«Сестри під вранішнім сонцем»: уривок із книги Гізер Морріс

Феноменальний роман про жіночу стійкість і жагу до життя від Гізер Морріс — авторки бестселерів «Татуювальник Аушвіцу», «Подорож Цильки» та «Обіцянка сестер», який вартий вашої уваги.

У розпал Другої світової війни англійська музикантка Нора Чамберс відправляє восьмирічну доньку Саллі на кораблі з Сингапуру, відчайдушно намагаючись уберегти її від японської армії, що наступає з Тихого океану. Австралійська медсестра Неста Джеймс вирушає допомогти потерпілим після бомбардування японцями торговельного судна «Вайнер Брук», де й зустрічає налякану Нору.

Провівши страшну добу в морі після затоплення судна, уцілілі дістаються острова Банка та опиняються в таборі для військовополонених. Тут упродовж трьох років Нора й Неста, а разом із ними десятки жінок та дітей пліч-о-пліч борються за свою свободу.

Публікуємо уривок із книги «Сестри під вранішнім сонцем»:

РОЗДІЛ 1

Сингапур

Лютий 1942 року

— Я не хочу йти! Прошу. Прошу, не змушуй нас іти, Норо!

Плач Ени Муррей тоне у криках жінок і дітей, у вибухах навколо та в гуркоті японських гвинтокрилів над головою.

— Біжіть! Біжіть! — благають батьки своїх синів і дочок, але вже запізно. Чергова ракета влучає в ціль, і корабель союзників, пришвартований біля причалу, розлітається на друзки. Сиплеться дощ із уламків. Джон і Кен, чоловіки Нори та Ени, схиляються над дружинами, закриваючи їх власними тілами. Але залишатися на місці небезпечно. Кен допомагає сестрам піднятися, поки Джон, важко відсапуючись, намагається звес-

тися на ноги.

— Ено, потрібно рухатися! Зараз! — Нора досі благає сестру піднятися на британське судно «Вайнер Брук». Усюди панує хаос, необхідно забиратися звідси — знайти прихисток. Нора швидко обіймає чоловіка. Йому потрібно у шпиталь: він надто слабкий, заледве дихає, але з останніх сил намагається захистити цих жінок.

— Ено, будь ласка, послухай сестру, — просить Кен. — Люба, ти маєш поїхати. Я повернуся до твоїх батьків. Обіцяю, я про них подбаю.

— Це наші батьки, — відповідає Нора. — Це ми маємо про них піклуватися.

— У тебе є дитина, Норо, і зараз вона десь там, — заперечує Кен. — Ви з Джоном маєте знайти Саллі. І приглянути за Еною, заради мене.

Чоловік розуміє, що лише він може залишитися в Сингапурі й попіклуватися про тестя і тещу. Батько його дружини, Джеймс, захворів, як і Джон, тифом і надто слабкий навіть для спроби втекти. Маргарет, матір Нори й Ени, відмовляється покинути їхнього батька.

Ще одна бомба вибухає неподалік, усі пригинаються. Позаду них — Сингапур у вогні. А попереду — море, вкрите різнокаліберними рештками кораблів і човнів, що палають.

— Біжіть! Біжіть, поки є ще час. Якщо корабель зараз не відчалить, то не вийде з порту, а ти маєш бути на борту, — Кену доводиться щосили кричати, щоб його почули. Він чоломкається з Норою, тисне руку Джонові й міцно пригортає Ену, цілуючи свою дружину ніби востаннє. А потім підштовхує її до корабля.

— Я тебе кохаю, — вигукує Ена надламаним голосом.

— Тікайте з цього пекла. Знайдіть Саллі. Знайдіть Барбару й хлопчиків. Я не відставатиму, — кричить Кен їм услід. Нора, Джон та Ена опиняються серед натовпу пасажирів, який рухається в бік корабля.

— Саллі, ми маємо знайти Саллі, — бурмоче Джон, ледве пересуваючи ноги.

Сестри підхоплюють його попід руки та поспішають уперед.

У Нори не лишається слів. Плач доньки, яка вирушила назустріч своїй долі, лунає в її голові.

— Я не хочу їхати. Будь ласка, дозволь мені залишитися з тобою, будь ласка, матусю! Лише кілька днів тому Нора посадила свою восьмирічну Саллі на інший корабель і відправила її звідси.

— Я знаю, що ти не хочеш, мила, — вмовляла вона доньку. — Якби ми могли, то залишилися б разом. Маєш бути сильною маленькою дівчинкою задля мене й поїхати з тітонькою Барбарою та братиками. Ти й не помітиш, як ми з татком знову опинимося поруч. Тільки-но йому стане краще.

— Але ти обіцяла, що нікуди мене не відправлятимеш, ти обіцяла!

Саллі геть нетямилася, вона так голосила, аж щоки вкрилися плямами.

— Так, знаю, але іноді матусям і татусям доводиться порушувати обіцянки, щоб захистити своїх донечок. Я обіцяю…

— Не кажи цього! Не кажи, що обіцяєш, якщо знаєш, що не зможеш зробити цього!

— Ну ж бо, Саллі, можеш узяти Джима за руку? — запитала Барбара, старша сестра Нори й Ени. Вона ніжно зверталася до племінниці, і це заспокоювало Нору. Саллі буде в безпеці зі своєю родиною.

— Вона жодного разу не озирнулася, — шепоче до себе Нора, повільно плентаючись уперед. — Вона просто зійшла на корабель і зникла.

Пасажири, у яких уже перевірили документи, заходять за огороджену частину причалу та збираються в одному місці. Серед них — нажахані дорослі й зарюмсані діти. Усі згинаються під вагою своїх найцінніших речей.

Австралійські військові медсестри махають своїми документами перед офіцерами й поспішають до огородженої території. Стають усі на один бік, пропускаючи повз себе цивільних. Незабаром з’являється ще одна група жінок у такій самій уніформі. Медсестри обіймаються, вітають одна одну як давні друзі. Мініатюрна жінка з другої групи проштовхується вперед.

— Вівіан, Бетті, ходіть сюди, — кличе вона.

— Гей, Бетті, це Неста!

Три жінки обіймаються. Медсестри Неста Джеймс, Бетті Джеффрі й Вівіан Буллвінкел неабияк потоваришували в Малаї, де доглядали солдатів-союзників. Коли туди вдерлися японські війська, цих жінок, як і всіх інших медсестер, відправили в Сингапур.

— Це щастя бачити вас знову! — тішиться Неста, сповнена радістю від зустрічі з подругами. — Я не знала, чи поїхали ви вчора з іншими.

— Бетті мала поїхати, але їй вдалося вислизнути в самоволку, коли всі збиралися на корабель. Ми обидві сподівалися, що нас не відішлють додому, тут ще стільки роботи, — каже Вівіан.

— Головна медсестра пішла просити за нас, уже востаннє. Ми ще не на кораблі, тож, може, вище керівництво побачить у цьому переваги й дозволить нам залишитися тут, у Сингапурі, з важкохворими, які не можуть ходити, — продовжує Неста.

— Корабель от-от відчалить, їй варто поквапитися, — говорить Бетті, спостерігаючи за чергою з чоловіків, жінок і дітей, які залізають у шалено розгойдані хвилями човни, що доправлять їх до «Вайнер Брука».

Тим часом бомби продовжують влучати у свої цілі, розбурхуючи море, і хвилі накочуються на причал. Неста уважно дивиться на човни, які поступово заповнюють пасажири.

— Здається, там комусь варто підсобити, я зараз повернуся.

— Вам потрібна допомога? — запитує вона Ену й Нору. Ті мудрують, як допомогти Джону зійти крутими сходами й сісти в човен, уже наполовину заповнений розгубленими, заплаканими та переляканими пасажирами. Нора відчуває дотик чиєїсь руки на своєму плечі. Обернувшись, бачить усміхнене обличчя мініатюрної жінки в білій медсестринській формі. Та здається такою маленькою, що Нора не розуміє, чим медсестра може їм допомогти, адже і вона, і її сестра та чоловік значно вищі за цю жінку.

— Я сестра Неста Джеймс, медсестра австралійської армії.

І я сильніша, ніж може здатися на перший погляд, бо мене тренували допомагати значно більшим за мене пацієнтам, тож не хвилюйтеся.

— Думаю, ми впораємося, але дякую, — відповідає Нора.

— Чому б одній із вас не сісти в човен, поки ми допоможемо цьому панові зійти вниз? А ви його підхопите вже в човні, — ввічливо наполягає Неста. — Ви були у шпиталі? — запитує вона Джона, беручи під руку, поки його дружина спускається.

— Так, — відповідає той, дозволяючи медсестрі вести себе. — Тиф.

Щойно Нора безпечно влаштовується в човні, Ена й Неста передають їй Джона.

— Ви не попливете з нами? — запитує Ена молоду медсестру.

— Я тут з подругами. Ми чекаємо наступного човна.

Ена озирається й бачить великий гурт жінок, вбраних в однакову уніформу. Віддаляючись від причалу, Нора, Джон і Ена чують спів. Медсестри стоять гордо, обійнявши одна одну за плечі, і співають немов востаннє, їхня голосна пісня перекриває звук вибуху бензобака, який перетворюється на вогняну кулю:

Ось і той час, коли скажеш мені «Бувай!».

Подорож твоя — далеко за моря.

А поки ти пливеш, мене не забувай,

Повернешся — і вір, тебе чекаю я.*

Ще одна бомба вибухає на самісінькому причалі.