Анастасія Ніколаєнко
«Буремний перевал» — це не просто роман, а справжній шедевр, який залишив глибокий слід у світовій літературі. Опублікований у 1847 році, він досі захоплює читачів своєю емоційною глибиною та драматичністю.
Це не лише шедевр романтизму, а й вічна класика, яка вражає читачів своєю актуальністю навіть через сто п’ятдесят років після першої публікації.
Про книгу:
У маєтку Буремний перевал спокійний ритм життя зруйновано появою таємничого хлопця-сироти Гіткліффа, якого привіз батько Кетрін, доньки господаря. Від самого початку між ними виникає незрозумілий, але сильний зв’язок. Кетрін опиняється перед вибором: віддати серце бунтівному Гіткліффу або обрати безпечне життя з багатим Едгаром. Цей вибір вплине не лише на її щастя, а й на долі багатьох інших.
Сомерсет Моем описав роман як «жахливий, болісний, але вкрай пристрасний». Цей контраст підкреслює складність емоцій, які виникають у світі, де соціальні норми формують життя людей. «Буремний перевал» спонукає замислитися над тим, як далеко може зайти людина, коли її принижують, і якою є ціна помсти, що може знищити навіть найщиріші почуття.
Цікаво, що Емілі Бронте написала його, перебуваючи під впливом складної ситуації у родині та буремного пейзажу йоркширських пусток. У творі поєднуються теми пристрасті, помсти і соціальних конфліктів, а самі персонажі вражають своєю багатогранністю та людяністю. Ця історія, сповнена бурями зовнішнього світу, що відображають внутрішні переживання героїв, а їхні стосунки стають невід’ємною частиною цього твору.
Про авторку:
Емілі Бронте — одна з найвідоміших англійських письменниць XIX століття, чия творчість залишила глибокий слід у світовій літературі. Вона народилася в 1818 році в сім’ї священика і стала авторкою лише одного роману, але «Буремний перевал» здобув визнання завдяки своїй емоційній силі та глибині. Емілі прожила більшу частину свого життя в йоркширському селі, що стало джерелом натхнення для її творів.
Публікуємо уривок із роману:
Глава 3
Коли ми підіймалися сходами, Зілла порадила заховати свічку та не шуміти, тому що її господар має дивне упередження щодо кімнати, в якій я ночуватиму, і нікого не хоче туди пускати. Я поцікавився, чому так. Вона не знала, лише відповіла, що живе у них рік чи два, і що тут відбуваються дивні речі, а тому вона не хотіла нічого розпитувати.
Я був занадто ошелешений, щоб ставити будь-які запитання, тому просто зачинив двері й озирнувся в пошуках ліжка. З меблів тут був стілець, шафа для білизни та велика дубова скриня з вирізьбленими на ній квадратами, що нагадували вікна карети. Підійшовши до неї, я зазирнув всередину і побачив щось на кшталт старомодного ложа, дуже зручно сконструйованого для того, аби уникнути необхідності облаштовувати окрему кімнату для кожного члена сім’ї. Насправді воно утворювало маленьку комірчину, а підвіконня поруч слугувало столом. Я відсунув облицьовані панелями стінки, увійшов усередину, взявши із собою свічку, закрив їх і відчув себе у безпеці від пильного погляду Гіткліфа та всіх інших людей з цього дому.
В одному кутку підвіконня, на яке я поставив свічку, лежала купка зацвілих книг; а саме підвіконня було вкрите написами, видряпаними на фарбі. Однак ці написи були нічим іншим, як ім’ям, яке повторювалося у сукупності різних літер — великих і маленьких. «Кетрін Ерншоу» змінювалося на «Кетрін Гіткліф», а потім ще раз на «Кетрін Лінтон».
Я мляво притулився головою до вікна і продовжував читати «Кетрін Ерншоу, Гіткліф, Лінтон», аж доки не заплющив очі. Але я не відпочив і п’яти хвилин, як із темряви почало виринати світло яскравих білих літер, наче привиди — у повітрі було безліч написів з іменем Кетрін. Виринувши зі сну, щоб розвіяти нав’язливе ім’я, я побачив, що гніт моєї свічки лежить на одному з антикварних томів, а мій прихисток наповнюється запахом обгорілої телячої шкіри. Я поправив свічку і, погано почуваючись від утоми і нестерпної нудоти, сів рівно та розгорнув пошкоджену книгу,поклавши її на коліна. Це була Біблія з вицвілими буквами всередині, від якої жахливо пахло цвіллю. На форзаці тиснений напис: «Книга Кетрін Ерншоу» та дата, що вказувала на приблизно чверть століття тому. Я згорнув цю книгу і взяв ще одну, а потім ще одну, аж доки не переглянув їх усі. Бібліотека Кетрін була ретельно підібраною, а напівзруйнований стан книг свідчив про те, що ними часто користувалися, хоча не зовсім за призначенням: майже кожен розділ містив підписи, які на перший погляд нагадували коментарі. Вони заповнювали кожен шматочок порожнього місця, яке залишив друкарський станок. Деякі з цих коментарів були окремими реченнями, а інші нагадували звичайний щоденник, написаний дитячим почерком. У верхній частині додаткової сторінки (яку, мабуть, розцінили за справжній скарб, коли побачили вперше) моє око потішила чудова карикатура на мого друга Джозефа — примітивна, але гарно намальована. Мене одразу зацікавила невідома Кетрін, і я негайно почав розшифровувати її вицвілі ієрогліфи.
«Жахлива неділя, — так починався абзац нижче. — Я хотіла б, щоб мій батько повернувся. Гіндлі — це огидна заміна. Він жорстоко поводиться з Гіткліфом. Г. і я вирішили повстати. Сьогодні ввечері ми зробимо перший крок. Увесь день йшов дощ. Ми не змогли піти до церкви, тому Джозеф збере паству на горищі; і доки Гіндлі з дружиною грілися внизу біля затишного вогнища і робили що завгодно, але не читали Біблію — це я знаю точно — Гіткліфу, мені і нещасному хлопчику-орачу наказали взяти молитовники і йти нагору, де нас посадили в ряд на мішок кукурудзи. Ми стогнали й дрижали від холоду і сподівалися, що Джозеф також змерзне і прочитає коротку проповідь заради себе самого. Марно! Богослужіння тривало рівно три години; зрештою, мій брат нахабно вигукнув, коли помітив, що ми спускаємось: «Що, вже закінчили?» Зазвичай у неділю ввечері нам дозволяли погратися, якщо ми не надто шуміли, але зараз достатньо просто похихотіти, і нас ставлять у куток.
— Ви забуваєте, що у вас є господар, — говорить тиран. — Я знищу першого, хто розлютить мене! Я вимагаю стриманості та тиші. Хлопчику! Це був ти? Френсіс, люба, посіпай його за волосся, як проходитимеш поруч, адже я чув, як він хруснув пальцями. Френсіс охоче посіпала його за волосся, а потім підійшла до чоловіка та сіла йому на коліна. І ось вони, як двоє підлітків, цілувались і говорили одне одному нісенітниці протягом години — дурнувате базікання, за яке нам би було соромно. Ми влаштувалися якомога затишніше у арці під шафою. Я щойно зв’язала наші фартухи та повісила замість шторки, аж ось зі стайні повернувся Джозеф, якому доручили там щось зробити. Він зірвав зроблену мною шторку, дав мені ляпаса і забуркотів:
— Господаря лише нещодавно поховали, неділя ще не закінчилася, у вас у вухах досі мали б звучати слова з Євангелія, а ви насмілилися ходити на головах! Вам повинно бути соромно! Сядьте, погані ви діти! Тут є хороші книги, які вам варто прочитати. Сядьте і подумайте про свої душі!
Сказавши це, Джозеф змусив нас сісти рівно, так, щоб ми могли читати той мотлох, який він дав нам, під тьмяним світлом вогню. Я не могла змусити себе читати. Схопила свій вицвілий том за задню обкладинку і, закричавши, що ненавиджу хороші книги, кинула його у собаче лігво. Гіткліф штовхнув свій туди само. Здійнявся ґвалт.