Теле-тато: Святослав Гринчук про батьківство, мрії та роботу журналіста

Бути собою, бути партнером, бути чесним

Що й казати: приємно бачити вдома вранці гарного й розумного чоловіка. Саме таким багато хто з нас сприймає Святослава Гринчука, ведучого ТСН на каналі 1+1, який розповідає нам, під ранкову каву, про новини з екрану телевізора. А виявляється він ще й турботливий тато! Починав Гринчук як спортивний журналіст, в дитинстві ж захоплювався не тільки футболом, а ще й музикою. Дружина Святослава, Христина Дрогомирецька — теж журналістка. А не так давно у родині з`явилася донечка на ім`я Дзвінка. Як живеться молодому татові і усій його «молодій команді»?

Про роботу і мрії

Я не ототожнюю себе із гучним словом «зірка». Швидше, розумію що є, як у будь-якої публічної людини, тим більше — журналіста, певна підвищена відповідальність. Те, що кажеш, чи пишеш треба ретельніше зважувати. Аби мотивувати своїм прикладом людей лише до позитивних вчинків. Водночас, я не скажу, що особливо напружуюсь, аби створити якийсь не притаманний мені, сторонній образ. Все таки це не театр і не кіно. В ефірі я залишаюсь собою, просто намагаюсь швидше реагувати на все, що відбувається. Звичайно, що у кожного ведучого є теми, чи форми, які йому менш цікаві, чи в яких він має менш глибоку базу знань. Важливе завдання – аби глядач не відчув особливої різниці.

Наразі мені справді цікаво те, що я роблю зараз. Знову звужувати все до якоїсь однієї теми, як колись це був спорт, — поки не хочеться. Можливо, ситуація колись зміниться. Мені цікаво все, що стосується масової культури у широкому розумінні, я навіть дипломну писав про «мас-культуру в Україні». Музика, кіно, література, спорт, технології — я намагаюсь за усім цим стежити, аби завжди бути в контексті.

Про спорт

У юні роки я захоплювався футболом лише як глядач на дивані. У напрямку кар’єри футболіста жодних кроків не було, чесно кажучи. Я ще й не надто швидко бігав у школі, тому, думаю, ви б про такого горе-гравця ніколи не довідались. Радію, що навіть працюючи у спорті, не замикався на цій тематиці. Намагався все одно стежити за усім найважливішим, що відбувається у політиці, культурі. І одного дня просто вирішив спробувати: чи під силу мені ось ці стіни «коридору», яким я рухаюсь — трохи розширити.

В моєму житті спорт посідає одне з важливих місць, коли приїжджаєш з відпустки і привозиш зайвих 5-7 кілограмів. Але потім, зробивши свою справу, знову відступає у забуття. А от у сімейному житті спорт є завжди: у нас купа м’ячів, якими донька дуже любить гратись, вона і копає їх, і кидається ними. Раз на тиждень водимо її до тренерки у басейн. Інколи утрьох, з дружиною і донькою, виходимо на майданчик біля дому покидати м’яча у кільце. Ну, а у всіляких подорожах мені десятки кілометрів доводиться носити малу на шиї. Здається, це вже теж можна реєструвати як вид важкої атлетики. І з кожним місяцем – усе важчої, до речі.

Про родину

Я працюю в ефірі «тиждень через тиждень», тому у «неефірні» дні маю трохи більше часу аби посидіти з Дзвінкою. А взагалі у нас немає закріплених «маминих» і «татових» обов’язків. «Хто ближче до пожежі – той і гасить». Скажу чесно, кілька разів ми навіть у кіно ходили по черзі. Коли були якісь гучні прем’єри і не сила було чекати. Один відпочиває – інший страхує. Потім міняємось ролями.

Щодо традицій. Ми намагаємось, як мінімум, двічі на рік, на Різдво та Великдень, навідувати родичів та друзів у Львові. Там у традиціях найкраще розуміються. Із дружиною завжди якось цікаво відзначаємо річницю нашого першого побачення. Із своїми найкращими друзями з університету щороку на початку літа влаштовуємо невелику мандрівку «без жінок та дітей». А з Дзвінкою – звикли кожного місяця 23-го числа міряти її зріст.

Про батьківство

Я намагаємось робити так, аби донечці було цікаво. Побільше нових вражень, побільше позитивних емоцій, поменше рутини і того що треба робити «через силу». Вона дуже любить тварин, наприклад. Тому усі київські великі і маленькі звіринці ми вже обійшли, деякі навіть по кілька разів. І коли подорожуємо за кордоном то усюди, де є великі зоопарки – теж намагаємось знайти на них час. Принаймні, наразі, поки видно що їй це досі кожного разу цікаво. Набридне – придумаємо щось нове.

Що було б відмінне у моєму стилі виховання, якби в мене був син? Думаю, син не так часто змушував би мене перемикати з телевізор футболу на мультики. А якщо серйозно, то для нас головне, щоб дитина не боялась ділитись з нами своїми емоціями та переживаннями, любила проводити з нами час. А ми – завжди знаходили його для неї. Родина — це партнерство.

Про привабливість

Насправді я навіть коли в університеті обирав кафедру, то спершу подавав заявку на радіожурналістику, бо не був впевнений, що моя «картинка» на «всі сто» підійде для телебачення. А телеведучим став, фактично, випадково, коли запропонували спробувати провести програму, в якій я в той час працював просто журналістом. Тому навряд чи в мене є якісь супер-рецепти привабливості. Лише привідкрию вам таємницю: якихось дуже гучних змін зовнішності зараз я не можу собі дозволити, не узгодивши цього зі стилістами каналу. Тому навряд чи найближчим часом ви побачите мене, наприклад, із зеленим ірокезом абощо.

У мене – ранкові ефіри. Зазвичай я прокидаюсь на роботу о 4.30. Можу, звісно вигадати, що навіть в цей час я знаходжу годинку, аби почепуритись перед дзеркалом, але, я думаю, ви не повірите. І правильно зробите! Для мене важливо вранці лише залізти в душ, бо інакше вже до обіду буду як зомбі. Чи дошкуляють шанувальниці? Буває, що глядачі пишуть повідомлення у соцмережах. Різного віку, чи статі. І пишуть не завжди лише позитивне. Але це зовсім не дошкуляє. Так краще можна зрозуміти – хто твій глядач, для якого ти щодня працюєш.

 

Підготувала матеріал Тетяна Гордієнко.

 

 

Новини партнерів