Оксана Хромова
Щоразу в наших публікаціях ми нагадуємо про те, що міста створюють і одягають на свій смак у будинки та сквери люди, які в тих містах живуть. Різні за своїми долями, талантами, характерами й вдачею. Разом із компанією DOVGIY FAMILY OFFICE, у межах проєкту «Маленькі історії великого Києва», ми продовжуємо розповідати читачам WoMo історії видатних киян. Сьогодні мова піде про купця 19 століття — Михайла Парфентійовича Дегтерьова.
Між минулим і сучасним
Ми запитали у ChatGPT: “Як накопичити чотири з половиною мільйони карбованців, якщо торгуєш цвяхами?” Відповідь була докладною й ґрунтовною. Якщо дещо скоротити, то це має виглядати наступним чином: «Збільшуйте обсяг продажів. Знижуйте витрати. Запускайте нові продукти або послуги, що можуть зацікавити вашу цільову аудиторію. Інвестуйте в акції або нерухомість. Ці шляхи можуть допомогти вам накопичити чотири з половиною мільйони рублів, але слід пам’ятати, що успішний бізнес потребує відданості, наполегливості та зусиль».
Михайло Дегтерьов, мабуть, спілкувався з цим чатом. Бо це було майже дослівною програмою його ділового життя. Про “неділове” ми можемо лише здогадуватись. Бо Михайло Парфентійович Дегтерьов (1831-1899) був відлюдьком. А ще – страшенним скупердяєм, тобто людиною скупою, жадібною, пожадливою, загребущою… Ну які ще відшукати синоніми, аби картина вже була повною? Отже, спочатку про ділове.
Школа купецької справи
Михайло в шість років залишився без батька, який певний час навіть обіймав посаду голови Міської думи. Купецька справа сімʼї – торгівля залізним товаром – стала школою для Михайла. І він пам’ятав, що “успішний бізнес потребує відданості, наполегливості та зусиль.”
Збільшення обсягів продажів Михайло досяг завдячуючи оцій наполегливості – його крамниці були в багатьох містах російської імперії. Витрати знижував коштом рабської праці своїх робітників, що тоді було досить прийнятно. А от щодо пункту третього, про супутні послуги, які потрібні цільовій… Тут він перевершив всі сподівання! Цитуємо зміст його рекламного оголошення:
«Купуйте у нас більярдні кулі, ваксу, гітари, гребені, дитячі іграшки, золоті та срібні речі, парасольки, канву, клейонки, конторські книги, каву, глечики, кучерські кафтани, лото, маски карнавальні, ножі та виделки, шпалери, одеколон, окуляри, перський порошок, рукавички, помаду, поштовий папір, ґудзики, цукор, свічки, скрипки, сургуч, тютюн, трикутники, фарфор китайський, кашкети, чай, чорнило, шовк, шерсть, капелюхи та шпаги. Крім зазначених, отримані у середу ще найрізноманітніші товари».
Це, на думку Дегтярьова, були супутніми товарами до цвяхів-крюків! Можна сказати, що він вигадав супермаркет в стилі Amazon! Хай там як, а Михайло Парфентійович зміг стати дуже багатим. І достатньо впливовим.
Громадські справи та Філармонія
Вплив Дегтерьова – це і є його “неділове” життя. Він був одружений, але дітей не мав. Голова міської думи часів Дегтерьова Степан Сольський був головою ще й багатодітної родини, людиною з великим серцем. Він пропонував Михайлові Парфентійовичу взяти дитину з сиротинця. Дегтерьов пропозицію відхилив, бо “душа була проти того, щоб брати чужу дитину за рідну”. Так веліла його віра…
Дегтерьов був голосним (депутатом) міської думи. Був дотичним до біржі, рахував гроші в Державному банку, як громадський контролер. Кажуть, що його коштом збудовано Купецьке зібрання (тепер філармонія). Ну, майже. Кошти він дав, “в рост”. По суті — інвестував, як і радив ChatGPT. І контролював повернення капіталу в дуже цікавий спосіб.
Він постійно нагадував, чекав кожної копійчини. Встановив у зведеній будівлі більярдні столи (мабуть, і вони продавались в його супермаркеті), приходив за вторгованим щоденно, аби швидше повернути витрачене.
Внески Дегтерьова в справу побудови КПІ (виділив кошти на стипендії), лікарні для чорноробів (тепер Охматдит) можна сприймати як “витрати на ділову репутацію”. Такий собі портрет вимальовується. Навіщо таку людину взагалі згадувати? Ще й вулицю його ім’ям назвали.
Навіть Ебенезер Скрудж був, здається, менш жадібним і охочим до грошей. Але… була у Дегтярьова і “слабкість”. Чи то його набожність, чи то особливе, приватне ставлення до долі вдів та сиріт, але саме ця “шпаринка” подарували місту чотири з половиною мільйони рублів. Після його смерті. За заповітом.
Перші його благочинні дії створили притулки для вдів на Покровській (тут зараз живе посол США) та Андріївський, внески в розбудову київських храмів. Але чотири мільйони… такого Київ ще не бачив. Тільки уявіть: бюджет цілого міста на рік складав щось біля мільйона. А Дегтярівські чотири з половиною за заповітом – лише на одну будівлю…
Богадільні Дегтерьова на Лукʼянівці
В збудовані за ці мільйони, наприкінці жовтня 1902 року, в 13 корпусів богадільні імені Михайла Дегтерьова увійшли перші пожильці. Були окремі відділення для чоловіків, жінок, хронічно хворих. Два триповерхових корпуси для сиріт, дитячий садок, школа, в якій навчали не лише грамоті, а ще й надавались трудові навички. Вихованці у 13 років випускались з притулку та отримували “придане”: дві пари білизни та одежі, взуття для літа і зими, невеличку суму на винаймання житла та улаштування самостійного життя. Згодом на території був висаджений фруктовий сад, парк з квітниками й влаштовані майданчики для ігор та спорту. Встановили електричні ліхтарі, провели водогін та каналізацію. Височенні стелі, паркетні підлоги та стіни, пофарбовані олійними фарбами…
Утримання усього величезного комплексу фінансувалось коштом прибуткових будинків Дегтерьових на Хрещатику.
Під час Першої світової війни Київ став суцільним величезним шпиталем. Поранених лікували де могли в місті. Отже, богадільні Дегтерьова не оминула така ж доля. Проте, його мешканців розмістили по приватних квартирах, місто з фонду Дегтерьова виплачувало власникам оренду, давало гроші на дрібні витрати.
Якщо ви думаєте, що на цьому історія Михайла Дегтерьова закінчується, то ви помиляєтесь. Ми не будемо розповідати, що сталось з територією і будівлями після встановлення радянської влади в Києві. Хоча серед наших читачів напевно знайдеться кілька таких, чиї спогади пов’язані з танковим училищем, що були в цих притулках.
Після смерті Михайла Дегтерьова
Він помер у 1899 році. Похований був у зведеному його коштом Свято-Михайлівському храмі на території Олександрівської лікарні. 1931 року від храму залишилась лише невеличка дерев’яна будівля, в якій мешкав псаломник, а після знищення храму в будинку псаломника був партком лікарні.
У 1995 році виникло бажання спорудити храм “во славу Пантелеймона” на місті колишнього храму, про який всі забули, але про який натякав той самий дерев’яний будиночок. Величезний пагорб з насипаної землі з великими деревами на ньому почали розкопувати… І відшукали цоколь храму, вцілілу підлогу і сходи під землю: там під плитами з церковним орнаментом у саркофазі покоїться Михайло Парфентійович Дегтерьов.
«Його вроджена скнарість і водночас щедрі пожертвування — завжди були для киян великою загадкою. Ті самі кияни, які вважали Дегтерьова страшенно жадібним до грошей, зрозуміли після смерті Михайла Парфентійовича, що благородний Дегтерьов і його найдорожча дружина Єлизавета Іванівна все життя відмовляли собі у всіх життєвих радощах, щоб зібрати кошти й здійснити поставлене перед собою велике завдання в ім’я Києва. Ім’я Дегтерьова ніколи не забудеться Києвом, для якого Михайло Парфентійович так багато зробив необхідного, доброго, благородного!» (Київська газета, 1903 рік)
Володимир Ніколаєв розробив проєкт та контролював зведення доброчинного закладу за заповітом Дегтерьова. І в цій частині Києва подібні проєкти у виконанні відомого архітектора виникали неодноразово. Проте Лук’янівка мала всі шанси стати не районом благодійників, а всесвітньовідомою освітньою територією. Але це вже зовсім інша історія, до якої ми ще повернемось.