Анастасія Ніколаєнко
Нещодавно в Україні запрацював освітній портал «УКультура», що має на меті поширення знань про українську культуру від професійних дослідників та дослідниць. Гасло проєкту — «З любов’ю, без шароварщини та кліше».
Історія такого явища, яке називають шароварщиною, доволі давня і повʼязана з концепцією доби Просвітництва про поділ культури на так звану високу (професійну, освічену, модерну, елітарну) та низову (аматорську, притаманну простолюду, травестійну, сміхову, відсталу). Починаючи з доби романтизму цілі національні культури почали маркувати як «високі» та «низькі» (воно ж «прогресивні» та «відсталі»). Цю концепцію підхопила радянська ідеологія, відповідно до якої єдиною «високою», «прогресивною» культурою на теренах СРСР була російська, натомість культурам інших народів/республік відводилася роль вторинних, тих, що існують виключно на рівні низинному, фольклорному, сільському, відсталому. Аби стати модерним/міським, належало насамперед стати російським.
В Україні дозволеними офіційною цензурою маркерами національної культури стали не надбання вітчизняних інтелектуалів і навіть не багатюща скарбниця фольклору, а декілька елементів традиційного одягу: чоловічий костюм з шароварами, вишиванкою та широким поясом (віддалено схожий на одяг запорізьких козаків) і жіночий — з тою ж таки вишиванкою, широкою спідницею або плахтою та вінком зі стрічками.
Важливо підкреслити, що всі ці елементи вживалися чисто формально, без усвідомлення їхнього символічного значення. Наприклад, у сценічному жіночому костюмі обовʼязково був великий вінок зі стрічками, хоча насправді вінок — це елемент дівочого, а не жіночого вбрання, а заміжнім жінкам належало носити очіпки чи хустини. Такі невідповідності не були випадковими: вони повинні були сприяти створенню кітчевого, баналізованого канону української культури, а в її носіїв викликати почуття фрустрації, меншовартісності та благоговіння перед так званою великою культурою російською.
Усе, що не відповідало описаному щойно канонові, оголошувалося не українським або зрадницьким. Таким чином українська культура не просто зводилася до селянської чи низової. Вона зводилася до декількох зовнішніх, формальних елементів, які втратили питоме смислове навантаження, стали знаками без сенсів. Зведення всього багатства української культури до кількох позбавлених сенсу знаків й отримало в культурологів та журналістів імення «шароварщина».
Українська культура без шароварщини та кліше — це розмова про цікаву, модерну, успішну, наповнену глибинними сенсами національну культуру, про культуру, в якій присутній і елітарний, і низовий сегменти однаково важливі та цікаві, про культуру, в якій немає місця ані фрустрації чи почуттю меншовартісності, ані маркерам, які це почуття виховують і підтримують.
Інтерв’ю «Історія українського кіно: від появи до кінця 1930-х років» з Сергієм Тримбачем
А чи знали ви, що наприкінці ХІХ — початку XX століття кіно показували у театральних приміщеннях? Звідси й назва — кінотеатр. Перший кінопоказ в Україні відбувся у грудні 1896 року у театрі Бергоньє, який тепер зветься театром Лесі Українки. Щоб дізнатися ще більше про кіномистецтво, слухайте інтерв’ю з кінознавцем та кінокритиком Сергієм Тримбачем «Історія українського кіно: від появи до кінця 1930-х років».
Інтерв’ю «Менеджмент у сфері культури : проблеми та перспективи» з Юлією Федів
