Анастасія Ніколаєнко
Знаменитий роман Майкла Каннінґема «Дім на краю світу», який вийде у видавництві Лабораторія, — це історія життя друзів, чиї долі то переплітаються, то знову роз’єднуються протягом трьох десятиліть, оголюючи живий нерв цілого покоління — нестримного, щирого і жадібного до всіх утіх життя.
Після закінчення коледжу Боббі переїжджає в Нью-Йорк до друга дитинства Джонатана та його сусідки по кімнаті Клер — популярної любительки сексу, наркотиків та інших небезпечних розваг нічного міста. Боббі і Клер закохуються, руйнуючи всі плани Джонатана. А коли Клер вагітніє, трійця остаточно вирішує створити власну особливу сім’ю, де всі троє будуть брати участь у вихованні дитини, і переїжджає на край світу — в невеликий фермерський будинок неподалік Вудстоку, місця, сповненого таємниць та чудес.
Ми були майже коханцями. Ми вдвох піднялися в ясні високості кохання, де люди тішаться інакшістю своїх партнерів, милуються їхніми дивацтвами і бажають їм усього найкращого. А що ми не були коханцями в тілесному значенні цього слова, в нас не було потреби допікати одне одному. Ми з Клер ділилися найтемнішими таємницями й зізнавалися в найдурніших страхах. Разом вечеряли й ходили на закупи, оцінюючи чоловіків, яких проминали на вулиці.
Коли озираюся назад, то мені здається, що ми були як сестри в старих казках — тих, де молодша красунечка не може вийти заміж, доки хтось не попросить руки її старшої негарної сестри. Але в нашому випадку ми обоє були обома сестрами одночасно. Ми обговорювали одяг, пліткували, досліджували себе й без особливого нетерпіння чекали, чи хтось заявить права на когось із нас і поведе до того іншого, страшнішого кохання.
Ми три роки прожили разом у шестиповерховому будинку без ліфта на Східній Третій вулиці між авеню А і Б, де пуерториканки лаялися іспанською, а торговці наркотиками постійно то заселялися у підвальні помешкання, то з’їжджали. Обдовбані і вродливі на розрив серця хлопці танцювали перед велетенськими радіо на перехрестях.
Ми жили там, бо так було дешевше, а ще тому, що, як ми зізналися однієї п’яної ночі, нам здавалося, наче там цікавіше, ніж у безпечніших частинах міста. Ба більше, я зізнався, що цей райончик — джерело історій, які можна буде розповідати у кращому житті, котре колись та й настане.
Щойно я це промовив, Клер скептично поглянула на мене і сказала:
— Віра в майбутнє — це трошки непристойне захоплення, тобі не здається? Це наче збирати кораблики у пляшках. Розумієш? Похвально, але так трошки кріпово.
Клер було тридцять шість — на одинадцять років старша за мене. Вона жила з тихою, але невідступною і лютою вірою в кілька тез. Вірила, що Джеймс М. Кейн — найвидатніший американський письменник, що суспільство сягнуло піку під кінець 1930-х і що для жінки її віку й особливостей чоловіків не лишилося.
Коли я намагався посперечатися з останнім пунктом, Клер відповідала з життєрадісною, але притомленою терплячістю доброї вчительки, що зіткнулася з десятитисячним безперспективним учнем.
— Викреслюємо такі категорії, — казала вона й починала перелічувати на пальцях. — Геї. Одружені. Молодші за двадцять п’ять. Старші за двадцять п’ять, але зацікавлені тільки в юних і вродливих. Чоловіки, досі вільні тому, що нездатні на стосунки. Просто мудаки. Ґвалтівники і психи-вбивці. Ну, гаразд. І хто ж залишається?
Свої повсякденні справи Клер провадила з іронічним оптимізмом другої скрипки в комедії тридцятих. Чи як вціліла у війні, що попри все вдягає високі підбори й помаду, щоб пройти між руїн.
Коли вона депресувала, ми заводили розмову про те, щоб разом завести дитину. Клер уже мала за плечима шлюб, аборт, десятки коханців і три зміни кар’єри. Я ж три роки як закінчив університет і вів кулінарну колонку в тижневій газеті, певний тільки у власній хіті до чоловіка, котрого називав своїм коханцем.
Уночі наша вулиця виблискувала битим склом. Щоранку товстезні латиноамериканки проходили в нас під вікнами, гучно виспівуючи сентиментальні любовні балади по дорозі на роботу.
Одного ранку на початку весни, коли блідий листок плюща пробився за ґрати решітки від грабіжників на нашому кухонному вікні, Клер зітхнула у каву і промовила:
— Може, пофарбувати волосся у свій природний колір? Ти не думаєш, що жінка певного віку мусить перестати намагатися видаватися ексцентричною?
На ній було кімоно з секонду — не з тонкого водянистого шовку, а з вульгарної, помадно-червоної віскози (новим його, певно, купили на Гаваях чи в Лас-Вегасі років зо п’ять тому). Клер не була вродливою й заявляла, що вона проти вроди як явища.
— Ні, я вважаю, що жінка певного віку має ще більше права видаватися ексцентричною.
Я стояв на порозі, бо на нашій кухоньці вміщалася тільки одна особа.
— Різниця між тридцятишестирічними і двадцятип’ятирічними полягає в тому, — заявила Клер, — що двадцятип’ятирічні не здаються жалюгідними. Молодість — універсальне виправдання. Можна пробувати все підряд, робити що завгодно із зачіскою й усе одно мати цілком пристойний вигляд. Ти ще мислиш на перспективу, тож усе добре. Але варто трошки постаріти, як усі ілюзії розвіюються.
— Це що, чергова чорна субота?
— Ще неясно.
— Давай не треба. Надворі так гарно. Ходімо скупимося й подивимося кіно замість обдумувати самогубство.
— Коли в нас буде дитина, як думаєш, яке в неї буде волосся? — спитала Клер.
— А якого кольору твоє?
— Господи, згадати б ту сиву давнину. Якесь таке нуднувате темно-каштанове. Як у касирки.
— Може, маля вдасться в мене. Ти не повіриш, на що здатні слабші, але рішучі гени.
Вона сьорбнула ще кави.
— Правду кажучи, — мовила, — мені здається, що мої чорняві румунські предки затопчуть твоїх мрійливих шведів.
— То от чого ти хочеш? Мініатюрну версію себе?
— Господи, ні. Ще одну мене? Та ми одна одну зненавиділи б. По-перше, я хотіла б, щоб дитина успадкувала твої мізки.
— Не прибідняйся, ти теж розумака.
— Була б розумакою, не стала б тридцятишестирічкою, ко ра стоїть посеред крихітної кухоньки і намагається вигадати найкращий спосіб завести дитину, не закохуючись.