Валентина Роєнко-Сімпсон: «На мій погляд, для того щоб було здорове суспільство, жінку треба обожнювати»

Українська художниця з Каліфорнії про проблеми сучасних жінок, живе та мертве мистецтво і штучність Росії

У мистецькому світі вона відома як українська художниця на ім’я VALYA, що володіє різноманітними техніками — від скульптури до печворку. А у житті вона — Валентина Роєнко-Сімпсон, жінка з «фантастичною історією», як каже вона сама, та дивовижним поглядом на всесвіт. Ми зустрілись із Валею у Львові під час її виставки RECYCLED, що примандрувала із Каліфорнії, та поговорили про роль жінки у сучасному світі, роботу крізь сльози та побудову кар’єри художниці у США.

У мене в житті було декілька моментів, які повністю перевертали моє життя. Величезною випадковістю було те, що я стала митцем. Я закінчила Академію прикладного мистецтва, відділення художнього текстилю. 20 років свого життя я пропрацювала на шовковому комбінаті. Ну так, робила дизайн, розписи, щось малювала, ткала, бо дуже хотілось. Але справжній переворот стався набагато пізніше, вже після того, як я виїхала до Америки. Одного року, повертаючись в Україну, я потрапила до галереї «Цех». То був останній день виставки, котру я дуже хотіла побачити. Пам’ятаю, як бігла дворами, була зима, холодно… і там я вперше познайомилась із власником галереї Сашком Щелущенко. Прощаючись, я запросила його на виставку художнього текстилю до Будинку художника, де сама несподівано для себе прийняла участь за проханням приятельок. Я просто купила сітку для курей, розправила її, навісила свої експонати. Сашко прийшов, подивився так і каже: «Будемо робити твою виставку. Давай концепцію». І усе. От так була Валя-текстильщица, а стала просто VALYA.

Я читала, що ви багато працюєте із символами та знаками прадавньої української культури. Що ви зрозуміли за ці роки про українців?

Я взагалі зовсім недавно відкрила для себе трипільську культуру. Якось мій сусід прийшов до мене і каже: «Валя, поїхали». Я не розуміла, куди ми їдемо, навіщо, листопад, дощ… А він привіз мене до приватного Музею трипільськоі культури. І ось я зайшла туди одна, а вийшла вже інша. Пішло оце коріння вглибину, я почала бачити це в собі. Я взагалі страшенно пишаюсь українцями. Український народ абсолютно миролюбивий. Нам не треба нікого загарбувати, щоб утвердитись. Українці самодостатні! От просто не чіпайте нас, нам не треба стверджуватись за рахунок когось, як це робить Росія. А Росії потрібно когось принизити для того, щоб себе підняти, тому що в них немає коріння. Росія це абсолютно штучне утворення. І от подивіться, «русский» — це ж не іменник, це навіть не займеник, це прикметник. А ми є русичи, бо це від нашоі древньоі назви Русь. Вони ж історично московити, бо колись була Московія. То вже і називайте себе так. Українці — це глибинна історія, стара нація, яка забула свою цінність. Нам потрібно себе знайти. 25 років Україні? Ага, де там! Десятки тисяч!

Я не могла не помітити, що деякі зали вашої виставки тонуть у кольорах, а в інших залах превалює сірий колір? Що це означає?

Я з дитинства любила яскраві кольори і завжди з насолодою з ними працювала. Але після того, як переїхали жити до Америки, поступово втратила колір. Внутрішні зміни, чужа культура, нова родина, стосунки — це все так на мене вплинуло, що в роботах пропав колір! Почала працювати нейтральними, сірими, білими, чорними барвами. У мене є друг у Каліфорнії, він художник, так він просто благав мене повернутись до кольору. Але я не могла! Прорив стався, коли тут, в Україні, почався Майдан. І я пішла на червоний колір і створила виставку SHE (ВОНА), причому колір, який я використала, називався victory red. Узагалі, ця робота просякнута моїми сльозами. В Україні Майдан, а тебе рве зсередини, бо ти за кордоном і не знаєш, як допомогти… Помирає мій тато, я лечу сюди організовувати похорон… Повертаюсь назад, а через деякий час раптово помирає жінка мого сина… Це був такий шок, я кричала криком, не могла повірити… Так, у цій роботі стільки болю. Але я не могла опустити руки і зупинитись, тим паче, що мала відповідальність і дедлайни.

Який посил ви вклали у цю свою роботу SHE?

Тут моі роздуми про наше людське суспільство на планеті взагалі та про відношення суспільства до жінки зокрема. На мій погляд, для того щоб було здорове суспільство, жінку треба обожнювати. На превеликий жаль, ми зовсім забули, що жінка — це не сексуальний об’єкт, як це сьогодні транслює масова культура. Жінка — це та, що народжує життя, і це її божественне начало має бути визначальним для розуміння її ролі в житті суспільства. Немає рівності між жінкою та чоловіком, як нам це вдовблювали десятиліттями. Ми апріорі різні.

Жінка — вона горизонтальна, вона розплескана у матерії, їй все потрібно. В неї є мудрість вже від природи. Вона керує. Чоловік же є духовний та вертикальний, він не прив’язаний до матерії. Він вільний. Ми зовсім різні, розумієте? Уявляєте, яка це мука — жити разом таким різним двом стихіям? Загалом кажучи, шлюб — це завжди трагедія, тому що сходяться особистості, котрі по своій суті є не сумісні. І лише на дуже високому рівні духовного розвитку особистостей шлюб стає справжнім союзом.

У вас із чоловіком справжній шлюб?

Ми з чоловіком дуже багато над цим працюємо, разом ми уже 16 років і пройшли через різні етапи розвитку нашого шлюбу. Я не виходила заміж через велике кохання. У нас було знайомство двох дорослих людей, у яких вже був досвід за плечима, були перші шлюби. Це була свого роду угода двох людей, які побачили у стосунках один до одного щось важливе, але не мали часу для їх розвитку. Справа в тому, що я була в гостях у Америці і в мене вже закінчувалася віза, і тут я знайомлюсь з ним — своїм майбутнім чоловіком. Ми обидва відчули, що у наших стосунках є чому розвиватись, він дуже боявся, що я поїду і він мене втратить, тому немов пішов у піке і запропонував одружитись. Тож будувати стосунки ми почали вже у шлюбі. Було дуже тяжко: мовні бар’єри, інша культура, інші звички, це була важка внутрішня робота для нас обох. І зараз ми наші стосунки дуже цінуємо та оберігаємо, тому що знаємо, через що пройшли.

Я хочу повернутись до вашої виставки SHE. Мені здається, що зараз у жінок дуже багато можливостей реалізовувати себе у тих ролях, у яких вона хоче. Звичайно, жінки та дівчата стикаються з купою проблем, особливо у країнах, що розвиваються, але не можна сказати, що сучасна жінка тільки потерпає, хіба ні?

Я можу сказати те, що спостерігаю я. Сучасні діти не доотримують енергію матері — жінки, адже енергії жінки та чоловіка — це зовсім різні частоти. Дитина повинна бути дуже близько до матері, якщо ми хочемо мати здорову дитину. А мати повинна відчувати себе захищеною. Якби ми всі насправді розуміли, наскільки це важливо — дати вагітній жінці почуття захищеності та спокою, то все суспільство б на планеті вагітну жінку обожнювало б, створювало б для неї усі умови для щасливого буття. Яка робота? Яке бігти кудись і підлогу комусь мити? Вона несе дитину для суспільства, вона повинна бути забезпечена державою і потім спокійно і з любов’ю займатись дитиною після народження. У такої матері виростуть діти із внутрішньою гідністю, колосальною силою та духовним здоров’ям. Якщо цього наповнення в дитинстві нема, все! Усередині — діра. І нічим її не заповниш. В галереї «Цех» працює майстер Сашко, ви б його побачили. Моноліт! Його мама в дитинстві заливала своєю любов’ю та піклуванням. От поставте його поруч із Трампом, він навіть не похитнеться.

А Трампа теж так виховували?

Трамп — це каліка. А каліка, тому що мама калікою була. А мама була калікою, бо такою й бабця була. І в результаті бачите, який урод прийшов до влади. Тільки подивіться, які в нього золоті гори, але йому мало, його це не задовольняє, бо діра усередині. І ми, люди, що зростали за часів Радянського Союзу, також покалічені, з оцими дірками всередині. Якщо ми подивимось на Америку початку 19 століття, то жінка там була тільки для сексуального задоволення та народження дітей. Адже феміністичний рух не від хорошого життя виник. Жінкам остогидло бути безправними і вони об’єднались. А зараз в Америці жінки вже перетягують на себе чоловічу роль. Вона працює, бо розумніша та більше заробляє, а він сидить з дитинкою у декреті сам. Жінка з її материнською енергією та молоком сидить на роботі! Мій чоловік теж колисав свою грудну дитинку, поки колишня дружина працювала. І зараз ця дівчина, маючи все для щасливого життя, плаче. Плаче, тому що діра там, де мала б бути мамина любов та ласка. Мене моя дочка також звинувачувала: «Ти мені не дала любові». А у мене не було часу, тому що треба було заробляти! Ми з нею пройшли дуже тривалий та тяжкий процесс розвитку наших стосунків. Їй зараз 35, і тільки рік тому вона прийшла до мене, стала на коліна і попросила пробачення за всі роки, які вона мене звинувачувала. Уявляете? 30 років дитина жила з цим болем і не могла його виплакати.

У моїй картині світу все-таки тема рівності — це про те, що у жінки та чоловіка є однакові права та можливості обирати у житті ту справу, яку вони хочуть, без осуду з боку суспільства…

Так, так. Але наша основна місія — дати повноцінне покоління.

Але якщо жінка не може народити або не хоче?

Це вже інша справа, значить вона буде втілюватись в іншому. А якщо не хоче, то тут питання чому? Жінка захоче народити тільки тоді, коли буде відчувати себе захищеною. А коли вона буде себе відчувати під захистом? Коли чоловік її піднімає, обожнює. Знаєте, що найголовніше у людині? Почуття гідності. А звідки йому взятись, якщо дитинку змалечку тиснусть? У мене взагалі є мрія — зняти кіно і як раз підняти у ньому ось цю болючу тему жінки в сьогоднішньому суспільстві.

І хто б міг стати режисером, наприклад?

Софія Коппола. Мені здається, вона б могла це зробити так сучасно. І я хочу, щоб зняли фільм про моє життя, тому що це справжній Голівуд. Я зараз як раз пишу книгу про себе. Якось по приїзді в Каліфорнію я пішла до коледжу вчити англійську мову, де нам задавали писати есе на різні теми. Я написала про деякі історії з мого життя, і вчителька мені поставила «А+» і сказала, що плакала. Сказала, щоб я писала книгу. І чоловік теж наполягає, щоб я писала. Я сіла одного разу і написала список заголовків до оповідань. Вийшло на три з половиною сторінки! У мене стільки різних фантастичних історій, Бог мене так веде! Наприклад, зайшла в університет зробити сеанс мейкапу, а вийшла завкафедрою менеджменту модельного бізнесу. Такий сюр, уявляєте? І я три роки пропрацювала там! До речі, мій чоловік нещодавно теж пішов навчатись у коледж. Він сидів на дивані насіння лускав, а я його потягнула за собою навчатись на факультеті мистецтв. Почав з ювелірки, а потім пішло — кераміка, вітраж, шкло, скульптура. І виявилось, що він — геніальний, тонкий художник, талант якого в дитинстві просто закрили та заховали. Теж проблема матері. Я стала його куратором, і зараз він вже робить свої виставки.

А вам було важко починати вибудовувати свою кар’єру митця у США?

Зовсім ні. Перші два роки я просто спостерігала і відкривала для себе зовсім невідоме світове мистецтво модернізму та постмодернізму. Я пішла в музеї і побачила мистецтво, про існування якого не знала. Я була в шоці. Дивилась, що робиться у світі, у текстилі, почала працювати у стилі печворк. А потім виграла престижний приз на одному з найвідоміших у світі бієнале печворку і таким чином засвітилась. Зараз мене вже персонально запрошують на виставки. Куратор дає тему, і ти рік над нею працюєш без будь-якого контролю і відбору. І це такий клас — творити те, що хочеш!

На вашу думку, чи можна поділити мистецтво на жіноче та чоловіче?

Ні, є просто хороше мистецство і погане. А взагалі, є живе і мертве. От я, наприклад, захожу до зали, дивлюсь і бачу одразу це. Коли людина робить розумом, головою, то таке мистецтво мертве. Тільки мистецтво, яке йде через якісь інтуїтивні прояви, коли воно просто через творця тече, тоді воно бринить, тоді воно живе.

Розмову вела Тетяна Касьян. Фото із особистого архіву Валентини Роєнко-Сімпсон

— Читайте також: Линор Горалик: «Архаичные стереотипы об идеальной женщине очень устойчивы»

Мы в Facebook