Ольга Макеева
[…]
— Так дивно. Перше літо, коли я нікого не народжую, — сказала я соцмережі, косячись на своїх двох готових дітей. — Йой.
І поки соцмережа відповідала мені взаємністю, я чухала голову з приводу того, який же все-таки рефлекс активується в мене тепер на спеці: сідати в машину, попередньо напакувавши її всім непотребом світу, трясти наш давно несправний джіпіес і, впершись вагітним пузом або в кермо, або в дверцята бардачка (це якщо в кермо пузом вперся майбутній тато, що погладшав з переляку чи з солідарності), вирушати в далеку подорож. Епічну, я би сказала. Майже, як за золотим руном, але воно буде кричати і хотіти їсти. А що з цим всім робити, ти ще поки не знаєш, але сподіваєшся на інстинкти й інтернет.
— Так дивно… — казала я перед Подорожжю номер один. — Туди їдемо вдвох, а повернемося втрьох.
Моя спортивна машина типу купе-кабріолет не надто сильно надавалася до подібного експерименту. В ній начебто можна було возити охочих карликів чи йогів-аскетів — на подобі заднього сидіння реально було всидіти, лише підтягнувши ноги попід саме підборіддя. Але запхати туди дитяче крісло видавалося просто нереальним. Собака Карма, шарпей з немалим стажем їзди на тому самому огризку кабріолетного сидіння, стовідсотково зі мною погоджувалася. Мені, скажу я вам, в принципі це рішення про розмноження давалося не так то й легко. Я не можу пригадати, аби мріяла в дитинстві стати нареченою, що буде в церкві відкидати фату і казати схвильоване «так». Те ж саме щодо дітей — ну якось ніколи я не могла погодитися з екзальтованим бабським (з придиханням таким, знаєте): «Смысл женской жизни — родить ребенка, продолжить человеческий род!» Так, наче Бог створив її ударницею людського інкубатора, бідну. Ні, моє життя і так наче не було позбавлене сенсу — улюблена творча робота, подорожі, активна громадська діяльність, се-те.
Вік, коли на мене максимально тиснув соціум у вигляді Дорогої Родини з її «Ну треба вже щось вирішувати!», теж наче минув. На мене вже махнули рукою, як на непридатний для розплоду генетичний матеріал. Та я і сама, як мені здавалося, всі свої материнські інстинкти чудово реалізовувала на собаці і на друзях. До немовлят мене ніколи особливо не тягнуло, я скоріше їх боялася: раптом візьму на руки, а в нього там щось відламається? От якби дитятко в мене з’явилося одразу якимсь п’ятирічним, здатним слухати і розуміти — це би ще куди не йшло. А якщо відразу вісімнадцятирічним — то це взагалі ідеально. Бо ще пару років, і можна буде нависати, що хочу внуків. Бабцею-то я завжди хотіла бути. Тільки от не могла придумати, як би то уникнути етапу материнства. […]
«Я не собиралась издавать книжку, — призналась Ирена. — Но безумное количество лайков под моими короткими постами о детях говорило о том, что людям это поднимает настроение. А я считаю, что писатель любым способом должен утешать читателя, у которого и так до фигища бытовых проблем. Книжка – один из поводов поржать тем, у кого есть дети, увидеть, что они не одни такие придурки, а тем, которые не решаются иметь детей, увидеть, что не все так плохо, что есть Карпа, которая, не имея особенных денег, ездит с двумя детьми в Индию (в общей сложности Ирена проехала с детьми 12 стран — прим WoMo). Концепция такая: если даже у меня получилось, у вас точно получится. Книжка сделана в форме азбуки: истерики, еда, транспорт.»
Источник цитаты vogue.ua.