Виктория Покатис
17 жовтня Україна провела обмін полоненими з росією й звільнила 108 жінок, серед яких військовослужбовиці й цивільні. Це був перший повністю жіночий обмін. Росіяни тримали жінок в маленьких камерах, майже не виводили на прогулянки, а їжа «була жахливою». Полонених також утримували в інформаційному вакуумі або вмикали російські пропагандистські ЗМІ.
Про це розповіли звільнені з російського полону українки на пресконференції Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими.
«Перебування в полоні – це психологічний тиск позбавлення волі. Волі пересування, висловлювання, думки. І ці аспекти вони використовували на повну. Харчування було таким, що вижити могли, але якою ціною… Це відображалося на здоров’ї, на самопочутті. Це були нелюдські умови утримання. Вони ставилися до нас як до «зеків», – каже волонтерка «Госпітальєрів», парамедикиня Тетяна Васильченко.
Вона додала, що охоронці, якими були представники «днр», постійно повторювали полоненим, нібито Україна «забула про них» і що вони «не потрібні, тим більше жінки, на кого вас міняти».
Солдатка й фельдшерка військового шпиталю Вікторія Обідіна каже, що полонених утримували в маленьких камерах, майже не виводили на прогулянки, а їжа «була жахливою». Обідіна вийшла з «Азовсталі» з донькою. Дитину вдалося вивезти за кордон, а сама жінка потрапила в полон.
Військовослужбовиця Інга Чікінда з морської піхоти розповіла, що «людського ставлення» до полонених не було. «Вони давали інформацію про ситуацію на фронті, яка була їм вигідна», – сказала Інга Чікінда.
Спілкування з рідними практично не було. За словами Чікінди, полоненим один раз дали можливість написати лист родичам. Окупанти в обмін на дзвінок вимагали «записати відеозвернення». Коли ніхто не погодився, жінкам дали можливість повідомити рідним, що вони живі. Тетяна Васильченко 8 червня сказала доньці, що перебуває в полоні, і більше зв’язку не було.
«Пропонували зробити щось, щоб я могла зателефонувати рідним, але я відмовилося, це пахнуло зрадою держави», – розповіла Васильченко.
«Це нелюди, у цих людях немає нічого святого. Були такі моменти, що ми недоїдали. Людського ставлення не було взагалі. Нічого хорошого не можу сказати. Коли відкрився борт літака, я відчула повітря і сказала, що ми в Україні. Я вірила завжди в те, що ми повернемося», – каже Чікінда.
Волонтерка Людмила Гусейнова, яка провела в російському полоні три роки, розповіла, що її стан здоров’я за час перебування в полоні не поліпшився. «Не було змоги отримувати медичну допомогу», – сказала волонтерка.