«Тілесний невроз» і страх перед повнотою: Які у жінок стосунки з власним тілом

Чому я зриваюся з дієти? Що не так з моїм тілом? Як мені перестати ненавидіти своє тіло і звідки взялася ця ненависть? Чому мені соромно за з’їдену цукерку, я ж не вкрала її? Чому мені не допомагають поради з глянцевих журналів на кшталт «1001 спосіб досягти оргазму»? Як бути сексуальною, якщо я не хочу сексу, і чому я його не хочу? Популярний клінічний психолог Юлія Лапіна написала книгу «Тіло, їжа, секс і тривога. Що турбує сучасну жінку. Дослідження клінічної психологині» після багатьох років роботи з людьми, які страждають розладами харчової поведінки та яка намагається відповісти на запитання, над якими щодня задумуються мільйони жінок.

РОЗДІЛ 3

Стандарти краси — основа суспільної ієрархії

…Не клянись головою своєю, — бо навіть однієї волосинки ти не можеш учинити білою чи чорною. Євангеліє від Матвія (5:36)

Нещодавно мені трапилося на очі таке дослідження:

«Перший гормон було відкрито 110 років тому, і сьогодні важко знайти людину, яка не знає про вплив цих речовин на організм. Утім, хоч як дивно, але не всі гормони відомі. В одному з останніх номерів британського наукового журналу Nature (за 2017 рік. — Прим. ред.) описано новий гормон ліпокалін-2. Його виділяють клітини, які утворюють кістки, але він впливає на рецептори, відповідальні за регуляцію апетиту в гіпоталамусі. За визначенням, гормон — це речовина, що виділяється в одній ділянці організму, але регулює роботу іншої. Дистанційність дії забезпечує кровоносна система, що розносить гормони до місць їхньої дії. Класичний приклад — інсулін. Він утворюється в клітинах підшлункової залози, але діє на печінку і м’язи, а також на гіпоталамус — відділ головного мозку, відповідальний за регулювання апетиту. Тепер до списку гормонів, які регулюють харчову поведінку, можна додати й ліпокалін-2».

Тобто, попри неабияке прагнення людини здобути контроль над своїм тілом, до цього поки що дуже далеко. Голод може з’явитися в будь-який момент, і причини бувають різні. Ігнорування голоду може спричинити серйозні проблеми зі здоров’ям. Тіло — ідеальна машина для виживання: навіть коли над ним ставлять жорстокі голодні експерименти, воно шукає, як вижити, зокрема й подаючи сигнали інтенсивного голоду, що призводить до нападів переїдання, які можуть виявитися смертельними. Але для людей є дещо важливіше, ніж фізіологія й голодні тортури. Той пріоритет, заради якого вони приносять у прямому сенсі криваві жертви.

Існує цікава теза про те, що за своєю натурою жінки прагнуть бути привабливими для чоловіків. Часто можна почути про закон природи, відповідно до якого жінки завжди стежили за собою, а чоловіки вибирали найвродливішу самку для продовження роду. Закон природи? Але ж самці птахів, зокрема й павичі, зазвичай куди привабливіші від самок і саме вони своїм шикарним оперенням приваблюють партнерок. У природі ми можемо побачити дуже різні моделі гендерної поведінки. Можливо, все-таки не варто приплітати сюди природу, а поговорити про традиції конкретного суспільства? У соціумі прийнято за всяку ціну добиватися партнера, який має ресурс для виживання, передусім владу й гроші. Торгувати зовнішністю, аби дістати доступ до цього ресурсу, аж ніяк не «природне» жіноче заняття: усе залежить від того, хто встановлює правила. Точніше, у кого більше прав і свобод.

Плем’я водаабе (ви ж згодні з тим, що африканське плем’я живе за законами, максимально близькими до природних?) щороку організовує чоловічий конкурс краси — свято Геревол. Переможцеві дістається найкраща жінка племені. Треба сказати, що жінки водаабе славляться вільними сексуальними поглядами. До журі входять доньки переможців минулих конкурсів, які й визначають найсексуальнішого учасника. Їхній вибір важкий: чоловіки по шість годин готуються до виходу на «подіум»: фарбують губи темною помадою, щоб зуби здавалися білішими, підводять очі, щоб підкреслити виразний погляд, накладають на обличчя товстий шар фарби. Фінальні штрихи — страусове перо у волосся, щоб видаватися вищим, і біла смуга по центру носа, щоб він здавався прямішим. Після накладання гриму чоловіки проводять репетицію танцювального номера, а потім постають перед жінками в усій красі. Глядачки приходять на конкурс краси не просто так: вони придивляються собі коханця або нового чоловіка. Причому те, що вони вже заміжні, не має великого значення для полігамних жінок водаабе.

До заміжжя дівчина племені може вступати у зв’язок із ким завгодно й скільки завгодно. Заміж зазвичай її видають за порадою батьків, але після народження дитини вона вже може знову виходити заміж — цього разу за кого хоче. І найчастіше обирає партнера за критеріями краси (в їхньому місцевому розумінні).

«Жоден хлопець, який поважає себе, не вийде на вулицю без дзеркала, — каже чоловіча частина племені. — Тому ми, водаабе, найкрасивіші у світі!» Жінки додають: «Якщо чоловік втратить красу, жінка, звісно ж, піде від нього. Але бувають випадки, коли вона залишається — напевне, завдяки справжній любові».

Читайте також: Не до секса: Как депрессия влияет на либидо

Чоловік водаабе нічого не може вдіяти, якщо жінка вирішить піти від нього до іншого, тому він дбає про те, щоб дружина не відвідувала конкурсів краси. Але сам завжди готовий взяти участь у фестивалі, тому що для нього це шанс вкрасти чужу дружину: вона подарує йому дітей, а що більше дітей у чоловіка, то краще. Або ж його обере та, яка вища за ієрархією, ніж його нинішня дружина. «За своє життя я звабив на таких фестивалях 30 жінок! Тільки ми, водаабе, знаємо, як зачарувати даму!» — розповідає досвідчений учасник.

Напевно, він із дитинства чув від свого батька: «Завжди стеж за собою, синку, бо ніхто на тебе й не гляне. А якщо занедбаєш себе, дружина швидко знайде тобі заміну, адже фестивалі краси організовують щовересня…».

Звісно, приваблива зовнішність відіграє особливу роль у житті жінки, тому що тривалий час ресурси їй діставалися лише від чоловіків, а чоловіка можна було здобути завдяки зовнішності й хитрощам. Ось чому жінки тисячоліттями мусили ревно доглядати своє тіло й обличчя і вправлятися в мистецтві маніпуляції — щоб забезпечити собі виживання. Власне, і сьогодні саме ці дві технології прекрасно продають на психологічних тренінгах, які під різним соусом пропонують навички маніпуляції (від риторики до сексу) та способи досягнення «ідеального», статусного тіла.

Нудні цифри зі шкільної програми не відображають усю важливість та всі соціальні наслідки боротьби за права жінок. У такому-то році в такій-то країні жінкам дозволили голосувати, розпоряджатися майном незалежно від чоловіка чи батька, здобувати освіту. Усе це означає, що жінки нарешті почали контролювати довколишній світ безпосередньо, а не через чоловіків. Їм більше не треба було використовувати своє тіло й мистецтво маніпуляції. Право голосу означає право вирішувати політичну долю країни, право на майно — можливість не залежати від чоловіка чи батька і не опинитися на вулиці з їхньої волі, право на освіту — шанс на участь у соціальних процесах і на фінансову незалежність. Але закони ухвалюють швидко, а традиції та звичаї змінюються значно повільніше. Багато жінок досі боїться змін тіла (невідповідності стандартам чи вікових змін) саме через страх втратити контроль над навколишнім світом. Йдеться не просто про те, щоб привернути увагу чоловіка й сподобатися йому. Це глибокий страх лишитися невидимкою, яка нічого не означає і нічого не вирішує в цьому світі.

Поки колективна свідомість переважає над індивідуальною (а до колективізму нас привчали довго), лозунг «моє тіло — моє діло» не стане близьким для більшості людей. Тіло в суспільстві з колективною свідомістю не частина «Я-структури», а лише соціальний сигнал. Люди, які нас оточують, автоматично зчитують цей сигнал відповідно до панівної в конкретний історичний момент інтерпретації. Тіло відіграє ту саму роль, що й одяг, годинник або автомобіль престижних марок, тобто важливо не «як мені зручно», а «яке місце в ієрархії я посяду за їхньою допомогою». Заміжжя й народження дітей іноді теж відбуваються не тому, що хочеться, а через страх бути відкинутою — партнером, мамою, соціумом.

У нас погано діють соціальні ліфти, а найкоротший шлях жінки до влади лежить через сексуальність. Усе це спадок патріархального устрою і наша сумна реальність. За таких умов непросто казати: «Неважливо, яке в тебе тіло, важливо, яка ти людина». Доступ до нібито належних кожному громадянинові благ (наприклад, до хорошої медицини, освіти та безпеки) насправді багато жінок дістають завдяки грошам і/або чоловікам. А ті жінки, які можуть усе це забезпечити собі та своїй сім’ї, за історичною інерцією й далі конкурують одна з одною, використовуючи, зокрема, й тіло.

Тіло впевнено посіло чільне місце в ієрархії суспільних цінностей. Якщо ти сексуальна й цікава для чоловіків, це додає тобі балів у соціальній конкуренції (щоправда, водночас підвищується градус заздрості й пов’язаних із цим проблем, але такі правила гри).

Так було в усі часи незалежно від украй мінливих ознак сексуальності. Колись такою ознакою була повнота (їжі мало, вона дуже дорога), а тепер худорба (їжі багато, вона дешева і скрізь, до того ж в епоху тотального стресу — це найпростіший регулятор настрою, тоді як для інших засобів потрібні або навички, або великі гроші). Коли операції зі збільшення грудей були доступні лише голлівудським зіркам, ознакою сексуальності вважалися великі груди, отримані за допомогою хірургії.

Прихильники руху бодіпозитиву (тобто гарного ставлення до будь-якого тіла), який так важко приживається в нашій країні, закликають не так любити власне тіло, хоч би яким воно було, як змістити суспільний фокус із теми тіла взагалі, зокрема як засобу конкуренції. Якщо основний лозунг бодіпозитиву «Усі тіла однаково гарні» («All bodies are good bodies») стане правилом, то зникне звична система координат і настане тілесна інфляція, а це неможливо, якщо тіло — ходова валюта, за допомогою якої хочуть купити базову людську потребу — любов. Причому купити навіть не в інших, а хоча б у самих себе.

Варто додати, що боязнь повноти як страх не відповідати соціальним критеріям пов’язаний зі ще одним нюансом. Сьогодні в суспільстві, яке претендує на демократію й толерантність, неетично та й формально заборонено цькувати людей за національною, гендерною, статусною ознакою. Однак цькування все одно є, воно лише стало трохи «нелегальним».

Читайте також: Ментальная гигиена: что это и почему она нужна нам всем

Життя у великому місті, де, здається, все влаштовано так, аби порушувати особисті кордони й спричиняти в людях злість, — це щоденне випробування на здатність витримувати своє роздратування. І це велика спокуса, коли суспільство дозволяє виливати накопичене невдоволення на будь-яку повну людину, адже роки дієтичної культури чітко пов’язали повноту і моральну нечистоту. І тоді вже давні механізми агресії на тіло, зокрема чуже, і звичка психіки до проєктування дають змогу більшості відігратися на тих, хто не дотримується моральної чистоти й не контролює своїх харчових бажань.

Ці механізми спрацьовують автоматично. Уявіть: у вагоні метро тісно, люди хочуть вивільнити відчуття дискомфорту, інакше вони муситимуть його терпіти, розтрачаючи свій дорогоцінний ресурс. Аж ось пасажири помічають у натовпі повну людину, і загальне незадоволення адресується їй, ніби це вона одна створює тисняву. Мозок легко «дозволяє» наростати роздратуванню, тому що «товстун сам винен, що такий великий». Водночас суспільство ладне зрозуміти й пробачити матір, чия дитина безперервно плаче впродовж усього польоту з Москви до Нью-Йорка. І до пасажирів, які відкидають крісло в літаку тієї самої миті, коли людина позаду щойно поставила тацю з їжею на малесенький столик, суспільство теж ставиться досить терпимо. Вважається неприпустимим дратуватися через бабусь, які рухаються в людному переході зі швидкістю коматозного равлика, повагом тягнучи за собою негабаритний візок. Навіть працівники сфери обслуговування, менталітет яких не змінився від часів Радянського Союзу і які дивляться на вас так, ніби ви підняли їх з ліжка в неділю о п’ятій ранку, не спричиняють такої безумовної агресії. А шибайголовами на дорогах, яким, вочевидь, дали водійські права в обмін на процедуру лоботомії, хтось навіть захоплюється. Агресія на їхню адресу не легалізована, вона лишається вашим індивідуальним вибором, до того ж вважається вашою проблемою. І лише коли нас дратує схильна до повноти людина, це якимось містичним чином стає винятково її проблемою.

Її проблема вже в тому, що вона просто з’явилася в полі вашого зору. Під гаслами турботи про здоров’я суспільство легалізувало образ цапа-відбувайла, на якого завжди можна вилити накопичену агресію і все одно мати рацію. Таким «цапом» можуть стати родичі, незнайомці на вулиці, медійні персони: «Люба, я тобою дуже незадоволений, тобі треба схуднути», «Куди сунеш на червоний, товстуне!», «Ти диви, як вона розтовстіла, хіба так можна! Вона ж зірка!». Ця агресія унікальна, вона не тягне за собою почуття провини — просто мрія багатьох поколінь людства! Ще за язичницьких часів, коли тварин приносили в жертву, декому було не по собі. Навіть коли засуджують тирана, у суспільстві знайдуться ті, хто його захищає. І тільки в повних людей немає «групи підтримки».

Цькування товстунів починається від самого їхнього дитинства. Статистика вельми невтішна: за результатами опитування американських шестикласників, 24% хлопчиків і 30% дівчаток щодня вислуховують від однолітків образи через розміри свого тіла. У старших класах показники подвоюються: 58% хлопчиків і 60% дівчаток. Підліткові групи завжди схильні гуртуватися проти когось і глузувати з «вигнанця», наприклад, як у фільмі «Опудало» (1983), де світ підлітка слугує дзеркалом дорослого світу. Підліткове цькування — це генеральна репетиція суспільних відносин перед виходом у відкритий космос дорослого соціуму, у якому тема тіла й сорому виходить на перший план і часто приводить цілком дорослих людей «не тієї форми» до ізоляції від суспільства.

Ще одне цікаве масштабне дослідження здійснили в США, Канаді, Ісландії та Австралії — країнах, де живе приблизно однакова кількість людей з ожирінням і де ідеалом краси проголошується худорба. У дослідженні взяли участь 2866 осіб, із них 69% назвали проблему цькування через зайву вагу у своїх країнах серйозною або дуже серйозною, 50% респондентів вважають її основною причиною знущання. Для порівняння: про цькування через національність говорить 21% учасників експерименту. Значно толерантнішими люди виявилися до нетрадиційної сексуальної орієнтації (15%), певних форм інвалідності (12%) і релігійної належності або рівня освіти (менш як 6%).

Хочу наголосити, що часто діагноз «зайва вага» ставлять на око або керуються індексом маси тіла (ІМТ), який нічого не говорить про здоров’я, адже відображає лише співвідношення зросту та ваги, тому й не має якихось вагомих доказів своєї адекватності. Психологиня Світлана Броннікова у книжці «Інтуїтивне харчування» пише:

«Фактично ожиріння виявилося дуже вдалим діагнозом — його легко поставити лише за допомогою ІМТ й неможливо заперечувати чи не звертати на нього увагу, як на пухлину, що ховається всередині тіла. Це єдиний діагноз у «Діагностичному посібнику хвороб і причин смерті», для встановлення якого не потрібне поєднання купи симптомів, достатньо розділити вагу на зріст у квадраті. Зв’язок ожиріння з низкою небезпечних захворювань спровокував властивий кожній людині страх смерті, а великий ринок дієтичних програм, пігулок для схуднення і баріатричних операцій став розвиватися як ніколи інтенсивно. Утім, багато з того, що відбувається довкола зайвої ваги сьогодні, — це не що інше, як бізнес на страху людей захворіти й передчасно померти. Ви сумніваєтеся? Упевнені, що «повний» означає «хворий» і схуднути вкрай потрібно для здоров’я? Роками ми вважали, що оптимальний показник ІМТ з погляду здоров’я — 23. У 2012 році з’явилася публікація доктора Катрін Флеґал у медичному журналі JAMА, яка підтвердила на 3 млн піддослідних, що оптимальний ІМТ — у межах від 25 до 30. Це саме те, що ми називаємо «зайва вага», «передожиріння»!».

До речі, невідомо, чи коректний узагалі діагноз «ожиріння». Внесення ожиріння до переліку захворювань свого часу спричинило багато суперечок, тому що частина фахівців вважає ожиріння симптомом, а не хворобою. Це як мігрень: може бути тисяча причин, чому в людини болить голова, і щоб розібратися, потрібно здійснити ретельне дослідження й зібрати всі дані. Так само й зайва вага може бути проявом чого завгодно: від конституціональних особливостей (відоме медицині метаболічно здорове ожиріння) до депресії, від генетичних проблем з інсуліновими рецепторами до розладу харчової поведінки. А нерозуміння суті ожиріння і вплив дієтичної культури може призвести до дуже небезпечних наслідків для здоров’я.

ДО РЕЧІ, НЕВІДОМО, ЧИ КОРЕКТНИЙ УЗАГАЛІ ДІАГНОЗ «ОЖИРІННЯ»

За результатами дослідження, у якому взяло участь понад 400 лікарів, кожен третій опитаний медик за серйозністю наслідків ставить ожиріння одразу після наркоманії, психічних розладів та алкоголізму. Та й у власних сім’ях діти із зайвою вагою замість підтримки відчувають тиск і агресію — про такий дитячий досвід розповідає більш як половина американських дівчат. І хоча деякі лікарі заявляють, що генетичні та метаболічні відмінності людей впливають на набір ваги та її стабільність, дієтичне мислення кричить: «Справа в силі волі! Кожна людина важить стільки, скільки сама вирішить». Але ж колись і про онкологію казали, що важливо не палити і вести правильний спосіб життя, тоді жоден рак не страшний. Однак виявилося, що передусім на розвиток раку впливає збій у ДНК: «Мутації, що здатні спричиняти рак, зазвичай належать до двох основних категорій: спадкові й ті, що виникли під впливом довкілля.

Американські вчені довели, що не менш істотне й третє джерело появи мутацій — неминучі помилки, що виникають унаслідок подвоєння ДНК. У деяких випадках до раку призводить більш як 95% таких мутацій». Це дослідження опубліковано в одному з найпрестижніших наукових журналів Science.

Отже, перспектива стати жертвою цькування зрівнює багатих і бідних, здорових і хворих, підлітків і людей літнього віку, осіб будь-якої національності, віросповідання та сексуальної орієнтації. Можливо, у 20 років твоє тіло вписується в суспільні стандарти. Але ніхто не може сказати, що з тобою буде в 30 чи 40 років, після пологів чи після складної операції. Страх стати «гладким вигнанцем» не менший за страх 1930-х років, коли за «вигнанцями» приїжджали вночі на чорному «воронку».

Якщо вам здається, що я згустила фарби, наведу ще трохи статистики. Під час одного з досліджень більш як половина жінок сказали, що воліли б померти під колесами вантажівки, ніж набрати вагу, а дві третини зазначили, що краще мати посередній розум або взагалі бути дурною, але тільки не товстою. 51% дівчаток віком 9–10 років ставляться до себе краще, коли сидять на дієті; 42% учениць 1–3-х класів хочуть бути худішими; 46% дівчаток віком 9–11 років часто дотримуються дієт, із них у 82% рідні або періодично, або часто сидять на дієтах. 81% 10-річних дівчаток бояться погладшати40. До 4-го класу 80% дітей бодай раз сиділи на дієті. 91% студенток коледжів намагалися контролювати вагу дієтами, а 22% сидять на дієтах часто або завжди.

«Тілесний невроз» і страх перед повнотою так чи інакше відчуває кожна жінка. Чи не тому щорічний оборот дієтичної індустрії — 50 млрд доларів? Фантастичні результати для бізнесу, який не вирішує проблему, а створює її.