Виктория Покатис
“Флешбек В’єтнам” — так називає мої стани, коли я зловила тригери з колишніх стосунків мій хлопець. Каже, що у мене в такі моменти все написано на обличчі. Це неуникна річ, що у свої треті-п’яті-десяті і так далі стосунки ми приходимо з багажем спогадів, знань, досвіду, який може бути як позитивним, так і негативним. Цей багаж не видно зовні — як то кажуть, you never know, де у людини вилізе той тригер і чому. Мені колись розповідали про жінку, яка після розлучення з неприязню почала ставитися до чоловіків на ім’я Георгій і жінок на ім’я Світлана. Георгієм звали її чоловіка, а Світланою — жінку, до якої він пішов. Всі Георгії для неї відтоді були зрадниками, а всі Світлани — хвойдами. Історія проста і стара як світ. Все це сталося ще до ери соцмереж і тренду ходити до психотерапевта. Тій жінці довелося носити в собі образу на Георгіїв і Світлан все життя. Тож уявіть, як це їй його попсувало.
Люди, з якими ми близько спілкуємося, живемо, перебуваємо у стосунках, лишають на нас свій слід. Не впевнена, що його глибина залежить від часу, проведеного разом. Бо ж є іще сила почуттів, рівень близькості, спільний досвід. Коли стосунки завершуються, ми не можемо вийти з них такими, якими були до. Хоча інколи дуже хочемо відкотити себе назад, до умовних базових налаштувань. Людина і її досвід взаємодії з іншими людьми, звички, уподобання і характер уявляються мені чимось подібним до цибулини чи багатошарового листкового пирога, де кожен пласт — то щось, що привнесли в неї інші люди. Ти чітко знаєш, звідки це в тобі взялося, хто автор цієї риси чи звички, які слова чи події лишили на тобі слід. Але інші люди цього не знатимуть, ти для них — цільний витвір, з усією багатошаровістю.
Я думаю, що навчитися сприймати і любити ці свої сліди після того, як стосунки завершилися — це виклик. Якось подруга спитала мене, як я можу після розлучення слухати музику, дивитися фільми і ходити в ті місця, куди ми ходили разом із колишнім чоловіком. Невже мені від цього не боляче, спитала вона. І я тоді справді задумалася, як же так, що не боляче. Як же так, думала я, що я люблю розповідати, що мої музичні смаки сформував мій колишній чоловік у 20 років, а до того музику я взагалі не слухала. І моя любов до Португалії і португальської культури — це теж його вплив. Виходить, що без нього я б не дізналася, що таке паштейш і не навчилася б їх пекти, не спробувала б відкрити паштелерію і не отримала б цей неоціненний досвід, до якого ще колись планую повернутися. Я знаю ледь чи не всі китайські забігайлівки в Києві, тому що ми з ним любили до них ходити і порівнювати, де як готують. Як так, що коли я веду когось нового в китайський… кхм, язик не повертається сказати ресторанчик… заклад на Ніжинській і розказую, як колись сюди вхід був через гуртожиток і з паспортом, навіть не сіпається десь всередині жодного смутку чи жалю? Навпаки, я люблю ці спогади, визнаю їх частиною себе і не готова прощатися з цими своїми пластами листкового пирога тільки тому, що ми розлучилися.
Вкрай рідко, але буває, що в нашому житті трапляються люди, які не просто лишають сліди чи спогади, а впливають на те, ким ми є, формують нас. Це як у дерева: є кола, що позначають періоди росту, а є серцевина. Не знаю, чи пишу я зараз про щось зрозуміле переважній більшості, чи ні. Але є люди, які привносять своє у саму нашу сутність, в цю серцевину. І добре, якщо те, що вони привносять — хороше і світле. Мені пощастило, що чоловік, який додав своє до моєї серцевини був самим втіленням доброти і жертовності. Втім трапляється, що стосунки завершуються не з нашої волі. Люди смертні, раптово смертні, як казав класик. Цю незавершеність прийняти найважче. У когось на прийняття і пошуки мотивації жити далі йдуть роки. Але навіть коли ти приймеш і навчишся жити із втратою, пояснити комусь сторонньому про серцевину важко, не знаю, чи взагалі можливо. З віком шрами тоншають і білішають, деякі навіть перестають боліти. А серцевина лишається. І єдине, що можна зробити — це жити, приймаючи себе такою, як є, разом із серцевиною, разом із втратою, про яку вона нагадує.
А бувають розриви, які залишають по собі пустку. Стосунки, з яких ми приходимо, як з війни. Травматичні, некрасиві, болючі фінали, які змушують нас сумніватися у самих собі. Людина йде, а ти ще якийсь час інерційно ведеш війну у своїй голові і з нею, і з самим собою, намагаючись щось довести. Після воєнних дій всередині лишається випалена земля, лунка порожнеча. Ніби в животі грали з усіх сил на гітарі, а потім різко кинули, і струни гудуть. Я знаю, ця порожнеча заповниться. Час внесе свої корективи, люди, думки, події, життя закрутить. Але це відчуття порожнечі — це лакуни, які залишаються в нашій душі після глибокої присутності в ній іншої людини. І не зовсім зрозуміло, коріння ти з себе витягаєш чи метастази.
З віком і з досвідом ми приходимо у стосунки кожен зі своїми шрамами. Спочатку приховуємо їх, і з відстані видно дорослу людину, в чомусь жорстку, в чомусь м’якшу, стриману чи розкуту, але все одно вдягнену у свій захисний костюм. Потім відстань скорочується, ти підходиш ближче, захисний костюм падає і під ним все разом: і м’якесенька незахищена серцевина, і шрами, і страхи, і перемішані пласти листкового пирога. І це заворожує. От вона, інша людина, така як є. Так, не всіх можна підпустити близько і не з усіма зняти захисний костюм. Не всім вдається прийняти і полюбити себе пошрамованого і зміненого життям, досвідом, іншими людьми. Але завжди можна спробувати. Адже наше життя ніколи не закінчується з кожним новим фіналом стосунків. Комусь потрібно одна-дві спроби, а хтось раз за разом шукає своє, думаючи “ну що ж зі мною не так”. Все так, насправді. Хоча з кожним разом треба все більше і більше сміливості, щоб шукати.
Анастасія Багаліка, оглядачка, редактор WoMo