Світлана Фесенко: «У дитинстві я називав себе «він», хоча була дівчинкою»

У американців є термін non-binary person, що означає людину, не згодну належати лише до чоловічого чи жіночого «табору». Людину, яка з однаковим задоволенням грає в футбол та готує солодощі і з однаковим незадоволенням реагує на стереотипні уявлення про те, що личить жінкам та чоловікам. Художниця, журналіст Світлана Фесенко розповіла нам про свій non-binary досвід.

Ще з дитинства моя самоідентифікація дуже розмита і плаваюча. З п’яти років, коли у дитини вже більш-менш сформована свідомість, я називаю себе «він»: «він пішов», «він сказав». Я мріяла бути хлопчиком, але я – не трансгендер, мені дуже комфортно в моєму тілі та свідомості, які між собою «домовилися». Спочатку батьки не звертали на це уваги, думали, що це дитячі забавки, які минуться. Проте коли, на їх думку, мій спосіб називати себе перетворився на систему, мені почали казати, що я ж дівчинка і повинна поводитися інакше. Але фрази: «всі дівчатка не носять штани / щось роблять / що це в тебе на голові» і так далі в мене викликали відразу.

Досі моя ідентифікація розмита, і мені байдуже, а люди напружуються з цього приводу. Насправді, коли тобі пред’являють якісь претензії, це не до тебе, людина сама чогось не розуміє, боїться, або свої думки, візії та рефлексії переносить на тебе. Я маю змінитися, щоб людям стало комфортно поруч зі мною. Ще з дитинства оточенню моя позиція була некомфортною, незрозумілою, і воно не намагалося розібратися в ситуації. Тоді ще ніяких дитячих психологів не було, тим більш дитячих психіатрів, і якщо дитина відрізнялася від інших, то це було тавро на все життя. Дитяча психологія жевріла, але батьківське коло її не сприймало взагалі, єдиним методом виховання було покарання. Завжди у світі в кожному поколінні народжується якась частка дітей, що є не такими, як всі. Були часи, коли цю частку просто чавили, а є часи, коли вона проростає. З якого доброго дива? Ніхто не знає. Уявлення батьків про ідеальну дитину розбиваються об неї реальну, і вони просто не намагаються зрозуміти її.

Про жіноче та чоловіче

У дитинстві я був «хлопчиськом», товаришувала тільки з хлопчиками, називав себе «він», хоча була значно слабшою від них фізично дівчинкою. Мені було цікаво тільки з хлопчиками і з набагато старшими від мене людьми, а однолітки нічого, крім «диких ігор», запропонувати мені не могли. Я дуже страждала, бо мене не брали ні в одне з кіл спілкування: хлопчики, тому що я дівчинка, а дівчатка не брали, бо не знали, що я таке. І, головне, мені теж туди не хотілося, я не знала, що з ними робити – мені були страшенно нецікаві їх рюшечки і пісенники. Звичайно, мені теж купували ляльки, але я їх розбирала на деталі, мене цікавило, що у них всередині, як вони функціонують. Наприклад, якщо обрізати ляльці волосся, чи виросте воно знову? За знищену ляльку мене били.

У такій ситуації нормальні діти намагаються хоч раз виплигнути з балкона або вдавитися. Але, незважаючи на все, мабуть, я була дуже вітальна дитина і ще з дитинства знала, що цей шлях – не для мене, це для слабаків. Водночас я була страшенно самотньою: у мене не було друзів, якщо мене приймали до якогось кола, то ненадовго. А потім почалися гормональні викрутаси підліткового віку: всі зустрічаються з кимось, а я нікому не потрібна, бо вдягнена не так, не красива, занадто розумна або, навпаки, занадто язиката. І, головне, я не знала, що з собою робити – своєю статтю навчилася користуватися вже у 25-26 років. Хоча, незважаючи на всі ці проблеми, я себе любила, і остаточно усвідомила це, коли мені виповнилося 30 років. У жіночих журналах на кшталт «Наталі» були статті про жахи «віку за 30», а я у день народження підійшла до дзеркала і сказала собі: «Фесенко, ти – ох*єнна тьотка!»

Про друзів

Дисонанс між моєю свідомістю та тілом спочатку змушував мене страждати, потім я перестав, бо знайшов однодумців, яким було абсолютно байдуже, «з якого боку в мене тюбетейка». У мене чудові друзі, які можуть надягти гарну сукенку, білу перуку і зробити макіяж, при цьому зберігаючи твердий характер та залізобетонну логіку. Вже багато років мої друзі та чоловіки сприймають мій спосіб називати себе як мою «родзинку», я для них не дресована мавпочка, а просто людина. Коли у компаніях, наприклад, я зустрічаюся з новими людьми, чоловіки миттєво ідентифікують, що я кажу про себе у чоловічому роді, і починають допитуватися про це. Зазвичай вони дуже «смикаються», кажуть, що так говорити неправильно, їм некомфортно, і вони не гомосексуалісти. Колись у відповідь на такі випади я в буквальному сенсі миттєво починав бійку, а зараз вже навчився відповідати, що це їх, а не мої проблеми.

Мабуть, тільки тому, що я з дуже вузького світу журналістики, мистецтва, хіпізму, тобто з тоненького прошарку фріків, то відчуваю себе комфортно. Думаю, якщо я вийду за своє коло, то там буде страшно.

Про школу

Мій шкільний досвід був унікальним, так вийшло, що я жила в ідеальному світі. Школа, де я навчалася, була нетипова – таких було рівно три на весь Радянський Союз, у Києві, Москві і Пітері. Це була республіканська художня школа імені Тараса Шевченка, вона і досі існує, де нас, школярів, було дуже мало, більшість дітей – з мистецьких родин. Школа була виключно україномовна, я досі не розумію математичні чи фізичні терміни російською, довго думаю, що таке «кислород». У нас були набагато довші канікули, не було половини предметів загальноосвітньої школи і навіть шкільної форми, не було іспитів, тільки випускні, і три, а не 11, як у інших радянських школярів. Ми були зовсім інакшою кастою, тому у нас було можливо все.

Про девіації

Я точно знаю: якщо людина не має страху, то навіть дика тварина це відчуває. Дитиною я була дуже агресивна, ніколи над цим не задумувалася, але, напевне, таким чином я себе захищала. І оточуючі люди це «прочитували», навіть п’яненький дядечко у трамваї відчуває, до кого може чіплятися, а хто йому може дати відсіч. Звісно, якби я хоч раз зустріла якогось злочинця, то можливо, мене б зараз не було. Зі мною глобальних дражливих ситуацій не виникало, але кожного дня були сутички, коли мені постійно вказували, що я ж дівчинка, тому повинна мовчати, «не виступати».

Страшенно не люблю, коли мене щипають за «м’яке місце» у трамваї, іноді це й досі трапляється. Зазвичай такі люди мають девіацію, непереборне бажання потертися, але іноді бувають чоловіки з «добрим гумором», які бачать гарну дівчинку і думають собі, а чому б не вщипнути її? А потім дуже дивуються, чому вона голосно кричить, і їм в щелепу летить дівочий кулак. Вони навіть не розуміють, що такого незвичайного вони роблять, адже для них це звичайна практика удома. Таке поводження треба зупиняти не тільки в транспорті, а в сімейних відносинах в першу чергу. Моя дочка, дивлячись на мене, теж точно знає, що чоловік, який ображає, б’є, дозволяє собі сексистські жарти – це не її шлях, не її вибір.

Про фемінізм

Якщо чоловік мене вдарить, то я вдарю у відповідь, а потім вийду з реанімації і знову зроблю те саме, а моя мама ніколи не розуміла цього. На початку 1980-х ніяких гендерних студій не було, Соломія Павличко ще не написала свої програмні роботи, романи Оксани Стефанівни теж тоді ще не були опубліковані. Західна література нам в принципі була недоступна, навіть мовою оригіналу. Але працювали радянські соціологи Ксенія Мяло, Едуард Розенталь, які писали критику на західний спосіб життя. Наприклад, Розенталь жив цілий рік у Каліфорнії, у найбільшій тоді колоні хіппі в світі, куди його, звісно, послало КДБ. Але він там усе побачив і написав книжку, на позір це була критика, а насправді це був чесний портрет епохи. Купити ці книжки, що виходили в спеціальних пропагандистських серіях, було неможливо, але я їх знаходила у букіністичних магазинах, назбирала гарну колекцію, і звідти в мене була інформація про західну культуру.

Про стереотипи

Мене дратують всі стереотипи, особливо цей: «Мужчина – это голова, а женщина – шея». Так жило покоління моїх батьків: чоловік має заробляти і мовчати, а жінка повинна бути жінкою і плакати, якщо чоловіком незадоволена. Треба плакати, страждати, і довести чоловікові, що він г*вно і кат, а вона через нього страждає. І чоловік починає спиватися, пропадати цілими днями з друзями, врешті решт звикати і доживати віку тьмяним, прибитим, іноді п’яним чоловічком. Коли я досі чую, як жінки розказують, що «віддають чоловікові кращі роки свого життя», то дуже гніваюся, бо і досі більшість з нас – скуті жертви стереотипів. Хто сказав, що жінка повинна тільки прати шкарпетки? Хто сказав, що чоловік повинен бути мужнім? 

У нас був період мужніх чоловіків – 1960-ті роки з фізиками і ліриками та культом Гемінгвея. В романі «Понедельник начинается в субботу» брати Стругацькі писали: «Свою любовь к тебе я доказываю, покоряя звезды, новые вершины, густые леса. Почему ты от меня ушла? Потому что тебя никогда нет дома!». У той час чоловік повинен був підкорювати вершини, але вже тоді з’явилася зворотна сторона його мужності – він мав показувати дружині зарплатню. Саме тоді чоловіки масово їхали на Північ, щоб отримувати по десять тисяч рублів на Ангарі.

Радянські гендерні стереотипи культивувалися так довго, що вони помруть тільки разом з носіями тієї соціальної культури. У той час лише одиниці виривалися з цього замкненого кола. Але стереотипи існують і досі, тому знову і знову з’являються «завидные невесты», кастинги на заміжжя з молодим мільйонером і уявлення, що «дівчина повинна вдало вийти заміж». Так вже вийшло, що у людей є шлюбні танці, особливо в підлітковому віці. Це було, є і буде, але робити з цього програму життя – сумно і бридко.

Беседовала Галина Ковальчук. Фото из личного архива Светланы Фесенко.

— Читайте также: Fearless: 4 истории, как побороть свой страх