Анастасія Ніколаєнко
Чи може одна зустріч перевернути життя? Молодий англійський аристократ Чарлі Мейсон, вирушає до Парижа на різдвяні канікули, сповнений надій і мрій. Однак, у цьому місті він зустрічає жінку, чия трагічна історія викликає в ньому глибокі роздуми про життя, цінності та людські стосунки. Ця зустріч назавжди змінює його погляд на світ.
Чарлі Мейсон, вихований і привабливий юнак, з нетерпінням чекає поїздки до Парижа, яку йому подарував батько на Різдво. Там він зустрічає свого друга, журналіста Саймона Фенімора, який одержимий комунізмом, і знайомиться з Лідією — повією, що намагається спокутувати провину свого коханого. Зустріч з нею кардинально змінює життя Чарлі, відкриваючи йому очі на трагедії, які відбуваються навколо і в світі.
Роман «Різдвяні канікули» входить до серії «Золота полиця» та поєднує у собі вишукане британське суспільство з похмурими французькими реаліями, розкриваючи тему дорослішання.
Про автора
Вільям Сомерсет Моем — англійський прозаїк, драматург, літературний критик та дипломат. З 1892 по 1897 роки Моем навчався в медичній школі лікарні Святого Томаса в Ламбеті. Він продовжував писати щовечора, поки здобував медичний ступінь. У 1897 він опублікував свій перший роман, який називався «Ліза з Ламбета». Через місяць після його публікації він здобув кваліфікацію лікаря, але покинув медицину задля кар’єри письменника. Наступні роки Моем багато писав й, зокрема, створив роман «Маг», заснований на біографії Алістера Кровлі. До Першої світової війни він уже написав тринадцять п’єс і вісім романів. У літературі Моем особливо закарбувався як прозаїк, хоч ранні його успіхи були пов’язані саме з драматургією.
Публікуємо уривок із роману:
«Бідний хлопчик. У нього ніколи не було нагоди навчитися хорошим манерам. Я буду доброю до нього. Він мені сподобається».
Її погляд зупинився на Чарлі, такому гарному, стрункому юнаку («Жахливо, що він так швидко виростає зі свого одягу, рукави його смокінга вже занадто короткі»), його кучеряве каштанове волосся, блакитні очі, довгі вії та чиста шкіра. Хоча, можливо, син не настільки показово геніальний, як Саймон, проте він був добрим та надзвичайно артистичним. Однак, ким би Чарлі став, якби вона втекла від Леслі, а Леслі почав пити, і замість того, щоб пірнути в культурну атмосферу та рости у гарному домі, йому, як Саймону, довелося б самому про себе дбати? Бідолашний Саймон! Наступного дня вона пішла по крамницях і купила йому декілька краваток. Юнак здавався задоволеним.
— Ви дуже добра до мене. У мене ніколи в житті не було двох краваток одночасно.
Венішу настільки зворушив її власний спонтанний щедрий жест, що жінка раптом відчула, як на неї накотилася хвиля співчуття.
— Бідолашний самотній хлопчик, — вигукнула вона, — так шкода, що в тебе немає батьків.
— Ну, оскільки моя матір була повією, а батько — п’яницею, насмілюся сказати, що я не сумую з цього приводу.
Він сказав це у сімнадцять років.
Як Веніша не намагалася, вона не могла полюбити цього хлопця. Саймон був суворим, грубим та безпринципним. Її дратувало те, як Чарлі захоплювався ним; син вважав Саймона дуже здібним і думав, що його кар’єра буде успішною. Навіть Леслі був уражений начитаністю та чіткістю, з якою юнак висловлював свої думки ще у дитинстві. У школі Саймон уже був палким соціалістом, а в Кембриджі став комуністом. Леслі слухав його дикі теорії, проявляючи добродушну терпимість. Для нього це були просто розмови; і чоловік інстинктивно вважав, що це були просто слова; вони не стосувалися важливих справ у житті.
— А якщо він справді стане відомим журналістом або членом парламенту; нам не завадить мати друга у таборі ворога.
Ідеї Леслі були ліберальними; настільки ліберальними, що він міг визнати, що соціалісти мали декілька принципів, проти яких не могла б заперечити жодна розумна людина; теоретично він підтримував ідею націоналізації вугільних шахт, і не розумів, чому держава не може надавати комунальні послуги, так само як приватні компанії; однак думав, що вони не повинні заходити занадто далеко. Наприклад, держава не повинна опікуватися земельною рентою; і нетрі — у великому місті повинні бути нетрі, адже насправді нижчий клас віддавав перевагу саме їм, а не зразковим житловим будинкам — компанія «Маєток Мейсонів» доклала чималих зусиль, щоб змінити це, але ж не можна очікувати, що власник дозволить людям жити у його будинках за безцінь; справедливо було б, якби він отримав гідний дохід зі свого капіталу.
Саймон Фенімор вирішив попрацювати іноземним кореспондентом протягом кількох років, тому що хотів дізнатися більше про політику континентальної Європи, це дало б йому змогу після входу в Палату громад стати експертом у галузі, в якій більшість лейбористів були профанами; однак коли Леслі вирішив представити його власнику газети, який був готовий дати обдарованому молодому чоловіку шанс, то попередив Саймона, що власник — дуже багата людина і що Саймон не повинен демонструвати свої революційні настрої, якщо розраховує справити позитивне враження. Проте Саймон сподобався магнату завдяки своїй скромній поведінці, енергійності та ненав’язливій розмові.
— Він був неперевершений, — згодом розповідав Леслі своїй дружині. — У цього молодого хлопця є голова на плечах. Ось про що я завжди тобі казав — пусті балачки не мають ніякого значення. Коли йдеться про працевлаштування та оплату праці, Саймон, як і будь-яка розсудлива людина, готовий забути про свої теорії. Веніша погоджувалася з ним. Такий розвиток подій був цілком імовірним. Власний досвід подружжя свідчив про це — вони проявляють справжню любов до прекрасного і водночас усвідомлюють важливість матеріального достатку. Згадати лише Лоренцо Медічі; він був успішним банкіром і художником до нутра кісток. Веніша вважала вчинок Леслі дуже хорошим, адже чоловік доклав стільки зусиль, щоб зробити послугу людині, яка була нездатна проявити вдячність. У будь-якому разі Саймон отримав роботу і мусив їхати до Відня, і таким чином він більше не матиме того впливу на Чарлі, якого побоювалась Веніша. Саме безглузді розмови Саймона нав’язали її сину думки, що той хоче стати художником. Це все прекрасно для Саймона, адже у нього не було ні копійки в кишені, ні зв’язків; але на Чарлі очікувало підготовлене місце. У світі було достатньо художників. Веніша втішала себе думкою, що оскільки Чарлі був щиросердним та мав приємну вдачу, то не міг піддатися поганому впливу.
Цієї миті Чарлі одягався і думав, як йому провести вечір. Він був розгубленим. Одягнувши штани, він зателефонував у редакцію газети Саймона, і йому відповів сам Саймон.
— Саймон.
— Привіт! Ти вже приїхав? Де ти?
Невимушений тон Саймона приголомшив Чарлі.
— У готелі.
— О, справді? Маєш плани на вечір?
— Ні.
— Повечеряємо разом? Я зайду по тебе.
Він відключився. Чарлі був збентежений. Він очікував, що Саймон так само хотітиме зустрітися з ним, як і він, але зі слів друга та його манери можна було зробити висновок, що вони випадкові знайомі, і що йому абсолютно байдуже, зустрінуться вони чи ні. Звісно, з часу їхньої останньої зустрічі минуло два роки, і за цей час Саймон міг змінитися до невпізнання. Чарлі зненацька злякався, що його поїздка до Парижа виявиться провальною, і так рознервувався, доки чекав на Саймона, що аж почав дратуватися.