Ярослава Жуковская
10-річний Ілля Матвієнко втратив при обстрілах у Маріуполі маму та фактично пережив практично полон у донецькій лікарні. Потім його доставили в Охматдит, де він провів 1,5 місяця і потім приїхав з бабусею в Ужгород.
Історію хлопчика опублікувало видання Varosh.
У Маріуполі Ілля жив із мамою Наталею у будинку на околиці Маріуполя. Коли почалася війна, вони хотіли з сином виїхати до Ужгорода, де жила бабуся Іллі — Олена, але не змогли, бо 25-го лютого потяги вже не ходили. Тоді родина перейшла у готель, де прожили 6 днів, а на 7-й вранці пішли звідти.
Після готелю одні люди запропонували у них заночувати тож Наталя з сином пішли до них.
“Потім організували «зелений» коридор, ми чекали, але не встигли через нього пройти й одна бабка розповіла нам про підвал, де можна сховатися. У тому підвалі, ми прожили 12 днів. А потім вирішили піти подивитися, як там наш дім. Йшли дуже довго, з сумками, кілька кілометрів. Коли прийшли, то побачили, що нашого дому немає…”, — розповідає Ілля.
За його словами, вони поселилися у будинку, що стояв за їхнім, бо там нікого не було. У тому будинку була їжа, вода і навіть іграшки. Тільки вікна були вибиті, а так він був повністю чистим.Там сім’я прожила ще 4 дні, а на 5-тий Ілля з мамою вийшли до сусідки і поряд впав снаряд. Жінку сильно поранило в голову, але вона все одно встигла дотягнути сина до воріт сусідчиного дому і вже там втратила свідомість.
“Вже до тьоті Віри додому я дострибав на одній нозі”, — розповідає Ілля.
Йому сильно поранило ногу, вибухом розірвало ліве стегно, але через шок він болю не відчував. Сусідка Віра поклала мати та сина майже поруч, а вранці прийшла до них і у мати Іллі не було пульсу. Сусідка та Ілля поховали її перед домом і того ж ранку прийшли російські військові. Вони оголосили евакуацію і забрали на ношах Іллю та ще інших людей, які були в тому селищі.
Донецька лікарня та евакуація до Києва
Росіяни забрали Іллю у Новоазовськ, а звідти — у донецьку лікарню, де зробили операцію без наркозу.
“В Іллюші було розірване стегно, а в правому — був великий осколок, який вони без наркозу дістали”, — розповідає бабуся Іллі — Олена.
Ілля каже, що лікарі хотіли відрізати ногу, але він випадково поворухнув нею, тож вони зрозуміли, що щось ще можна зробити.
26 березня бабусі Іллі подзвонив син з Австрії й вислав відео з російських новин, де Ілля давав коротке інтерв’ю з донецької лікарні. Там увесь 3-й поверх був заповнений пораненими дітьми з Маріуполя, а на першому облаштувалися російські військові.
“Я написала всю історію на папері й була з нею в багатьох інстанціях, не стану перераховувати, але тільки дівчата з «Сили Ужгорода» відгукнулися. Вони скерували в міську раду — зробити документи. В мене були копії документів доньчиних, але не оригінали. Так я змогла довести, що Іллюша мій онук. Тоді виробила документи про опіку, тому що без опікунства я б нічого не зробила. Завдяки волонтерам вийшли на Офіс Президента. Син мій молодший разом зі ще одним волонтером з «Сили Ужгорода», Олександром, писали всім листи й домоглися того, що Ірина Верещук включилася до справи. Одного вечора вона подзвонила мені й сказала: — Завтра їду за Іллюшею”, — розповіла бабуся хлопчика.
Бабуся розповіла, що одна так звана чиновниця з «ДНР» вже хотіла оформити опікунство на Іллю, попри те, що у нього є рідна бабуся та дядько. Жінка розповіла, що поїхала до Польщі, звідти літаком у Туреччину, потім знову літаком у москву, потім у ростов, а звідти вже машиною в Донецьк. У дорозі була тиждень. Російський кордон пройшла без проблем, а от на кордоні в Донецьку її почали допитувати. Пропустили тільки тоді, коли вона сказала, що прописана у Маріуполі.
«Ми приїхали в готель вночі, зі мною був волонтер Олександр з Чернівців, він теж приїхав забирати з тої лікарні дівчинку Кіру, і два представники з москви, з захисту прав людини. 2 доби ми з Олександром сиділи в тому готелі й нікуди не виходили, поки вони розв’язувати питання виписки Іллюші. Ми з Іллюшею зідзвонювалися щодня вранці й ввечері, я просила його вмикати камеру, щоб бачити. Коли була в дорозі, Іллюша дзвонив і розповідав, що військові прийшли й забрали його приятеля Віталіка, він теж з Маріуполя, в москву», — каже жінка.
І додає, що забрати онука з лікарні та вивезти його з Донецька вдалося лише тому, що розголос про ситуацію був дуже великий. Поверталися вони тією ж дорогою. У Києві його поклали у лікарню «Охматдит», а через півтора місяці Ілля встав на ноги і вони вирушили з бабусею до Ужгорода.
«26 квітня в мене був день народження, прийшов Президент і подарував мені айпод… Я, чесно, в шоці був!.. Я знав, що він зайде, але тепер уже не пам’ятаю, що він казав… Пам’ятаю тільки, що сказав: «Красивий хлопець»», — сміючись каже Ілля.
Зараз у хлопчика ще багато швів, але з часом воно виправиться, каже він.