Українки на війні: 8 жінок, про яких необхідно знати

Одна війна, два шляхи та вісім історій

22 червня 1941 року Київ зазнав нищивних ударів німецької авіації — Друга світова війна прийшла в Україну. Таким чином продовжилося багаторічне шматування країни: з одного боку радянські підкорювачі, з другого — Третій рейх, а посередині українські націоналісти із своїми мріями про незалежність. І всі бачили ворога один в одному, але хотіли для себе лише одного — Україну. За неї й всі і воювали. Але ми хочемо розповісти саме про жінок на тій війні.

Ця наша добірка може викликати протиріччя — радянські воїни поруч із жінками з УПА, хіба це доречно? Може, й ні, але й ті, й інші йшли однаково на смерть, ризикували, рятували свою землю. І ця жертва неоціненна, а отже має бути висвітленою такою, якою є. Іншої історії ми не маємо. На жаль. Чи на щастя.

Наталія Березинська-Шухевич

громадська діячка

Найближча соратниця та дружина генерала-хорунжого, головнокомандувача Української повстанської армії Романа Шухевича, яка сміливо розділила із чоловіком непросту долю, народила двох дітей, перебувала в ув’язненні. А ще допомагала рятувати життя єврейським дітям. Найвідоміший випадок — порятунок Ірини Райхенберг. У 1940-х роках подружжя Шухевичів мешкало у Львові на вулиці Королеви Ядвіги, де їх сусідами була єврейська сім’я Вольфа і Ружі Райхенберг. Під час вторгнення німецьких військ старшу дочку Райхенбергів було застрелено просто посеред вілиці, тож Наталія та Роман запропонували свохвати молодшу дочку — Ірину, — у себе. До 1943 року Іру доглядала Наталія, а Роман зробив для дівчинки нові документи, де змінив усі дані про неї, навіть рік народження. Відповідно до нових документів Ірина значилася дочкою загиблого радянського офіцера. Та після того, як гестапівці у 1943 році заарештували Наталію Шухевич, Романові вдалося переправити дівчинку в сирітський притулок за 30 км від Львова, де вона перебувала до кінця війни, переживши німецьку окупацію і Голокост. Щодо Наталії, то у 1945 році вона потрапила до рук НКВД і більше ніколи не бачила чоловіка, а із дітьми зустрілася 10 років потому. Наталія не видала місце знахоодження Романа попри допити, що тривали п’ять місяців. 

Марія Савчин

зв’язкова, письменниця, громадська діячка

Марія — одна з найвідоміших жінок Організації українських націоналістів, зокрема дякуючи мемуарам «Тисяча доріг». У 1940-і рр. була провідницею підпільного юнацтва ОУН у Львові та зв’язковою референтури Служби Безпеки у Крайовому Проводі ОУН. 1945 року вона вийшла заміж за Василя Галасу. День свого весілля Марія Савчин описала так: «Крутою доріжкою посувається вгору до церковці під лісом над Брилинцями весільний похід. У ньому дві пари молодих у почоті дружбів та дружок. За нами йде повстанська братія. Церковця вщерть виповнена повстанцями, серед них мої подруги, ­гарно причепурені. Після присяги із ­сотні грудей загриміло й вирвалося поза стіни церковці величне Многая літа… Прийняття приготували в Брилинцях у ­школі, на порозі якої привітала нас хлібом і сіллю моя провідниця «Ярина». У прикрашеній клясі-кімнаті на столі пишалися коровай і весільний торт. Піднесли тост по чарці вина. Більше алкогольних напоїв не подавали. Але й без напоїв повстанці створили теплу та інтимну атмосферу. Під надійною охороною двох бойових сотень УПА, за піснями й розмовами проминула коротка травнева ніч. Удосвіта, коли небо ледь зашаріло, повстанська родина розійшлася. Кожний вернувся до реальності, на свої пости, на свій відтинок».

У травні 1947 року Савчин була затримана у Кракові співробітниками МГБ. Розуміючи, що в неї відберуть малого сина Зенона, шантажуватимуть, щоб вона виказала місце перебування чоловіка, Марія втекла, вистрибнувши через вікно. Втеча вдалася, але сина батькам уже ніколи не вдалося віднайти. Марія емігрувала у США, вдруге вийшла заміж, брала активну участь в діяльності громадських організацій діаспори. Була головою відділу Союзу Українок Америки.

Розалія Шевчук

медсестра

Розалія народилася у селі Демня Львівської області. Під час другої світової війни, ще молодою дівчиною, вона допомагала лікувати поранених бійців Української Повстанської Армії. Отже окупаційна влада розсудила що вона надає «помощь врагам СССР» та заарештувала й засудила Розалію на 10 років ув’язнення у концтаборах Сибіру. Коли її з іншими засудженими жінками завантажили в потяг, мати намагалася передати доньці торбинку з їжею. Мама кланялася конвоїрові і намагалася поцілувати йому руку, аби він тільки дозволив, тоді Розалія закричала: «Мамо, не смій кланятися і принижуватися перед ним!». Згодом жінка повернулася в Україну та очолила Спілку політичних в’язнів міста Івано-Франківськ. Померла у 2012 році. Її онук Юрій написав у некролозі: «Оповіді цієї сильної, досвідченої людини про події тих днів завжди лякали мене, я боявся про це навіть думати, адже бабуся розповідала про масові вбивства жорстокими, нелюдськими методами. А до того ще й про винищення української мови, культури, національної спадщини, що чинило НКВС».

Галина Кузьменко

кулеметниця

Галина Кузьменко народилася у селі Нова Басань Чернігівської області. Пережила Голодомор 1932-1933 років, але залишилася сиротою, бо від голоду померли мама та двоє братів, а тата заарештувало НКВС. Десять років потому Галина долучилася по підпільників «Чернігівської січі», а потім приєдналася до УПА. Майже три роки під псевдонімом «Надя» перебувала у лавах збройного підпілля на території Івано-Франківської області.  В «Січі» Галю вишколили на кулеметницю, але згодом Галині довелося «перепрофілюватися» в пропагандиста – провід порахував, що там вона принесе більше користі. Схопити Кузьменко чекістам вдалося лише у 1946 році, коли вона захворіла на тиф. Строк у 10 років таборів відбувала у Варкуті. Також отримала 5 років обмеження в правах. Після звільнення вийшла заміж за вояка УПА Ярослава Когута. Проживали спочатку в Бориспільському районі, а всередині 1980-х переїхала до Києва. Померла у червні 2000 року. У 2015 році стала однією з 10 Героїв серії інформаційних плакатів «Українці в лавах Об’єднаних Націй перемогли агресора», підготовлених Українським інститутом національної пам’яті до 70-ї річниці перемоги над нацизмом.

Віра Філяк-Крокіс

зв’язкова

Віра приєдналася до ОУН у 1941 році. Під час навчальної практики у Ревізійному союзі українських кооперативів таємно друкувала повстанські листівки, згодом перейшла в підпілля та пройшла таємний вишкіл у сітці Українського Червоного Хреста. Тоді ж і отримала псевдонім «Реня». Заарештували Віру тільки 1947 року, але жінка мала при собі отруту та випила її, щоб припинити допити та знущання. Спроба самогубства була невдалою, отже «Реня» намагалася втікти, вистрибнувши з вікна під час «бесіди» із НКВ-істами, та знов невладо. Отже її було відправлено до ГУЛАГу на довгих 10 років, а повернулася в Україну у 1957 році. 1988–1997 рр. була секретаркою Спілки політв’язнів України, у 1996–2006 рр. працювала скарбівничою Ліги українських жінок. Брала активну участь у діяльності львівських товариств та організацій: «Просвіта», «Рідна школа», «Союз українок».

Людмила Павличенко

снайпер, майор

Ім’я цієї жінки-військової стало відомо широкому загалу у 2015 році дякуючи фільму «Незламна». Звичайно, і до цього моменту про неї писали статті і нариси, але той факт, що Людмила родом з України, ретельно приховувався, адже всі були «радянськими». Павличенко в юності захоплювалася стрільбою з вогнепальної зброї, і коли почалася Друга світова війна, не вагаючись пішла на фронт. Дослужилася до звання майора, і досі її вважають найуспішнішою жінкою-снайпером в історії. У червні 1942 року Людмила отримала серйозне поранення, після чого її евакуювали, а потім разом з делегацією відправили в США. Під час свого візиту за океан Павличенко було запрошено на прийом Президента США Франкліна Рузвельта і навіть деякий час вона жила у Білому домі за запрошенням його дружини. Багатьом назавжди запам’яталася її промова в Чикаго: «Джентльмени, мені двадцять п’ять років. На фронті я вже встигла знищити триста дев’ять фашистських загарбників. Чи не здається вам, джентльмени, що ви занадто довго ховаєтеся за моєю спиною?!».

Марія Щербаченко

санітарка

У віці десяти років Марія залишилася сиротою, її виховував старший брат. З початком німецько-радянської війни залишилась у рідному селі Охрімівка, що у Харківській області. У 1943 році пройшла навчання на курсах санітарок при Самаркандському медичному училищі. Особливо відзначилась під час форсування Дніпра, коли у складі десанту однією з перших форсувала річку поблизу села Гребені Кагарлицького району. В боях за десять днів винесла на собі та надала першу медичну допомогу 112 пораненим бійцям. По закінченні війни демобілізована як старшина медичної служби, вчилася у Ташкентській юридичній школі, до пенсії працювала юристом. Зараз живе в Києві.

Валентина Гризодубова

льотчиця, полковник

Харків’янка Валентина Гризодубова відома не лише як військова, а й рекордсменка. 1938 року вона у складі екіпажу літака АНТ-37 разом із Поліною Осипенко та Мариною Расковою за 26 годин подолала відстань від Москви до Далекого Сходу у майже 6,5 тис. км, що на той час було світовим рекордом. У роки Другої світової війни Валентина Степанівна командувала жіночим бомбардувальним полком далекої дії, виконала понад 200 бойових вильотів. Полк завдавав удари по ворожих об’єктах, доставляв вантажі для українських партизанів, його льотчиці переправили в тил понад чотири тисячі поранених і дітей. У повоєнні роки Валентина Гризодубова очолила створення науково-дослідного і випробного центру з розробок новітніх електронних систем для літаків. У 1972 році в Харкові у квартирі Гризодубових було відкрито музей історії авіації.

За матеріалами ukrainianvancouver.com, umoloda.kiev.ua, uk.wikipedia.org, gazeta.ua

— Читайте также: 11 удивительных украинок, о которых нужно знать

Мы в Facebook