холодний економічний розрахунок, помножений на щирий патріотизм. Одним із найяскравіших прикладів такого симбіозу є видання «Кобзаря» 1860 року — книги, що побачила світ завдяки «цукровим грошам» Платона Симиренка.
У середині ХІХ століття родина Симиренків була символом технічного прогресу. Їхня фірма «Брати Яхненки і Симиренко» володіла найсучаснішими на той час цукровими заводами та навіть побудувала перший металевий пароплав на Дніпрі. Платон Симиренко, здобувши освіту в Парижі, привіз в Україну не лише європейські технології, а й розуміння того, що великий бізнес має нести відповідальність перед національною культурою.
Коли Тарас Шевченко у 1859 році відвідав Мліїв (резиденцію Симиренків), він був вражений масштабами підприємства. Саме там, серед запаху патоки та гуркоту парових машин, народилася домовленість, що змінила історію української літератури.
Угода на 1100 карбованців
Шевченко мріяв про нове, повне видання своїх творів, але після заслання був фактично без грошей. Цензура дала дозвіл на друк, але друкарні вимагали передоплату. Платон Симиренко, не вагаючись, виділив 1100 карбованців — на ті часи це була колосальна сума (для порівняння: корову можна було купити за 3-5 карбованців).
Цікаво, що Симиренко виставив лише одну умову: його ім’я не повинно фігурувати на сторінках книги як мецената. Він робив це не заради слави, а заради справи.
Стосунки поета і підприємця не були просто благодійністю. Це була своєрідна інвестиція в культуру з цікавою схемою повернення коштів:
У січні 1860 року «Кобзар» вийшов накладом 6050 примірників.
Оскільки Симиренко відмовився приймати гроші назад «у конверті», Шевченко розраховувався з ним примірниками книги.
Значну частину тиражу було відправлено до Млієва, де Симиренко розповсюджував їх серед працівників заводів та місцевої інтелігенції, фактично повертаючи інвестицію через освіту власного народу.
«Цей Кобзар — це Ваша дитина, Платоне Федоровичу», — писав Шевченко в одному з листів, визнаючи вирішальну роль промисловця.
Платон Федорович розгорнув першу книгу і на титульній сторінці прочитав: «Коштом Платона Симиренка». Ось за цей напис Платон Федорович на Тараса Шевченка образився до кінця своїх днів.
Видання 1860 року стало справжнім бестселером. Воно довело, що:
- Українська книга може бути комерційно успішною, якщо за справу береться професійний видавець та надійний інвестор.
- Промисловий капітал може стати фундаментом незалежної культури, не чекаючи на державні субсидії від імперії.
- Синергія бізнесу та мистецтва здатна обходити цензурні перепони швидше, ніж будь-яка політична декларація.
Без цукрових мільйонів Симиренка голос Шевченка в 1860 році міг би залишитися в рукописах, а українське відродження — втратити свій найпотужніший друкований символ. Ця історія вчить нас, що за кожним великим словом часто стоїть чиясь чесна праця та вчасно підставлене фінансове плече.
«Кобзар» сьогодні:
У XXI столітті «Кобзар» остаточно перестав бути просто збіркою поезій, перетворившись на інтелектуальну зброю та символ незламності.
Сьогодні ми бачимо цю книгу в рюкзаках військових на передовій, її рядки стають гаслами на шевронах, а образ самого Шевченка — сучасним і драйвовим (від «Кобзаря-супергероя» до рок-інтерпретацій його текстів).
Для сучасного українця видання 1860 року є нагадуванням, що боротьба за право бути собою триває століттями, але вона завжди має фінальний успіх. Сьогодні «Кобзар» — це наш маніфест свободи, який доводить: слово, підкріплене волею та ресурсом, здатне вистояти проти будь-якої імперії, перетворюючи культурну спадщину на живу силу національного спротиву.