У задзеркаллі метрополітену: Коли дитина опиняється всередині хобі

Натиснути всі кнопки і зробити сенсаційні відкриття

26.05.2017

Катерина Городнича, журналiст, розповідає, що може статися, коли дитина має змогу на власні очі побачити об’єкт свого захоплення. 

«Ukončete prosím výstup а nástup, dveře se zavírají» («Закінчуйте, будь ласка, посадку та висадку, двері закриваються»). Це чеська. I мені довелось вивчити цю фразу, тому що мій син навчився її говорити ще до того, як впевнено заговорив рідною мовою. Додаток «Симулятор празького метро» на планшеті декілька років був його улюбленою грою. Він завзято керував потягом чеської підземки, вивіряючи довжину платформи, щоб на ній вмістилися всі вагони.

Потім була його перша туристична поїздка. До Праги. I там ми катались від кінцевої до кінцевої станції кожної лінії метро. Тому що мій першокласник ставив собі зарубки за кожну станцію, на якій вдалося побувати.

У Київському метрополітені він розрізняє різні модифікації поїздів, знає, якими дрібними деталями вони відрізняються зовні. Він вибудовує логістику пересування станціями і лініями за якісь долі секунди. Це він мені розповів, що на Дарниці є ще одна додаткова колія, і вона веде в депо. Я ніколи до цього не звертала на це уваги.

Отже, хобі бувають різними. Переважна більшість дітей знають назви різних динозаврів, мій може перелічити всі станції метро декількох світових столиць. Саме тому, коли я зібралась йти на інтерв’ю до Дарницького депо Київського метрополітену, то було зрозуміло, що він піде зі мною. I призначимо ми цей візит в день його народження. I будемо мовчати до останнього. Заразом іменинник зрозуміє, що таке сюрприз.

Уявіть собі мишу Роккі з «Чіп енд Дейла» в печері із сиру. Або ласуна на фабриці шоколаду. Або прибульця з Мельмаку просто перед холодильником. Аліса в Задзеркаллі чи в Країні Чудес у порівнянні з моїм малим, якого привели в депо метрополітену, просто нудьгувала.

Iнтерв’ю врешті-решт брала не я. Фанат колій та підземної швидкості не дав мені навіть відкрити рота. Коли стало зрозуміло, що справжній машиніст опинився у нього в полоні і повному розпорядженні, пощади чекати було марно. Ревізію потягів було проведено суворіше за будь-яку перевірку. (До відома керівництва Київського метрополітену: пропонується молодий заступник директора, є шанс втерти носа усім міністерствам). Безкомпромісно було відкрито очі фахівцям на різницю у зовнішньому вигляді старих і нових вагонів. Зокрема, новиною для працівників метро стало, що в нових вагонах в кінці немає маленького віконечка, яке є в старих.

Спочатку малому показали, як вагони перевіряють і миють. Потім йому дали натиснути всі кнопки в кабіні: закрити і відкрити двері, оголосити про зупинку і про те, що «обережно, двері зачиняються», включити і виключити світло у вагонах, посигналити і самостійно оголосити зупинку в мікрофон.

Далі було американське кіно. Ви ж бачили, що там в метро можна пройти потяг наскрізь? А у нас не можна. А малий пройшов. Тому що йому відкрили всі двері між вагонами. А потім трапилось те, про що він навіть боявся мріяти. Ми поїхали на станцію. У кабіні. Звісно, що ситуація була під контролем машиніста, але й там імениннику вдалося натиснути кнопки. Вже по-справжньому.

Ми проїхали від дарницького депо до станції Лісова. Моїм завданням протягом цього дня було лише фотографувати і встигати записувати відповіді машиніста на питання малого інтерв’юєра.

В метрополітенному задзеркаллі ми з’ясували:

Що машиністи, які працюють на вечірніх потягах, зовсім не їдуть додому — вони ночують у спецкімнатах відпочинку. I окремі люди дбають про їх сон, готуючи постіль втомленому машиністу. I такі «готелі для машиністів» є на всіх кінцевих станціях та в кожному депо.

Що в рейках насправді немає струму. Він є, але захований в окрему рейку збоку. I електрику потяг отримує від неї, торкаючись спеціальною підніжкою, що знаходиться нижче рівня підлоги.

Що перед тим, як виїхати з депо на відкриту ділянку, вагони під’єднують до електродротів

Що потяги не можуть підштовхнути один одного, навіть якщо хтось затримався на станції, а інтервал руху малий. Тому що автоматична система зберігає відстань між потягами. Якщо вона стає меншою за допустиму, то в тій самій рейці пропадає струм. Потяг зупиниться, незалежно від бажання машиніста.

Що машиністи щодня працюють згiдно з різним графіком і можуть, наприклад, цілий день катати потяг лише по колу (з Лісової кінцевої на Лісову стартову), а диспетчери щоразу вибудовують новий графік.

Що ночують потяги не тільки в депо, а й у тупіках, які є на багатьох станціях.

Що максимальна швидкість метро в київському метрополітені — лише 80 км/год, хоча в тунелі завжди здається, що потяг мало не летить.

Що на гілках, які мають ділянки на вулиці, практично неможливо довести до автоматизму навички, тому що щоразу інші умови — то сніг, то дощ, то розпечені рейки.

I за стійкість у протистоянні потоку питань від малолітнього фаната я вдячна машиністу метро Iгорю Васильчуку.

— Читайте также: Прага для детей: 4 + 4 места, где не удастся заскучать