Коріння чи метастази? Колонка редактора про те, що залишають в нас колишні стосунки

“Флешбек В’єтнам” — так називає мої стани, коли я зловила тригери з колишніх стосунків мій хлопець. Каже, що у мене в такі моменти все написано на обличчі. Це неуникна річ, що у свої треті-п’яті-десяті і так далі стосунки ми приходимо з багажем спогадів, знань, досвіду, який може бути як позитивним, так і негативним. Цей багаж не видно зовні — як то кажуть, you never know, де у людини вилізе той тригер і чому. Мені колись розповідали про жінку, яка після розлучення з неприязню почала ставитися до чоловіків на ім’я Георгій і жінок на ім’я Світлана. Георгієм звали її чоловіка, а Світланою — жінку, до якої він пішов. Всі Георгії для неї відтоді були зрадниками, а всі Світлани — хвойдами. Історія проста і стара як світ. Все це сталося ще до ери соцмереж і тренду ходити до психотерапевта. Тій жінці довелося носити в собі образу на Георгіїв і Світлан все життя. Тож уявіть, як це їй його попсувало.

Люди, з якими ми близько спілкуємося, живемо, перебуваємо у стосунках, лишають на нас свій слід. Не впевнена, що його глибина залежить від часу, проведеного разом. Бо ж є іще сила почуттів, рівень близькості, спільний досвід. Коли стосунки завершуються, ми не можемо вийти з них такими, якими були до. Хоча інколи дуже хочемо відкотити себе назад, до умовних базових налаштувань. Людина і її досвід взаємодії з іншими людьми, звички, уподобання і характер уявляються мені чимось подібним до цибулини чи багатошарового листкового пирога, де кожен пласт — то щось, що привнесли в неї інші люди. Ти чітко знаєш, звідки це в тобі взялося, хто автор цієї риси чи звички, які слова чи події лишили на тобі слід. Але інші люди цього не знатимуть, ти для них — цільний витвір, з усією багатошаровістю.

Я думаю, що навчитися сприймати і любити ці свої сліди після того, як стосунки завершилися — це виклик. Якось подруга спитала мене, як я можу після розлучення слухати музику, дивитися фільми і ходити в ті місця, куди ми ходили разом із колишнім чоловіком. Невже мені від цього не боляче, спитала вона. І я тоді справді задумалася, як же так, що не боляче. Як же так, думала я, що я люблю розповідати, що мої музичні смаки сформував мій колишній чоловік у 20 років, а до того музику я взагалі не слухала. І моя любов до Португалії і португальської культури — це теж його вплив. Виходить, що без нього я б не дізналася, що таке паштейш і не навчилася б їх пекти, не спробувала б відкрити паштелерію і не отримала б цей неоціненний досвід, до якого ще колись планую повернутися. Я знаю ледь чи не всі китайські забігайлівки в Києві, тому що ми з ним любили до них ходити і порівнювати, де як готують. Як так, що коли я веду когось нового в китайський… кхм, язик не повертається сказати ресторанчик… заклад на Ніжинській і розказую, як колись сюди вхід був через гуртожиток і з паспортом, навіть не сіпається десь всередині жодного смутку чи жалю? Навпаки, я люблю ці спогади, визнаю їх частиною себе і не готова прощатися з цими своїми пластами листкового пирога тільки тому, що ми розлучилися.

Вкрай рідко, але буває, що в нашому житті трапляються люди, які не просто лишають сліди чи спогади, а впливають на те, ким ми є, формують нас. Це як у дерева: є кола, що позначають періоди росту, а є серцевина. Не знаю, чи пишу я зараз про щось зрозуміле переважній більшості, чи ні. Але є люди, які привносять своє у саму нашу сутність, в цю серцевину. І добре, якщо те, що вони привносять — хороше і світле. Мені пощастило, що чоловік, який додав своє до моєї серцевини був самим втіленням доброти і жертовності. Втім трапляється, що стосунки завершуються не з нашої волі. Люди смертні, раптово смертні, як казав класик. Цю незавершеність прийняти найважче. У когось на прийняття і пошуки мотивації жити далі йдуть роки. Але навіть коли ти приймеш і навчишся жити із втратою, пояснити комусь сторонньому про серцевину важко, не знаю, чи взагалі можливо. З віком шрами тоншають і білішають, деякі навіть перестають боліти. А серцевина лишається. І єдине, що можна зробити — це жити, приймаючи себе такою, як є, разом із серцевиною, разом із втратою, про яку вона нагадує.

А бувають розриви, які залишають по собі пустку. Стосунки, з яких ми приходимо, як з війни. Травматичні, некрасиві, болючі фінали, які змушують нас сумніватися у самих собі. Людина йде, а ти ще якийсь час інерційно ведеш війну у своїй голові і з нею, і з самим собою, намагаючись щось довести. Після воєнних дій всередині лишається випалена земля, лунка порожнеча. Ніби в животі грали з усіх сил на гітарі, а потім різко кинули, і струни гудуть. Я знаю, ця порожнеча заповниться. Час внесе свої корективи, люди, думки, події, життя закрутить. Але це відчуття порожнечі — це лакуни, які залишаються в нашій душі після глибокої присутності в ній іншої людини. І не зовсім зрозуміло, коріння ти з себе витягаєш чи метастази.

Боротьба за людей: які рішення працюють у 2026 році

8 липня 2026 року в Києві HR Wisdom Summit 2026 об’єднає HRD, CEO та керівників компаній для обговорення найгостріших викликів ринку праці. Учасники говоритимуть про утримання талантів, адаптацію ветеранів, нові моделі управління командами та розвиток навичок, необхідних бізнесу вже сьогодні.

З віком і з досвідом ми приходимо у стосунки кожен зі своїми шрамами. Спочатку приховуємо їх, і з відстані видно дорослу людину, в чомусь жорстку, в чомусь м’якшу, стриману чи розкуту, але все одно вдягнену у свій захисний костюм. Потім відстань скорочується, ти підходиш ближче, захисний костюм падає і під ним все разом: і м’якесенька незахищена серцевина, і шрами, і страхи, і перемішані пласти листкового пирога. І це заворожує. От вона, інша людина, така як є. Так, не всіх можна підпустити близько і не з усіма зняти захисний костюм. Не всім вдається прийняти і полюбити себе пошрамованого і зміненого життям, досвідом, іншими людьми. Але завжди можна спробувати. Адже наше життя ніколи не закінчується з кожним новим фіналом стосунків. Комусь потрібно одна-дві спроби, а хтось раз за разом шукає своє, думаючи “ну що ж зі мною не так”. Все так, насправді. Хоча з кожним разом треба все більше і більше сміливості, щоб шукати.

Анастасія Багаліка, оглядачка, редактор WoMo