Віталій Малахов: «Дітям-сиротам не потрібні конкретні речі у подарунок. Їм потрібна увага»

Всесвітній день дитини Київський академічний драматичний театр на Подолі відзначив 200-м ювілеєм вистави “Звідки беруться діти?”. Вперше цю ліричну комедію зіграли ще 11 років тому, і відтоді виставу відвідало 50 000 глядачів. З самого початку спектакль“Звідки беруться діти?” створювався як благодійний проект з метою зібрати кошти на потреби безпритульних дітей та дітей сиріт (загалом програма “Допомогти так легко” зібрала 3 млн грн). Під час вистави глядач стежить, як проходять два дні у звичайному пологовому будинку, де в одній палаті збираються чотири жінки з абсолютно різними долями: одна з них втратила дитину, друга — мама шести дівчаток, яка мріє про сина, третя — зовсім юна петеушниця, яка не розуміє, що робити із немовлям, четверта — сурогатна мати.

Спектакль порушив проблему сиріт і усиновлення, привернув увагу громадськості, можливо, саме завдяки цьому старту сотні дітей знайшли своїх батьків. Усиновила дитину і одна з актрис театру. В ексклюзивному інтерв’ю WoMo художній керівник Театру на Подолі Віталій Малахов розповів про виставу, благодійність та проблему усиновлення в Україні.

Віталій Юхимович, яз з’явилася ідея спектаклю з метою збору коштів для безпритульних дітей?

Ініціатором був Театр на Подолі. А за фінансовою допомогою для вистави ми звернулися до оператора мобільного зв’язку “Life”, який зацікавився ідеєю та став нашим партнером. Спочатку я хотів робити зовсім іншу виставу і залучити дітей, щось на зразок проекту Ірми Вітовської «Оскар і Рожева Пані». Але планувалося, що треба обов’язково гастролювати по 30 містах України і дітей в це втягувати було досить важко. Оскільки була ідея зібрати гроші, то йшлося про те, щоб квитки продавати досить дорого. Відтак виникла ідея долучити до спектаклю відомі обличчя. Ірма Вітовська була відома за серіалом «Леся + Рома», Маша Єфросиніна тільки закінчила роботу на «Новому каналі», Даша Малахова займалася кулінарною програмою «Картата Потата», Сергій Притула тільки розпочинав свою кар’єру.

Ми знайшли п’єсу Анатолія Крима, правда, вона мала іншу назву, і трохи її переробили. Я дав текст на експертизу Наталії Гончарук, головному лікарю першого роддому, — і вона зробила певні фахові зауваження, які було внесено до сценарію. Загалом підготовка тривала два місяці, а потім ми вирушили в тур. Проїхали 27 міст по Україні і три вистави зіграли в Києві, хоча спочатку планувалася лише одна. Але оскільки окрім зірок у спектаклі грали ще й актори Театру на Подолі, то вистава перейшла у репертуар. Ми граємо її вже 11 років і завжди з аншлагом. Як державна установа, ми не можемо займатися прямою благодійністю, але пару разів на рік на наші вистави запрошуємо представників «Отчого дому». Вони у фойє пригощають смаколиками чи дарують сувеніри, зроблені власноруч, заохочуючи жертвувати на потреби сиріт. І головне, ми говоримо про надання благодійної допомоги, і люди з охотою долучаються. Хтось кине певну суму в скриньку, а хтось з бізнесменів може навіть попросити контакти для перерахування суттєвих сум або надання іншої допомоги «Отчому дому».

Чи досягли поставленої благодійної мети? Які загалом результати?

Було дві мети. Перша — зібрати гроші під час туру. Друга — достукатися до людей з інформацією про грамотне усиновлення. В нас є приклад, коли 11 років тому сім’я вдочерила дівчину, а нещодавно вона прийшла до нас на виставу з дитиною, яку сама усиновила. Роман Корнійко, директор «Отчого дому», говорить, що з того часу, як ми почали грати “Звідки беруться діти?”, українці значно активніше почали цікавитися темою усиновлення. Звичайно, наша мета, як і будь-якого театру — достукатися до емоцій глядача, спонукати його задуматися. Я думаю, що ми досягаємо мети, в усякому разі ми ставимо перед глядачем питання.

Ви сказали, що глядач має задуматися. А над чим саме?

Про всі складності, які пов’язані з народженням дитини. Це і вистава проти абортів і проти насильства над дітьми. Щоб спробувати побачити в дитині та у жінці важливу частину для продовження Всесвіту.

Для якої аудиторії спектакль?

Там розглядається проблема відмови від дитини, сурогатного материнства. Думаю, що вистава для людей від 25 років, але й молодша аудиторія зможе щось взяти для себе.

Вистава говорить про такі складні теми, чи складно було акторам вживатися в ролі?

Звичайно, це не просто. Відчути себе сурогатною матір’ю чи жінкою, яка втратила чи кинула дитину. Це досить складні емоції, але вони шукали їх в собі. Вистава була поставлена досить швидко, але реально зажила десь після десятого виступу, коли актори вже почали імпровізувати, не технічно плакати, а по-справжньому.

Яке місце ця вистава займає для вас?

Я її люблю. Дуже дивно, але з моменту її прем’єри про неї майже не писали. Хіба що в період туру, з соціальної точки зору. А не писали через те, що вона «незамысловатая”» Це не арт-хауз, в ній все майже мило, але вона зачіпає якісь такі струни, що робить із цієї історії щось більше, ніж звичайну мильну оперу.

Ви вже давно спілкуєтеся з сиротами, а як ставитеся до наставництва? Як люди можуть допомогти сиротам, окрім усиновлення?

Допомогти можна по-різному. Актриса Наталя Доля розповіла, що коли приїздиш до цих дітей, вони часто просять номер телефону. І вихователі кажуть, щоб не боялися їм залишати свої номери, діти не дзвонитимуть, просто їм важливо показати іншим дітям, що в них є друзі. І вони нічого конкретного не просять, бо їм важлива увага. Пару днів тому ми привозили їх до театру і влаштували екскурсію за лаштунки, показали як гримуються, світлом керують і так далі. Дітям часто притаманно копіювати один одного і якщо раніше багато хто з них казав, що хоче стати актором, то після екскурсії вже з’явилися бажаючі стати декоратором, музикантом, бутафором чи гримером.

Щодо можливостей допомогти, то їх дуже багато. Можна навіть інкогніто, щоб дитина не знала від кого ця допомога. Або просто прийти й прогулятися з ними в ліс — для них це вже важливо. Їм потрібно відчувати, що таке сім’я, бачити правильні моделі поведінки в стосунках. Є діти, які через свій досвід просто ненавидять поняття «сім’я», і це може потім позначитися на їх майбутніх сім’ях чи стосунках. Тому таким дітям важливо просто показати інші моделі поведінки.

Нещодавно відбулася прем’єра нової вистави «Хіба ревуть воли, як ясла повні». Чому вирішили поставити саме цей твір?

У нас мало пропагують хорошу українську літературу. Але Панас Мирний не гірший, ніж Стендаль, Цвейг чи Золя. Це чудова література, яку навіть не видавали в Україні. Тому по-перше, я б хотів знайоми українців з хорошою українською літературою. Ми вже ставили «Сто тисяч», «Мина Мазайло», а тепер — «Хіба ревуть воли, як ясла повні» і готуємо сучасний твір Андрія Куркова «Сірі бджоли». Курков — український автор, який за кордоном ставиться скрізь, але мало кому відомий в Україні. В Англії коли відчули, що половина англійців не знає хто такий Шекспір, то почали робити короткі пізнавальні мультфільми, розповідати про драматурга в різних легких формах. Щось подібне треба робити й нам. Тому ми хотіли, щоб вистава була цікава. Текст збережено повністю. Сюжет теж не змінювали, хоча враховуючи об’єм роману, його довелося трохи скоротити. Загалом все зроблено для того, щоб глядачі після вистави захотіли прочитати роман.

До речі, тут використано незвичайний прийом. У 2005 році в зонах позбавлення волі було поставлено три вистави. У Харківській області ставили «Будинок, який побудував Свіфт» Григорія Горіна, У Дніпропетровську в жіночій колонії поставили «Гусарську баладу», а в третій колонії ставили «Хіба ревуть воли, як ясла повні» і ця вистава не відбулася. Тому ми вирішили зробити свій спектакль, як постановку в колонії. Тому сюжети роману і буднів в’язнів перегукуються.

Навколо будівлі театру було чимало галасу, що могло стати як додатковою рекламою так і антирекламою. Чим все таки стало? Чи вдалося вже знайти свого глядача?

Коли ми відкрилися, глядачі просто йшли, навіть, не хотіли йти на виставу — платили гроші, щоб подивитися, що тут робиться. Але, на щастя, скандали приваблюють людей ще й до репертуару. Коли Стас Жирков поставив «Дівчину з ведмедиком…», у нас в антракті бійки відбувалися. Але знову ж таки — це нам на користь. А в цьому сезоні я запросив до нас найкращих молодих режисерів — Стаса Жиркова, Давида Петросяна, Максима Голенка, Дмитра Захоженка, Івана Уривського, — і я сподіваюся, що вони приведуть до нас свого глядача.

Бесіду вела Катерина Савенко

Фото: Іра Марконі, Анастасія Мантач

-Читайте також: Що б ти зробила, якби не боялась?